Художні фільми про геноциди (зазвичай Голокост) надійно вкорінилися та повністю легітимізувалися у рамках масової культури. Численні драми змагаються між собою у майстерності використання основних важелів – демонстрації жорстокості та/або провокації на співчуття. Такі картини схожі одна на одну і неодмінно збирають цілий візок «Оскарів». Фестивальне кіно обережно та нечасто підходить до цієї теми. Винятки тільки підтверджують правило – пригадайте хоча б «Син Саула» Ласло Немеша… який, втім, також отримав «Оскар».
Зосереджуючись на стражданнях одного героя, які іноді виглядають мало не комічно (наприклад, маестро Полянський жах єврейських погромів опустив до драми солоного огірка), мейнстримні «геноцидні» фільми розмивають трагедію, розбавляють її до тієї консистенції, за якої вже не зрозуміло, чим злочини проти людяності відрізняються від незначної провини у статтях Адміністративного Кодексу. Останнє порівняння не випадкове і посилається на тренд актуального кінематографу: щодо дрібних праповопорушень, на кшталт хуліганства, у режисерів справжнє змагання – хто покаже жорсткіше та безкопромісніше.
Фактично, таке кіно не наштовхує глядача на думки про масштаби та жахливість трагедії, не викликає у нього протесту, більше апелюючи до почуттів, ніж до раціо, а хепі-енди (хепі-енди у фільмах про геноцид, Карле! Пригадаймо хоча б «Список Шиндлера») працюють, як подушка безпеки в автомобілі: після фінальних титрів можливі лише невеликі побічні ефекти у вигляді світлого суму. Навіть трагічні фільми типу «Хлопчика у смугастій піжамі» не викликають сильніших почуттів. Натомість документальне кіно «геноцидної» тематики не дає жодних шансів дистанціюватися від трагедії на безпечну відстань, демонструючи справжні свідчення. Реальність насувається безповоротно, постійно нагадуючи, що документ – це зафіксовані на плівці факти. Нагадуючи, що все відбувалося саме так, як уявляється (і навіть гірше).
2012/2014, Джошуа Оппенгаймер
Дилогія «Акт вбивства» / «Погляд тиші»
Трохи історії:
У 1965-1966-ті роки в Індонезії один із старших генералів, Сухарто, захопив столицю. Після цього звинуватив комуністичну владу островів у розправі над шістьма генералами та у спробі державного перевороту. У результаті відбулося масове знищення комуністів, до якого підключилися усі інші жителі Індонезії: військові, місцеві мешканці, мусульмани, студенти-християни, представники традиційної балійської віри, ненависники китайців. Існують дані, що навіть Посольство США в Індонезії надало список з п’яти тисяч (sic!) комуністичних діячів. Загальна кількість вбитих — приблизно п’ятсот тисяч, репресованих — до трьох мільйонів.
Особливої пікантності трагедії додає суцільне ігнорування її у світі (на відміну від того ж Голокосту, скажімо). Так, жодних санкцій, і взагалі реакції ООН, не було. Америці, та й всьому західному світові часів Холодної війни, коли ядерна загроза затьмарювала будь-які інші проблеми, вигіднішим був ручний диктатор, аніж комуністична влада.
THE ACT OF KILLING
«Акт вбивства» вийшов у 2012-му, одразу відзначився під час престижних кіноподій (зокрема, на Берлінському кінофестивалі та врученні премії «Оскар») і прикував до себе увагу кіноманів. В принципі, фільм, який спродюсував сам майстер «гармонії величезного та колективного вбивства» Вернер Герцоґ, не міг залишитися непоміченим, а Джошуа Оппенгаймер (однофамілець творця атомної бомби) зі свого боку зробив для цього все можливе. Знімаючи не один рік в Індонезії (з 2004-го по 2012-ий), зокрема, свідчення очевидців «Індонезійських масових вбивств», Джошуа, мабуть, задавався питанням (і це підтверджує інтерв’ю з ним): «Чому ці люди зовсім не розуміють усієї жахливості своїх вчинків»?
