Головою об стіну…знову і знову
Фатіха Акіна дуже добре знають на фестивальному ландшафті. Його фільми були у конкурсі і Венеції, і Канн. На останньому кінофестивалі він навіть головував, але навряд чи його можна назвати улюбленцем чи щасливчиком. Народившись у Гамбурзі, у родині мігрантів, його назавжди будуть асоціювати з Туреччиною. Та, чесно кажучи він цього не цурається та постійно повертається до турецької тематики. До нещодавно ми знали доброго Акіна, який знімав комедії в дусі «Душевної кухні», але змінюються країни, змінюються і особистості всередині них.
З виходом «На межі» стало зрозуміло, що режисеру комфортно і в межах трилера. Порушення етичних та етнічних питань мало б вивести Фатіха у нову гру, але кіно стало не таким помітним, як хотілося автору. Та 2019 рік маркує нову віху у кар’єрі Акіна, адже настільки жорстко він ще не висловлювався не просто про Німеччину, але й про рідний Гамбург. Новий Фатіх Акін – це трансформація рівня Каньйе Веста, коли з однієї тональності він переміщається в агресивну риторику, не допускаючи жодного аналізу. І ось тепер ефект досягнуто. Тому наступні кроки для німецького режисера турецького походження вкрай розмиті. І від таких несподівано вже захоплює дух.
Золота рукавичка
2019
Der Goldene Handschuh
режисер: Фатіх Акін
країна: Німеччина, Франція
жанр: трилер
у головних ролях: Йонас Дасслер, Маргарете Тізель, Катя Штудт
Перші п’ять хвилин нового фільму Фатіха Акіна чоловік агресивно та скрупульозно відрізає пилкою голову своїй жертві. Далі краще – пляшка шнапсу, ковток за ковтком і продовження роботи. Звати молодого чоловіка Фріц Гонка. На дворі Гамбург 1970-х і все, чим займається протагоніст – походи в бар «Золота рукавичка» та знайомства зі старими жінками, які останніми побачать його смердюче житло. Фріц зі своєю спотвореною мармизою ще знайде роботу прибиральника, але навряд чи це можна назвати вдалим соціальним покращенням для його становища.
Фатіх малює Гамбург жовтувато-блідним містом, де молоді на повні груди вдихають свіже повітря, а старшим доводиться ховатися по кутках барів та випивати шнапс. Так, алкоголь – це нова релігія для головних героїв «Золотої рукавичка», вони випивають його більше, ніж середньостатистична людина п’є воду. Та важливим у такому п’яному угарі може бути хіба що постійне коло поневірянь усіх без винятку персонажів. Найбільший кошмар полягає в тому, що зло (як у «Старим тут не місце» братів Коен) безпричинне. Гонка ґвалтує своїх жертв перед вбивством довго і з наснагою, але такий крок зі сторони маніяка – це невдоволення своєю імпотенцією. Тому між прикладаннями до пляшки та хаотичним пошуком кухонних предметів для ґвалтування Фріц Гонка і не живе зовсім, а просто існує.
Автору фільму вдається навіть закинути у ворота німців м’яч, адже історія з фільму цілком реальна. На титрах Акін покаже справжні фотографії Гонки та його квартири і від рекреативної здатності художника-постановника стає лячно. У «Золотій рукавичці» є якась невловима трагедія цілого покоління, яке після війни не знайшло нічого кращого, ніж заливати горлянку високоградусними напоями. Це жахіття Фатіх Акін жодним чином не виправдовує і навіть не смакує його довгими кадрами. За словами режисера, це лише демонстрація суцільної безпомічності суспільства в образі однієї хворої людини. Тому марно шукати співчуття до протагоніста та його жертв. Власне, після перегляду його і не залишається. Всі емоції після «Золотої рукавички» схожі на цілковитий переляк. Так і має бути, адже це переляк від цілої епохи, яка закінчилася, але не загоїлася.
Асоціативний ряд
Торічний чемпіон з психології маніяків Ларс фон Трієр, мабуть, би і зрадів фільму Фатіха Акіна. Хто зна. Але порівнювати їх можна лише за післясмаком, адже Трієр зняв вдумливе кіно про те, що насилля – це мистецтво, а у фільмі Фатіх насилля – це жорстка реальність, вивернута назовні. Журі ФІПРЕСІ на Берлінале не лінувалися вліпити «Золотій рукавичці» одиницю і звинувачувати режисера у карикатурності зображення. Та в чому точно не відмовиш обом авторам стрічок, то це в їхній спробі ставити мораль вище пересудів та упереджень і подивитися на це з іншої точки зору.
Старим тут не місце
реж. Ітан та Джоел Коен
Так, ми вже згадали американських режисерів трохи вище. Втім, за безпричинністю зла ховається і якийсь вловимий фатум. Врешті-решт, історія з Фріцом Гонкою з реальної історії перетворилася на легенду, на міф. Хоча Антон Чигур і не був реальним персонажем, але завдяки прохолодному сприйняттю реальності, він неабияк рідниться з Фріцом Гонкою. Обоє не налаштовані вести переговори і вирішують долю інших людей або підкиданням монетки, або вдалими обставинами смерті. Але лише одного з них таки спіймають. І в цьому нарешті звершиться довгоочікуване правосуддя, за яке тільки і залишається вболівати глядачу.
Вантаж 200
реж. Олексій Балабанов
Балабанов дуже бережно намагався відтворити епоху вісімдесятих у російській глибинці. Тим самим йому вдалося посіяти морок у глядачів, які подивилися «Вантаж 200», очікуючи від автора «Брата» та «Жмурок» бодай якоїсь самоіронії. Фатіх Акін також пішов цим шляхом. Сміх у «Золотій рукавичці» може виникати тільки через несподіванки, які вряди-годи з’являються на великому екрані. Це не просвіт з темряви, але все ще два дуже похмурих фільми про різні епохи з однаковим злом – великі товсті окуляри, засмалена від жиру зачіска та посмішка, яку ніхто і ніколи не хоче побачити у реальному житті.
Анна Меняйленко
Головна редакторка CinCity, PR-менеджерка «Громадське»
ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…
якщо вважаєш себе звиклим до жорсткого кіно
У стрічок, на яких люди виходять із зали є особливий шарм. Пощастило потрапити на прем’єру «Золотої рукавички» в Берліні: ті, хто не вийшов, ахали, охали й нервово совалися в кріслах дві години поспіль. Чого там приховувати – я й сама відводила очі від екрана. На одній сцені так точно! Красно дякую Фатіху Акіну за можливість переглянути власні кордони толерантності до жорстокості й тілесності на екрані.
Якщо порівнювати «Рукавичку» з попередніми роботами режисера, здається, ніби той, як-то кажуть, психанув. Де соціальна повістка? Де політкоректність? Що за вечірку антисанітарії та декадансу я щойно відвідала? Можна ще?
Поважаю Акіна за сміливість не вдаватися до маніпуляцій з глядачем. Варіантів зануритися у психологізм та моралізаторство у нього було безліч. Та жодних натяків на минуле головного героя, якихось зачіпок, які допомогли б зрозуміти мотиви маніяка, у стрічці не буде. Вас лишать ні з чим. Та й до біса: досконало огидний віжуал і блискуча гра 23-річного Йонаса Дасслера (досі не може повірити, що «Ведмідь» за кращу чоловічу роль дістався не йому) — це і є найбільший скарб.
