Ми можемо відрізнити Жана-Люка Ґодара від Ларса фон Трієра, впізнати стрічку Педро Альмодовара чи сказати, чим особливий стиль Інґмара Берґмана. Натомість, коли говоримо про українське кіно, згадуємо хіба візуальну мову «Тіней забутих предків». Щоби не плутатися у криницях, птахах та гуцулах, з’ясовуємо, за якими ознаками розрізняти українських режисерів, де шукати магію, та як у цьому допоможе живопис.
«Сільська вулиця» Сергій Васильківський
Юрій Іллєнко
що шукати: пейзажність і динаміка
Про візуальний стиль Іллєнка варто говорити не лише в контексті його режисерських робіт, але й фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, де Юрій був оператором. Саме він наполіг на динамічній, барвистій картинці, що не була притаманна Сергію – той надавав перевагу статичним кадрам. Згодом цю «живу» камеру Іллєнко використав у кінокартинах «Вечір на Івана Купала» й «Білий птах із чорною ознакою». У його пізній стрічці «Лебедине Озеро. Зона» статичних кадрів узагалі немає – камера рухається постійно, ніби зйомка майже аматорська чи документальна.
Іллєнко любить загальні та далекі плани: його герої часто здаються лише цяткою, що рухається великим полотном екрану. Схоже на людей із пейзажів українського художника Сергія Васильківського. Вони невіддільні від свого середовища: Орест чи Петро – від Буковини, Марічка – від Карпат.
Побудова кадрів у Юрія Іллєнка вишукано проста: він не перевантажує глядача деталями та дотримується простих прямих і діагоналей. Таку композиційну простоту можна зауважити в його режисерському дебюті «Криниця для спраглих». Тут візуальна мова врівноважує сюжет: метафоричність та сюрреалістичність історії чоловіка, який піклується про свою криницю, доповнюється мінімалістичною композицією і звуком. Актори тут, до речі, майже не розмовляють, і через домінування звуків води, шурхотіння чи тупотіння виникає ефект ASMR.
що дивитися: «Білий птах із чорною ознакою», «Лебедине озеро. Зона»
«Три покоління» Федір Кричевський
Іван Миколайчук
що шукати: притчевість, Федора Кричевського, магічно-український реалізм
Іван Миколайчук у часи поетичного кіно був, як Тімоті Шаламе зараз, – усюди. Знімався, щоправда, не у Вуді Аллена чи Веса Андерсона, а в Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики та інших. Як актор Миколайчук став символом українського поетичного кіно, а як режисер – додав до нього магічного реалізму.
Іван зняв дві стрічки: «Вавилон XX» та «Така пізня, така тепла осінь». І там, і там був людиною відродження: писав сценарії, музику та грав головні ролі. Режисерські роботи Миколайчука атмосферою нагадують чи то український живопис, чи то притчі в манері Сковороди. Його герої ніби зійшли з портретів Федора Кричевського, а побудова кадру нагадує наївне мистецтво. Оператор Юрій Гармаш, до слова, працюючи над композиціями у «Вавилоні ХХ», надихався хорватським примітивістом Іваном Генераличем. Режисер визначив стрічку як «народно-романтичну небилицю»: після перегляду і справді виникає враження, ніби послухав щось із народної творчості, як притчу з елементами чарів.
Навколо історії про село Вавилон, куди приходить колективізація, Миколайчук складає мозаїку з народного побуту: одягу, мови, пісень, будинків. Усе це нагадує замальовку, органічний додаток до основного сюжету. Ніби репрезентація культури стоїть на такому ж рівні для режисера, як і розповідь про філософа Фабіана чи комунара Синицю. Те саме й у другій роботі Івана – «Така пізня, така тепла осінь». Це стрічка про те, як шукати щастя на рідній землі, якщо ви втекли в Канаду.
