Лантімос прибуває в Англію XVIII століття із новим сценарієм Дебори Девіс та Тоні Макнамари, але не дозволяйте себе одурити: це той самий Йоргос, що й раніше. Придворні інтриги, боротьба за іспанський спадок, деталі із біографії королеви Анни Стюарт (Олівія Коулман), історичні мотиви її фавориток Сари Черчиль (Рейчел Вайс) та Абіґайл Голл (Емма Стоун) — усе це не важливо для ока режисера.

Йоргос підглядає за гниттям здоровенної туші кита, що лише недавно називався «Золотою добою»: війна відбувається за екраном, у той час як короновані особи і придворні нудяться і задихаються від влади, хіті та безсилля. Вкотре у фільмографії грека глядач залишається із героями у замкнутому просторі, де відбуваються найрізноманітніші анатомічні процеси та препарування із властивим гротеском, який цього разу перетікає у фарс. Щоб переконати аудиторію у тому, що це все ще Йоргос Лантімос у пост-єлизаветинських декораціях, а не навпаки, режисер навіть цитує свої попередні роботи — від появи у кадрах улюблених ракоподібних Джордана Пітерсона та оленячих туш до більш тендітного перефразування фіналу «Лобстера» від Сари Черчилль у розділі «Я мріяла виколоти тобі око».

Атмосфера «Фаворитки» пахне несвіжим м’ясом, карамелізованим у розкошах. Уся військова рать полишила палаци, зостались лише знущання над тваринами, відстріл голубів, перегони гусаків та боротьба за владу та любов, яких насправді немає. Езоп деконструює голівудський настрій картини, перетворюючи героїв на тварин, а усе, що відбувається — на алегорії та висловлювання. Королева Анна — скоріше борсучиха та мати 17 кроликів, ніж монарша особа, її фаворитки у намаганнях перегризти одна одній горло скидаються на мангуста та змію (почергово змінюючи тваринну суть), а придворні чоловіки, позбавлені будь-якої маскулінності завдяки тоннам пудри — на пуделів. Особливо останнє стосується Роберта Гарлі у виконанні Ніколаса Голта, який час від часу погавкує, проте не кусає, віддаючи головну тему картини жінкам, яким чоловіки уже стали непотрібними.

Фаворитки Анни — Сара і згодом Абіґайл — змагаються за владу, проте не за таку, яка може вирішувати долю країни. Недовладдя і боротьба за статус при хворій та немічній королеві — симптоматичні, як і методи досягнення цілей. Секс та інтриги — це іще один спосіб зробити боляче одна одній і впиватись токсичним коктейлем, який подають при дворі. Садизм, із яким героїня Емми Стоун досягає своїх цілей, утім, не поширюється на глядача (ми не у фільмі Ганеке, можна видихнути). Навпаки, пасивно-агресивні діалоги із великим обсягом жартів (нарешті на фільмі Лантімоса можна посміятись), порційна подача історії дозволяють постійно тримати фокус на інтригу. Проте чим ближче до фіналу, тим більше «Фаворитка» поїдає саму себе, перетворюючись із фарсу на трагіфарс.

Здається, Йоргос знову зняв кінематографічну байку з мораллю, поділену на сюжетні відрізки, названі за рядком із діалогу. «Це болото смердить» — каже нам перша частина, і, пройшовши мандрівку палацом королеви Анни від низу до верху, змінюється лише його запах. Перемога Абіґайл полягає лише у тому, що зараз замість члена товстого офіцера вона масує покалічені ноги старої повнотілої жінки із інсультом та 17-ма кролями, яку усі чомусь називають королевою.