Абсолютно не гелловінська історія кохання між привидом та людиною викликала на кінофестивалі «Санденс» неоднозначні відгуки критиків. Нечувано: більшу частину стрічки оскароносний Кейсі Аффлек носить на собі простирадло, а Руні Мара цілих 5 хвилин їсть у кадрі пиріг. Режисер Девід Лоурі жартує, що його фільм – радше ремейк «Бітлджуса», знятий Апічатпоном Вірасетакулом, аніж горор, якими із року в рік годує нас Голлівуд. Справді, стрічка скидається скоріше на сумну історію про втрату близькості, ніж на типову стрічку про будинок із привидами.
«Історія привида» починається цитатою із книги Вірджинії Вульф «Будинок із привидами»: «Часом, прокинувшись, чуєш як гримають двері». Аффлек грає безіменного автора пісень, який не бажає з’їжджати з дому і прив’язується до матеріальних речей, як-от піаніно у вітальній чи будинок загалом. Упродовж всього фільму його персонажеві важко змиритися із втратою не лише речей, але і близьких людей. Руні Мара, чия героїня також позбавлена імені, навпаки – воліє покинути дерев’яну оселю якомога швидше. Головний герой потрапляє в автокатастрофу, помирає і повертається додому… вбраним у простирадло привидом. Так Лоурі віддає данину старим фільмам жахів. Аффлек не може покинути будинок і змушений блукати ним у пошуках духовної індульгенції.
Девід Лоурі задумав «Історію привида» після зйомок великого діснеївського проекту «Дракон Піт». На сюжет його надихнула сварка із дружиною. Вона хотіла переїхати до Лос-Анджелесу, в той час як Лоурі бажав залишитися у Техасі. Із невеликим бюджетом у 100 тисяч доларів творцям доводилося суттєво економити на витратах. Наприклад, будинок двох персонажів надали для зйомок безкоштовно – одразу після них він пішов під знесення.
Фільм витримано у ретро-стилістиці з майже квадратним співвідношенням сторін та заокругленими кутами кадру. Окрім суто стилістичного засобу, такий формат додає персонажу Аффлека відчуття замкнутості в одному просторі (не лише у власній оселі, але й в екрані), про що Девід Лоурі розповів у інтерв’ю виданню The Verge. Це імітує обмежений світ, в якому глядач переживає практично ті самі емоції, що і примара. Лоурі розумів, що простирадло може викликати у глядача сміх, тому зйомки Аффлека проводилися із кадровою частотою 33 кадри на секунду, а Руні Мари – стандартними 24 кадрами на секунду. Це надало рухам акторів відчуття примарності.
Внутрішній ритм стрічки – надзвичайно повільний, але терпіння глядача гідно винагороджується емоційним наповненням. Рано чи пізно кожен втрачає близьку людину, і Лоурі чудово розуміє тонкощі цієї теми. Він розповідає історію спустошення, витримуючи цілісний песимістичний настрій. Режисер розставляє акценти самотності впродовж усього фільму таким чином, що у фіналі ця емоція еволюціонує до вселенських масштабів.
У день похоронів персонажа Аффлека його дівчина повертається додому та з горя з’їдає великий шматок пирога, який принесла їй співчутлива подруга. Сцену було знято лише з двох дублів. Вона виглядає по-справжньому трагічно через присутність привида, який бездіяльно спостерігає за коханою. Камера фіксує цю подію майже 5-хвилинним довгим планом у темних тонах і з приглушеною чіткістю. Їжа як спосіб подолання горя з’являється не просто так – на це Лоурі та Мару наштовхнула книга Джоан Дідіон «Рік магічного мислення».
«Історії привида» притаманне бергманівське відчуття сну. Наче у «Суничній галявині», головний герой відчуває вагу часу, змінюється, і, разом із тим, підбиває підсумки свого життя. Події тут виглядають нереальними, хоча і фантастичного у стрічці мало. «Привиди існують», – каже Девід Лоурі з екрану глядачам. Вони блукають не лише у старому кіно, але й, бува, заходять у сучасне.
