У селі Бекірлія, що в Північній Македонії, жінка Хатідже Муратова доглядає за своєю 85-річною матір’ю. За віковічною традицією вона не може вийти заміж, поки мати не піде з життя. Хатідже заробляє тим, що збирає та продає дикий мед на ринку. Лише 10 євро за банку, але й цього вистачає, щоби обідати з мамою бананами та фарбувати волосся в каштановий колір.
Ідилію в селі порушує велика турецька родина, яка приїжджає в Бекірлію. Вони розводять корів із биками та от-от почнуть новий бізнес – бджільництво. Тож Хатідже доведеться сваритися з ними та робити все можливе, щоби захистити свій край.
У переказі «Медова земля» здається звичайним доком про екологію занедбаної місцини. Режисери Тамара Котевська та Любомир Стефанов спершу так і задумували своє кіно, але познайомившися з Хатідже змінили свої плани. Три роки вони з двома операторами, звукоінженером та монтажером ночували в наметах біля її дому три-чотири дні поспіль, потім спускалися до міста за харчами та підзарядкою знімального обладнання.
У будинку головної героїні немає електрики, тому операторам доводилося пристосуватися до природного світла, а вночі впізнавати риси обличчя від гасових ламп. Хатідже довго звикала до присутності знімальної групи. Те саме сталося з турецькою родиною, яка у фільмі уособлює хаос та руйнування, хоча насправді такою, звісно ж, не є.
Тамара Котевська та Любомир Стефанов після повернення додому пережили щось схоже на катарсис. Цілий рік вони сиділи в монтажній та шукали правильний спосіб розповісти цю історію. Врешті-решт домовилися монтувати без звуку, щоби завдяки лише візуалу показати, що фільм зрозумілий і без слів.
У «Медовій землі» легко зчитати символіку. Хатідже – це трутень, який приносить бджолі-королеві (мамі) всі зібрані дари. Турецька сім’я уособлює хаотичний дикий рій, який варто було би приручити. На цьому полотні кінематографісти вибрали тактику мухи на стіні. Вони не втручаються в зображення і так стають мимовільними спостерігачами медитативного процесу життя. Медитативність полягає не в повільності показаного, як ми це звикли називати, а саме у відчуженні від технологічних цінностей, поверненні до первісного та повному єднанні з природою.
Хатідже живе за принципом «один – тобі, один – мені». Вона не забирає весь мед, залишаючи стільники подеколи агресивним бджолам. Натомість її угода справді діє, адже вони не завдають жодної шкоди жінці. Режисери не акцентують увагу лише на робочих буднях Хатідже.
Вони дозволяють зазирнути й у її дозвілля: проникливі співи незрозумілою мовою, пошук радіостанції з музикою та терапевтичне погладжування кота. Може здаватися, що головна героїня самотня у своєму будинку зі старої цегли та ще й із хворою матір’ю, яка давно вже недочуває та бачить на одне око.
Втім, «Медова земля» – це історія не про самотність та дауншифтинг, а про абсолютне прийняття себе та моменту, в якому перебуваєш. Від початку зрозуміло, що Хатіджі не уникнути трагічного фіналу з мамою. Вони навіть заговорили про смерть одного разу. Та ні в очах, ні настроях ці жінки не мають страху. Тільки сидять і рахують зими та весни на пальцях.
«Медова земля» була двічі номінована на «Оскар»: за найкращий міжнародний фільм та за найкращий документальний фільм. Це прецедент, адже раніше в такі дві номінації нікому не вдавалося потрапити. На церемонії та на різних кінофестивалях з’явилася й Хатіджа. Вона жалілася режисерам, що через високі будинки та світло міст не видно зірок. Можливо, тому на життя знаменитості вона не проміняла своє. Ба більше, попри новий дім, куплений творцями фільму, вона досі повертається в сезон до своїх бджіл. Тож кіно продовжується в реальному житті. Замість кінематографістів, які мовчки фіксують радості та горе головної героїні, за нею спостерігає рій чорно-жовтих комах.
Некоректна метафора. Трутень необхідний лише для запліднення бджоли-королеви, приносять же “всі зібрані дари” бджілки-трудівниці. Цікаво розкриває тему в своєму есеї “Життя бджіл” бельгійський філософ Моріс Метерлінк (є в українському перекладі).