На 14 конкурсному відборі Держкіно команда фільму «Матінко рідна!» презентує свій проєкт – історія про київську екскурсоводку, яка сповідує сучасні погляди на сім’ю, живе активним життям та зовсім не спішіть ставати мамою. Її погляди змінюються, коли одного разу доля зводить її з двома дітьми, яких забули на екскурсії.
Режисеркою фільму стала Анастасія Матешко – авторка «Трубача», «Фокстера та Макса». Новий фільм – це її повнометражний самостійний дебют, де у головних ролях задіяні Віталій Салій, Влад Задніпровський, Андрій Ісаєнко та Анна Кошмал. Продюсеркою стрічки виступила Світлана Рудюк, а креативним продюсером став Анатолій Матешко, який давно співпрацює з дружиною. З режисеркою поговорили про критику від нього, співпрацю з Андрієм Кокотюхою та поетичну збірку, видану в 13 років.
Я не хочу, не можу інакше. У кіно я вже понад 25 років. Мені взагалі здається, якщо людина потрапляє у цей світ, постійно щось робить там. Починаєш як асистент. Бігаєш між акторами, як дівчинка-хлопавка, з кожним новим проєктом ростеш. Як я стала другим режисером? У нас на проєкті захворів другий режисер. Оскільки я допомагала йому, мені продюсер каже: «Ти виходиш. Ти – другий режисер». Коли ти вісім проєктів відпрацьовуєш як другий режисер, ти вже хочеш сам знімати.
Якщо можеш не писати, то не пиши. А я не можу не писати. У мене сприйняття світу через слово. Й от двома ногами я стою на островах – слово й кадр.
Цьому сприяв Сергій Дяченко – зараз відомий фантаст. У нього була своя літературно-сценарна студія, і я надіслала свої роботи, щоби туди потрапити – не прочитавши про вікове обмеження з 18 років. І я надіслала у свої 13. Раптом він мені телефонує: «Я хочу з вами зустрітися. Мені зараз потрібне спілкування, бо я працюю над «Роксоланою». Мені треба молода дівчина, яка бачить світ так, як ви». Я погодилася. Він так здивувався, коли побачив, хто до нього прийшов – школярка в шкільній формі. Для нього це було шоком, але він мене прийняв, і так почав мою освіту. Я багато працювала з архівами його батька – він у нього вчений. І, власне, Сергій Дяченко був моїм першим вчителем.
Світ маленький. І люди, які працюють в одній галузі, знайомі між собою. І коли ми працювали з чоловіком, вийшов «Буржуй», Кокотюха як молодий автор приносив свої сценарії нашому редактору Олесі. І вона каже: «Є такий автор класний. Давайте щось напишемо. Давайте детектив». Ми з Анатолієм Матешко поговорили, що було би класно зробити такий детектив із французьким трикутником. Мені було цікаво, щоби були одна жінка і два друга: один із них поліцейський, а інший – іде в приватне слідство. Я щось таке навигадувала, а він каже, що це тільки Андрій Кокотюха може написати такий детектив.
Звісно. Я пишу про те, що відбувається зі мною. Коли в мене з’явилася собака, вийшов «Фокстер і Макс». Якщо мій син почав грати на трубі, вийшов «Трубач». Я пишу про те, що знаю й відчуваю. Це прошарки з буття, які мають бути цікавими широкому загалу. Коли в тебе три сини, й ти тричі йдеш із ними до школи, тричі складаєш іспити, тричі переживаєш перше кохання, то, звісно, починаєш писати про сімейні речі. І, звісно, це комедія, бо без почуття гумору в наш час складно виживати. Але кажуть, що найкращі комедіографи – це люди з трагічним світосприйняттям. Якщо почитати мої вірші – це про мене.
Викинь оце українське поетичне кіно з голови. Воно тобі заважає. Ти прийдеш до нього, коли будеш літньою жінкою
Це складне питання. У мене мама народилася в Сталінграді. Вона – росіянка, тато – українець. У родині розмовляємо двома мовами. Але мама в мене така патріотка України, яку ще треба пошукати. Моя юність проходила у Всесоюзному державному інституті кінематографії. До нас на майстер-клас приходили Рената Літвінова, Тодоровський. Коли сиділа за партою Андрія Тарковського, для мене це було щастям. І там відбулося моє становлення. Я не можу викреслити це зі свого життя. З людьми я спілкувалася на теми мистецтва й кіно. Зараз я не можу сказати, що ніколи не буду з ними спілкуватися. Я вмію тримати цей баланс і відокремлювати: оце – політика, а оце – дружба. Ми просто не розмовляємо на ці теми.
Ми знімали «Нічну зміну». У нас було понад 30 нічних змін у Житомирських лісах, і ми там жили майже в наметах. І коли ти в таких умовах, це схоже на піонерський табір. Ти так усіх любиш: пісні під гітару, вогнища до ранку. Плюс робота, і вона важка, бо знімати кіно важко. І це мої друзі. Ну як я можу з ними не спілкуватися? Половина з них російські актори.
