Обережно – спойлери!
Фізичне проти психологічного
Джек (Метт Ділон) – інженер, який мріє бути архітектором, і серійний вбивця, настільки вправний, що у цій професійній царині йому немає часу мріяти, бо треба без упину втілювати. Утім, злочини Джека в минулому, бо ми здогадуємось, що зараз він не чатує на нову жертву, а йде десь у темряві. Здається, з цієї подорожі він не повернеться. Здається, його супроводжує хтось на ім’я Вердж (Бруно Ганц). Здається, Джекові дуже кортить розповісти про свої злочини Верджу – щоправда, маніяк вважає свої численні вбивства не злочинами, а справжніми витворами мистецтва.
Звісно ж, у підзаголовку йдеться про фізичне і психологічне насилля – й авжеж, у «Домі, який побудував Джек» вдосталь того та іншого. Та якщо вдатись до детального порівняння, виявиться, що мало не вперше тілесні тортури у фільмі Трієра переважають над душевними муками персонажів і глядачів. Жертви Джека завдяки нашому з ними епізодичному знайомству та прийому дигресії, оповіді з авторськими коментарями, практично не викликають співчуття або ж викликають, але не як герої фільму, а як добірка тригерів. Трієр глузує з базових цінностей: взаємодопомога, соціальні гарантії та відчуття безпеки, сім’я, любов, професіоналізм. Ми почуваємось незахищеними не тому, що боїмось харизматичного і трохи комічного Джека – Ларс вибиває нас із зони комфорту, бо змальовує, що буває, коли довіришся хоч комусь будь-де: незнайомцю і близькій людині, в любові та на дорозі, у приятелюванні й у дверях власного дому. З іншого боку, кожен з інцидентів можна вважати базовим попередженням, що найбільш очевидно в епізоді з аб’юзивними стосунками, які провадить Джек з недоладними вусами та фальшивою милицею. Його дівчина, сердешна Білявочка (Райлі Кіо), що ніяк не може второпати небезпеки, кінець кінцем змушує нас дратуватися більше, аніж перейматися її долею. Трієр пропонує глядачеві приміряти ситуацію на себе – мовляв, як швидко ти повіриш у небезпеку і скільки шансів врятуватися згаєш марно?
Так, у «Домі, який побудував Джек» переважають небезпеки фізичного характеру, тож і більшість ситуацій вирішуються вельми прямолінійно. Але не меншу небезпеку, аніж Джек своїм жертвам, несуть Грейс (Ніколь Кідман) мешканці «Доґвіля», чиє ставлення еволюціонує від приязного до свавільного. Головна загроза «Антихриста» – не психотичний стан безіменної героїні Шарлотти Генсбур, а вікове насилля над жінками, яке вона вивчає і приймає аж надто близько до серця. У «Меланхолії» для Клер (ще одна роль Генсбур) загрозу становить ціла планета, що найбрутальнішим чином збирається врізатися у Землю, але для її сестри Жюстіни (Кірстен Данст) світ закінчується разом зі зрадою близьких, після чого настає небезпечне спустошення. В «Ідіотах» комуна нонконформістів, що імітують психічні розлади, значно безпечніша за лицемірний байдужий соціум, а в «Розсікаючи хвилі» безмежне кохання Бесс (Емілі Вотсон) до скаліченого чоловіка змушує забути про базовий інстинкт самозбереження. Тож важливо розуміти: для режисера фізичне насилля – не мета, а частина методу. Врешті-решт, Ларс фон Трієр може зробити нам незатишно, і не патраючи нікого в кадрі.
Дім, який побудував Джек
2018
The House That Jack Built
режисер: Ларс фон Трієр
країна: Данія, Франція, Німеччина
жанр: драматичний трилер
у головних ролях: Метт Діллон, Ума Турман, Бруно Ганц
Важлива ввідна: Трієр працює з підготованим глядачем, адже ми заздалегідь знаємо, що Джек – вбивця. Не має значення, звідки – слідкували за новим проектом несамовитого данця, подивились трейлер, побачили позначку-попередження у програмі Каннського фестивалю або ж прочитали цей матеріал. Всерйоз або про людське око дошкулений вигнанням з Канн після невдалого жарту про симпатії до Гітлера у 2011-му, Трієр з того часу активно взаємодіє з очікуваннями своїх прихильників і робить ефективні закиди у медіасферу, чим особливо відзначилася «Німфоманка» – від серії естетичних провокаційних постерів до прокатної версії, розділеної на дві частини і скороченої на півтори години, що неодмінно спонукає режисерових вірян до полювання за повним хронометражем. Взаємодії Трієра з обізнаністю аудиторії варто приділити увагу принаймні тому, що він сам це робить: присвячує цілу главу веселому й тривожному очікуванню першого (принаймні, серед екранних) вбивства Джека. А теревені героїні Уми Турман, яку через п’ять хвилин ми й самі ладні вгатити домкратом, тільки підігрівають це очікування.
