Джо (Хоакін Фенікс) – ветеран війни в Іраку і колишній агент ФБР. Під час служби він став свідком жахливого насильства по відношенню до дітей. У відставці він починає працювати найманцем, що виконує брудну роботу, за яку не беруться навіть копи. Ненависть до збоченців окреслює його основне заняття – Джо звільняє викрадених дівчат з сексуального полону. Він небагатослівний, похмурий і жорстокий чоловік, але в той же час дбайливий та навіть інфантильний. Джо живе зі старою матір’ю, і вона – одна з небагатьох причин, які змушують його жити. Через спалахи-флешбеки у стрічці проявляється, вочевидь, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), на який страждає головний герой. Крім травматичного досвіду на війні і під час служби федералом, ми дізнаємося, що Джо отримав психологічну травму ще в дитинстві – що саме робив його батько невідомо, але ці події залишили незгладимий слід. Швидкий і лякаючий монтаж, який відтворює спогади, що проносяться через думки Джо, влучно відображає клінічні прояви ПТСР – повторювані і нав’язливі відтворення у свідомості психотравмуючої події.

Люди, які страждають на цей розлад відчувають настільки великий стрес, що в спробах припинити напад їх постійно відвідують думки про самогубство. Саме цим і займається Джо – душить себе поліетиленовим пакетом або мітить ножем собі в горлянку. З упевненістю можна сказати, що помер Джо вже давно. І його ніби й нема тут, серед людей, насправді – а може ніколи й не було. Після батьківського насильства в дитинстві, побитої матері та спроби самогубства важко залишитися при розумі. Навіть робота, якою він тепер займається, вкрай небезпечна. Йому доручають знайти дочку сенатора (Єкатерина Самсонов), що знаходиться в місцевому борделі. Джо збирається її витягнути, але без жертв не обійдеться.

Лінн Ремсі не цікавить типовий образ героя-мачо з вісьмома кубиками пресу і високими моральними принципами. Герой Фенікса великий і бородатий чолов’яга з животом, що може налякати одним лише поглядом. Він усуває своїх суперників найбрутальнішим способом – за допомогою звичайного молотка. У всіх своїх фільмах Ремсі так чи інакше вивчала дитячі травми, насильство і смерть. У «Тебе ніколи тут не було», де поєднується усі попередні теми, головна дитина – безумовно саме Джо, а не Ніна, яку він повинен врятувати.

Насильства у фільмі багато, але Ремсі показує його неохоче, використовуючи оригінальні ракурси. Незвичайне кадрування сцени – один з улюблених прийомів режисерки. Її візуальний мінімалізм часто відображає деталі, частини тіла героїв (спина, руки, частини обличчя), не показуючи їх повністю. Окремо варто згадати сцену розправи в борделі, стилізовану під зйомку з камери спостереження, що переривається композицією «Angel Baby» – водночас прекрасну і моторошну. Інший поп-трек з минулого Ремсі використовує, щоб створити між вмираючим вбивцею і головним героєм найдивнішу сцену в історії кіно, яка при цьому ще й виглядає милою.

Новий фільм шотландської режисерки Лінн Ремсі – це справжній майстер-клас зі створення кіно. Утім, авторське бачення Ремсі, як завжди, підтримує команда найкращих професіоналів. Монтажер Джо Біні перевершив власну роботу у «Нам треба поговорити про Кевіна», створивши напружений і цілісний 85-хвилинний фільм з 6-годинного матеріалу. Оператор Томас Таунсенд уникнув кліше мало не в кожному кадрі, що особливо складно, коли знімаєш фільм у найвпізнаванішому місті на планеті. Робота саунд-дизайнера підкреслила гіпнотичний темп фільму, а Джонні Грінвуд написав еклектичний саундтрек, що моментально підносить фільм до розряду культового. Минув той час, коли до його робіт треба було додавати ремарку «гітарист Radiohead».