що дивитися: «Вавилон XX»
Фреска «Іродіада і Соломія» в монастрирі святого Іоанна
Сергій Параджанов
що шукати: двовимірність, символізм і середньовічні фрески
Під час зйомок «Тіней забутих предків» Юрій Іллєнко та Сергій Параджанов чимало сварилися через те, якою має бути операторська робота у стрічці: бурхливою й динамічною чи статичною. Зрештою, переміг Іллєнко, але Параджанов «мстився» йому в інших фільмах. Що «Ашик-Керіб», що «Легенда про Сурамську фортецю», що «Колір граната» візуально нагадують середньовічні фрески чи мініатюри в мусульманських книжках. Вони вибудувані майже пласко і двовимірно: камера дивиться на дії прямо й не рухається, поки на екрані відбувається багато всього одночасно (схоже на колажі, які режисер створював у вільний час).
Сергій Параджанов любить візуальні метафори. В «Ашик-Керібі», наприклад, є образ граната, який змінює колір залежно від того, що відбувається в житті головного героя. «Колір граната» взагалі побудований на символах: через зображувальну мову й біографію поета Саят-Нови Сергій розповідає історію митця. Від кадру з книжками, що уособлює знайомство з літературою, обливання жінки молоком як пізнання плотської втіхи та до золотої руки над лицем героя-монаха, що свідчить про його незгасле бажання повернутися до світського життя, – Сергій натякає на ідею, а не озвучує її прямо. Схоже на те, як діяли автори фресок і мініатюр: маючи в арсеналі лише візуальну мову, вони розповідали історії через дрібні символи, які глядач трактував сам.
що дивитися: «Ашик-Керіб», «Легенда про Сурамську фортецю», «Колір граната»
«На останньому подиху» Жана-Люка Ґодара
Кіра Муратова
що шукати: повторення, другорядність і годарівський стиль
Якщо події на екрані відбуваються у СРСР, але візуальна мова має такий вигляд, ніби з-за рогу зараз вийде Жан-П’єр Лео, а на екрані з’явиться ім’я Жана-Люка Годара, – ви дивитеся Кіру Муратову. Візуальний стиль та атмосфера стрічок одеської режисерки нагадує французьку «нову хвилю»: тут і експериментальний монтаж, і динамічна камера, і навмисна гра з тінню та світлом. Найбільше за стилем нагадує французьке кіно стрічка «Довгі проводи» – за надмірне «наслідування» європейського новаторства вона ще довго лежала «на полиці» та не виходила в прокат.
Муратова візуально «ламає» межу між героями перших і других планів: якщо головний герой нічого не робить, вона переводить нашу увагу на другорядних. У стрічці «Три історії» це взагалі відбувається буквально: на перший план до головної героїні Офелії «влазить» другорядна персонажка, жінка, яка кличе свою матір на балконі. Такими інтермедійними вставками режисерка розбавляє сюжет і рухає його далі: так вона натякає на те, що саму Офелію в дитинстві покинула матір.
Якщо нічого вищезгаданого ви у стрічці не помітили, рахуйте фрази. З першої стрічки «Короткі зустрічі», яка починається декількаразовим бубонінням головною героїнею початку доповіді «Товариші, любі товариші», Муратова використовує повтори. Її персонажі часто перепитують, викрикують одні й ті ж слова чи просто «агакають» кілька разів. Режисерка навмисно так підсміюється над глядачем: це має його розважити й роздратувати – мовляв, досить уже втовкмачувати одне й те ж. Це робить епізод гумористичним і абсурдним.
— Які люди…
— Про яких людей ти говориш?
— Що?
— Я питаю, які люди?
— Що ви маєте на увазі? Ви запитуєте в мене, які люди. А я знаю, які вони? Я запитую вас, ви запитуєте мене.
— Я тебе запитую, про яких людей мова.
© Діалог зі стрічки «Настроювач»
що дивитися: «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Три історії», «Захоплення»
Режисер не думає про свій авторський стиль, коли знімає фільм: він просто знімає, як бачить, – а ми вже згодом помічаємо спільні риси та ознаки між стрічками. Візуальна мова – це погляд режисера на кіно, мистецтво і світ загалом, а отже – невіддільна частина самого режисера. І в цьому краса, яку ви тепер можете розрізнити.