У якомусь сенсі Трієр займається справжнісіньким віктімблеймінгом. Героїня Турман фактично інструктує Джека, насолоджуючись власною безпекою та амплуа спокусливої жінки – а також диктує нам майбутні правила гри: жертви маніяка починають сприймати його всерйоз, коли стає запізно, а в фургоні справді зручно перевозити тіла й викрадених. Так само діють і замкнені двері у затишному складі Джека: ми з нетерпінням чекаємо, аби дізнатися, що всередині, Джек же, не спромігшись відімкнути потаємну кімнату, сам закриває її з самого початку. Наприкінці цей символ стане прозорішим – ці двері ведуть до фіналу, й вони закриті, бо фільм тільки почався. Отож, Трієр присипляє нашу пильність вельми прийнятним за рівнем насилля епізодом з убивством Уми Турман і подальшим епізодом з літньою жінкою, жорстоким, але більш іронічним. Та кількість насилля зростає поступово, як за обсягом, так і за якістю. Каліцтво тварини передує вбивству дітей, після вбивства дітей слідує сцена тортур, за тортурами – масове вбивство, що, втім, так і не стається. Трієр ніби обігрує суспільні очікування від маніяка: самотній, невдалий у мистецтві, полює на беззахисних, у дитинстві мучив тварин, мріє у злочинах дорівнятися до нацистів, але так і не спромогається цього зробити. Яким би кривавим не був «Дім, який побудував Джек», сарказму тут по вінця.
З самого початку Трієр водночас іронізує з себе та дражниться з глядача – закадровий голос у цілковитій темряві заявляє: «Не думаю, що розкажу вам щось нове». Якщо вважати репліку прямою мовою автора, виходить, що це правда і неправда водночас. З одного боку, Трієр вкотре вдається до самоцитування. Часом воно вельми вишукане, як образ Уми Турман, що за справленим ефектом захопленого роздратування подібний до її ролі у «Німфоманці». Часом – просто приховане підморгування для прихильників: на питання Білявочки, чим же він займається, Джек із посмішкою відповідає, що вбиває, повторюючи короткометражний фільм Трієра під назвою «Професії». Часом – до банальності очевидне, як нарізка з власних стрічок, що з’являється ближче до фіналу «Дому, який побудував Джек». Утім, хіба Трієр не цитував раніше – себе, Тарковського, знову себе? Та цього разу посилання якісно нові, бо в них можна віднайти діалог не тільки режисера з глядачем, але й автора з самим собою.
Найпоказовіших рис суперечка Трієра-митця із Трієром-скептиком набуває в діалогах Джека із Верджем, в якому без особливих зусиль впізнаємо Вергілія. Дорогою до найнижчих рівнів пекла той сумнівається у Джеку, але потім з огидою визнає його виключну жорстокість – тоді ж, коли звучить слово «Антихрист», а на екрані невдовзі з’являється Гітлер. Обидві згадки посилають до каннських скандалів з «Антихристом» і «Меланхолією» відповідно, але такі «пасхальні яйця» приховані всім фільмом і лиш посилюють образ автора, введений приймом дигресії, що вже згадувався на початку. Значно цікавішими у цьому контексті видається переконання Джека у власній винятковості, яку раз по раз спростовує Вердж – пригадайте хоча б його зневажливе: «Браво, Джек, ви розумний і небезпечний – як і всі злочинці». Депресивний пияк Трієр вкладає власні рефлексії у вуста героїв фільму: можливо, він не геній, як проголошував змалечку, а просто кмітливий злочинець від кінематографа? Але згодом режисер нагадує, що своє кіно він сполучає з мистецтвом найвищого гатунку: дотепно цитує «Божественну комедію» Данте, дотепно обігрує найнижчий рівень пекла, де панує вічний мороз (як і в холодильнику, де опинялися жертви Джека) та оживлює картину Ежена Делакруа. Останнім Трієр ніби дорікає за «Меланхолію», в якій слідом за улюбленим Тарковським переніс на екран «Зимове полювання» Брейгеля – але Канни все одно більше уваги приділили його скандальним заявам, а не довершеному фільму. То як дивитися «Дім, який побудував Джек»? Насмішкуватим поглядом і холодним розумом, тримаючи в пам’яті, що Трієр грається з нами у хованки сенсів, і якщо виграє – ми побачимо недолугий слешер із пафосним фіналом замість багатошарового висловлювання одного з найвидатніших режисерів сучасності.
Ежен Делакруа «Човен Данте»
Кадр зі стрічки «Дім, який побудував Джек»
Асоціативний ряд
Незворотність
Сцена зґвалтування Моніки Беллуччі з «Незворотності» спадає на думку через маленький епізод, коли на дальньому плані з’являється випадковий перехожий, бачить, що коїться насильство – і обережно йде собі геть. «Ніхто не хоче допомогти», – стверджує Ное. «Ніхто не хоче допомогти!» – вигукує Трієр вустами Джека. Сцена, де Джек носить тіла на місце злочину багатоквартирним будинком, аби їх вдаліше сфотографувати, або ж його вихваляння, мовляв, жодного разу не був покараний за свої діяння – хіба це не докір суспільній байдужості?
Американський психопат
реж. Мері Харрон
Кровожерний і водночас комічний антигерой, іронічне зображення вбивств, увага до деталей (славетний епізод з візитівками колег, що фрустрували Патріка Бейтмана, та обсесивно-компульсивний розлад Джека) і, звісно, безкарність маніяків – певне, Харрон і Трієр досі не працювали разом лише через мізантропію останнього.
Кумедні ігри
реж. Міхаель Ганеке
Джек-дитина дивиться в камеру, наче негідник з «Кумедних ігор», і цей же погляд повторює дорослий Джек. Руйнування четвертої стіни у Ганеке ставало додатковим елементом саспенсу, коли глядач почувався незахищеним уже в реальному світі: вбивця у білому розмовляє з нами, фактично робить співучасниками своїх катувань і створює стійке враження, що залюбки завітає у гості. Трієр досягає схожих відчуттів іншими методами, але його Джек також не проти накинути оком на глядацьку залу – і, можливо, побачити саме вас.
