Майстерна режисура Рідлі Скотта, неймовірний саундтрек Ганса Циммера, потужні акторські перевтілення Рассела Кроу та Хоакіна Фенікса – оригінальний «Гладіатор» за правом вважається одним із найкращих пеплумів в історії кіно. Це підтверджується п’ятьма преміями «Оскар», серед яких і «Найкращий фільм», та стабільним місцем у топ 50 глядацького рейтингу IMDb.
Перші ідеї щодо сиквелу з’явилися в авторів майже одразу, а у 2002 році навіть оголосили про початок роботи над продовженням історії. Однак, у 2006-му студію DreamWorks Pictures, яка володіла правами на «Гладіатора», було продано Paramount Pictures, через що розробку призупинили аж до 2018 року. Пізніше Рідлі Скотт підтвердив, що повернеться до проєкту, але лише після завершення роботи над «Наполеоном». Таким чином між релізами оригіналу та продовження пройшло 24 роки.
Втім, у кіновсесвіті «Гладіатора» минуло трошки менше часу – 16 років. Шанс відкинути імперські ідеї та перетворити Рим на республіку, який ціною свого життя виборов Максимус у фіналі оригінальної стрічки, втрачено. Імперією правлять двоє жорстоких та свавільних братів Гета й Каракалла, які цікавляться виключно новими завоюваннями та гучними розвагами.
Їх повна протилежність – головний герой Луцій (Пол Мескаль – «Всі ми незнайомці»), онук Марка Аврелія та син Луцилли. Із хлопчика, якого ми бачили під час подій першої частини, він перетворився на кремезного чоловіка, що живе десь на північному узбережжі Африки. Коли римські легіони знищують його місто, вбивають його дружину, а самого героя забирають у рабство – у нього не залишається вибору, крім як піти шляхом Максимуса.
Роль Луція стала першим блокбастерним досвідом для перспективного ірландського актора Пола Мескаля, який уже має номінацію на «Оскар» за картину «Після сонця». Ще одного важливого героя, римського генерала Акація, втілив у життя популярний чилієць Педро Паскаль (серіали «Гра престолів», «Останні з нас» та «Мандалорець»). З’явився у фільмі й улюбленець Рідлі Скотта – Дензел Вашингтон («Праведник»), примірявши на себе роль амбітного рабовласника Макріна.
Також варто відзначити напрочуд яскраві образи двох імператорів: Джозефа Квіна, якого ви могли бачити в нещодавньому «Тихе місце: День перший», і Фреда Хехінгера («Vox lux»). В компанії нових облич знайшлось місце і для кількох вже знайомих – до своїх образів Луцилли та сенатора Гракха повернулися відповідно Конні Нільсен та Дерек Джейкобі.
У картині взагалі багато відсилок для фанатів першої частини. Крім вищезгаданих персонажів, тут вдосталь вербальних, візуальних та, звісно ж, музичних (хіба можна було обійтися без використання того неймовірного саундтреку?) цитат. Слоган оригінального фільму, – «Те, що ми робимо в житті, відгукується у вічності», – декілька раз вимовляється героями сиквелу. З’являються навіть обладунки Максимуса та його меч.
У порівнянні з оригіналом, видовищність усього, що відбувається всередині Колізею, вийшла на новий рівень. У продовженні з’явилися бойові мавпи, їздові носороги та навіть баталії на затопленій арені в супроводі кровожерливих акул. Хтось може сказати (і багато хто каже), що це занадто та суперечить історичним фактам, але це чудово виконує розважальну функцію.
Втім, серед головних переваг першого «Гладіатора» були не тільки епічність та видовищність, але й глибокі та пропрацьовані персонажі. Чесному та відважному Максимусу, який був готовий загинути заради своїх близьких, було напрочуд легко співчувати. Тоді, як марнославний та закомплексований Коммод, що прагнув любові до себе за будь-яку ціну, міг викликати справжню ненависть. Настільки ж об’ємних і харизматичних героїв сиквелу, на жаль, не вдається створити.
Нові персонажі безумовно яскраві, харизматичні й добре зіграні, але їм не вистачає глибини. Луцій виглядає надто імпульсивним і тому викликає менше симпатії, ніж його попередник. Генералу Акацію не вистачає екранного часу аби повноцінно розкритись, а дует імператорів разом із їх чарівним першим консулом, хоч і виглядає напрочуд колоритним, теж страждає від певної карикатурності. Виключенням стає хіба що Макрін, зі своїм амбітним багатокроковим планом, що розкривається ближче до фіналу.
Певні повтори у сюжеті та типажах виправдовуються тим, що «Гладіатор ІІ» продовжує досліджувати ті ж теми, що і перша картина. Рідлі Скотт розмірковує над сутністю та невідворотною долею свавільних можновладців, на прикладі чергових правителів Римської імперії. Історія показує, що кожен кровожерливий тиран неодмінно захлинається своєю ж кров’ю, а кожна імперія рано чи пізно падає, поступаючись місцем демократичним системам – головне, вчасно її підштовхнути. І якщо ви це розумієте, це не означає, що варто пройти повз фільм: цей майже трьохгодинний поштовх в ІМАХ перетворюється на вельми яскравий досвід.