Це ми і бачимо впродовж майже двох годин: люди, які вбивали сотнями, радісно розказують про обставини, за яких це відбувалося, та свою «героїчну» участь у подіях, залюбки демонструючи, як воно було. Декого з них Джошуа бере навіть у співрежисери. Щоправда, новоявлені постановники надто віддаються фантазмам, проте без втрат для статистичних даних і фактажу. Бурхлива уява нищить захисні механізми психіки, тож будьте певні – всі подробиці буде розкрито. Переходячи від документу до нон-фікшну, де реальні події подаються через певний сюжет і допускають вкраплення вимислу, Оппенгаймер зафіксовує діагноз у нездорових сценах, поставлених головним героєм Анваром: приблизно так виглядає втілене колективне несвідоме індонезійського суспільства.
Позиція катів, які вихваляються своїми здобутками та не гребують пригадати «щасливі дні», нанесла нищівного удару замовчуванням, які існували в індонезійському суспільстві та позбавили нинішню владу країни можливості виступити із запереченнями. Численні покази фільму в самій країні (Оппенгаймер навіть виклав стрічку в мережу, аби кожен міг її абсолютно безкоштовно скачати) підняли давно забуту та незручну тему – засвідчили документально той самий «Акт вбивства», який власноруч, або за своєї згоди, вчинив кожен індонезієць.
The look of silence
У «Погляді тиші» (відзначеному на Венеційському кінофестивалі «Особливим призом журі») Оппенгаймер відходить від фантасмагоричності, галасу та сюрреалістичності абсолютно не свідомих своєї вини індонезійців, показавши інший полюс трагедії — нащадків комуністів, ту саму тишу, заявлену у назві. Змінивши кут зору, режисер змінив і тональність. Декілька років тому, коли Джошуа починав знімати «Акт вбивства», такий проект був неможливим — влада Індонезії не дозволяла режисеру знімати свідчення «жертв».
У головного героя, магістрального провідника думок автора та автентичного шукача істини, за яким постійно стежить документаліст, під час різаними загинув брат, а один із його катів навіть написав про це ілюстровану книгу. Поставлені «катам» питання вже не є питаннями «іншого», «чужинця». Це «свій», але все одно «чужинець», нащадок тих подій, які, у кращому разі, потрібно забути і «жити далі». Ці питання – так звана «політика», за якою старі індонезійці з вадами зору (і в прямому, і в переносному сенсах) ховаються, як за щитом. Проте там немає захисту ні від незворушного погляду головного героя, ні від камери, що задокументовує дійсність.
Shoah, 1985, реж. Клод Ланзманн
Шоа
Трохи історії:
Голокост – здійснене нацистською Німеччиною масове знищення європейських євреїв і циган у період з 1933 по 1945-ті роки. Нерідко до списку жертв потрапляли й інші, маргінальні у баченні арійців, верстви – наприклад, гомосексуалісти, масони, комуністи and so on. Прийнято вважати , що внаслідок Голокосту загинуло близько шести мільйонів євреїв. З них, приблизно 850 000 – 900 000 раніше проживали на території України.
«Шоа» — унікальний випадок, коли режисер створює глядачеві потужне відчуття дискомфорту, навіть не показуючи жахіть геноциду. Це досягається не лише хронометражем (дев’ять годин за один показ витримає лише найстійкіший), а й унікальністю методу репрезентації трагедії: жодного архівного матеріалу – лише інтерв’ю, що їх режисер самостійно провів з 1974 по 1980-ті роки, і кадри сучасного стану колись сумнозвісних місць. Переплітаючи оригінальні мови колишніх в’язнів – ідиш, іврит, польську, англійську, французьку, німецьку – Клод Ланзманн створює поліфонічну картину масштабів Голокосту.
Чітко диференційовані герої фільму – постраждалі, злочинці та їх пособники. Через них розкриваються події, пов’язані з конкретними місцями:
- Хелмно, де вперше були застосовані масові душогубки;
- Табір смерті Треблінка;
- Табір смерті Аушвіц (більш відомий як Освенцим);
- Варшавське гетто.
Клод Лазманн мікшує історії людей з картинками потягів, які ніби й досі возять свій приречений на смерть вантаж. Режисер римує їх з повільним пересуванням колією камери, яка намагається знайти у зарослих бур’янами концтаборах сліди колишніх злочинів, а досвідчений кіноман розгледить прямі алюзії на «Ніч і туман» — прабатька документальних фільмів про Голокост.
Nuit et brouillard, 1955, реж. Ален Рене
Ніч і туман
Рене, який згодом став класиком кіно, вперше звернув на себе увагу документальним фільмом «Ніч і туман», що взяв свою назву у директиви від 7 грудня 1941 року, що дозволяла викрадення антинацистських політичних активістів (тобто будь-кого) на всій території, підконтрольній Третьому Рейху. Фактично, з цього фільму починається історія документального осмислення злочинів Голокосту. Використовуючи невеликий хронометраж (30 хвилин), прості прийоми: дикторський текст, фото- та відеохроніку, кадри концтаборів у сучасний для автора час (той самий, що згодом візьме собі «Шоа»), Ален Рене відмовляється від свідчень очевидців, і не боїться серйозно шокувати непідготовленого глядача. Демонстрація хронікальних кадрів знущань створює панораму нацистських злочинів, з величезною кількістю пропусків, які, можливо, ніколи не будуть заповнені повністю. Усвідомлюючи та озвучуючи певну поверховість свого дослідження, Ален Рене укладає з глядачем угоду — це лише початок. Далі осмислити доведеться кожному самостійно.
Night Will Fall, 2014, реж. Андре Сінгер
Настане ніч
Сінгер вже побував у нашому топі як продюсер обох робіт Джошуа Оппенгаймера (про що більшість читачів дізналася лише зараз). «Настане ніч» – більше телепродукт, ніж фестивальний хіт, що ніяк не применшує ваги його плюсів. Головною фішечкою фільму є численні документальні кадри, які знімали військові оператори Великої Британії, США та Радянського Союзу. Сам Альфред Гічкокзізнався, що міг випустити його значно скоріше, але зайнятість не дозволила йому цього зробити. Невідомі раніше кадри, зняті фактично по «гарячих слідах», одразу після звільнення в’язнів, коли ще деякі крематорії продовжували працювати, а кількість трупів у таборах зашкалювала, можуть збентежити навіть звиклого до екранного насилля глядача.
Spell Your Name, 2006, реж. Сергій Буковський
Назви своє ім’я
Спродюсований Віктором Пінчуком і Стівеном Спілбергом український документальний фільм «Назви своє ім’я» під звуки закадрового голосу та фону зі стукоту коліс потягів (що вже зустрічались у «Шоа» та у «Ніч і туман») вводить глядача у медитативні роздуми про природу геноциду як такого. Починаючи з не позбавлених гумору «людських історій» своїх героїв, Буковський підводить нас до похмурішої частини свого фільму. Voice-over самого режисера своєю ненатуральністю, контрастує із «живим монологом» героїв, викликаючи дискомфорт у глядача. Телефонні дзвінки до невловимого співбесідника, який у кінці все-таки відповість, додають ноток тривожності й створюють магістральний напрям. Хроніка, що вривається в оповідання під звуки годинника, вплітає тему в історичний контекст, надає їй нового виміру, підштовхує до рефлексії, залучаючи до співавторства.
Постійно спостерігаючи за дівчатами-монтажерами, глядач ніби бачить віддзеркалення своїх реакцій на події. Точкою, до якої все сходилося, стає Бабин Яр, який втрачає сакральний ореол та набуває рис символу, що лише вказує на об’єкт, але ніяк не є йому тотожним. Безкінечні спекуляції на темі «де все відбувалося» затьмарюють трагедію гостротою суперечки. Імена загиблих забуті, але для тих, хто вижив, ще є шанс залишитися в історії, назвавши своє ім’я. У кінці фільму знову озвучать його героїв – тих, хто пережив Голокост.