Але як копнеш, у того – бабуся з Десни, у того – дідусь із Чернігова. Віталій Єгоров узагалі народився в Корсуні-Шевченківському. Ми переписуємося й одне одного не втрачаємо. Це навіть більше стимулює щось робити. Це конкуренція по-доброму. Не заіржавієш.
Мені майстер казав: «Ти й комедія – це дві різні речі». І весь час він кидав мене в це, щоби зламати, змінити, зробити пластичнішою. «Викинь оце українське поетичне кіно з голови. Воно тобі заважає. Ти прийдеш до нього, коли будеш літньою жінкою, – казав він, – зараз, Матешко, пиши комедії». А я дивувалася, адже я так трагічно бачу світ. Я бачу драму, авторське кіно. Це було смішно.
Я не ставлю собі за мету галочку в резюме. Навіть знаю, що у вікіпедії неправильно стоїть дата мого народження. Бо це хтось за мене писав. Не слідкую за цим, мене цікавить процес, а не резюме. Я реалізувалася з Матешко, знімаючи спільні проєкти. У мене такого ніколи не було, щоби я хотіла заявити про себе. Тільки зараз це стало з’являтися.
Було оточення таких, як я – готових узяти на себе все і сказати «ми можемо». Якось у розмові між собою ми вирішили, що самі знімемо. Ми можемо і зробимо це за власний кошт і в короткий термін, зробимо це класно. Для всіх, хто там працював, це був дебют, тому я на це пішла. Я би не пішла заради себе – нецікаво. Це дало старт майже всім, усі перейшли на новий рівень.
Мій тато реставрує ікони. Його весь час просять, щоби він поставив своє ім’я позаду. А він каже: «На іконах ім’я не ставиться. Це не особистість художника. Я лише провідник». Не хочу проводити такі паралелі зі собою, але мені іноді нецікаво ставити своє ім’я. Мені хочеться бути провідником.
Звісно. Я вигребла вже зранку за свій тизер.
Я реалізувалася з Матешко, знімаючи спільні проєкти. У мене такого ніколи не було, щоби я хотіла заявити про себе. Тільки зараз це стало з’являтися
Звісно.
Болісно.
Це було колись. Зараз він вважає, що я вже можу спілкуватися майже на рівних, тому він мені спуску не дає.
Говорити про трагедії, щоби їх почули, треба жартома
Я в житті займаюся серфінгом. Іноді це важко, іноді я падаю з цієї хвилі, бо баланс втримати складно. Ми в житті постійно виконуємо якісь ролі. Для когось я донька, а для когось – мати. Це дві різні людини в мені. Так і тут: дружина, співавтор тощо.
Пташці, щоби летіти потрібно два крила. Якщо одне буде хворе, вона далеко не полетить. Тому в нас творча сім’я і творчий симбіоз, і я завжди тримаю цей образ: у нас має бути два крила. Може одне буде несуще, може з правого вона починає злітати, але має бути два.
Я не знаю. Я так люблю чоловіків, що в мене три сини. Не уявляю себе без чоловічої енергії. Для мене Бог – це завжди Він. Може, через те, що мій тато досі носить мене на руках. От я приїхала, він привітав мене з днем народження, подарував картину, яку написав за мотивами мого сценарію, і схопив мене на руки. Коли сива людина тримає мене, відчуваю, що в мене є янгол-охоронець. Тому я не можу не сприймати чоловічу енергію як головну та провідну. Я така щаслива, коли можу дати щось чоловіку. Подивіться на мене, я – щаслива жінка. І чоловіки завжди відповідають мені взаємністю. Мене оберігають усе життя. Тому я їх обожнюю і вклоняюся їм. Це щастя.
У наш час кожна жінка має свою позицію щодо фемінізму і своє визначення цього терміну. Багато моїх знайомих називають себе чайлд-фрі і мають свої погляди на інститут сім’ї. Я завжди з цікавістю спостерігаю за тим, як жінки, котрі колись не хотіли дітей, надзвичайним чином змінюються і стають мамами, до слова дуже щасливими. Часто жінки обирають нову «сучасну» модель сім’ї , але не завжди стають від цього щасливими.
Говорити про трагедії, щоби їх почули, треба жартома. Тому й комедія на цю тему. І все, що там написано, я підгледіла з життя, бо не можна рівнятися й мірятися силою з життям. Тому я дещо там узяла, дещо – там. Є навіть образ монашки Марфи – монахині в миру. Сама мріяла зіграти цей образ, але вже вік не той. І наповнення не те в мене. Але я знайшла ту, хто може.
Все, що там написано, я підгледіла з життя, бо не можна рівнятися й мірятися силою з життям
І там є три іпостасі жінки на одному сходовому майданчику. Їхні двері виходять одна до одної. Вони з дитинства ростуть в одному будинку. Там є жінка, яка веде блог і приймає чоловіків, назвемо її гейшою. Монахиня в миру втратила чоловіка-байкера, вдарилася в релігію, закрилася від життя. І є Лариса – жінка між ними, яка в 30 років не задумується про одруження й дітей, бо їй так комфортно. За неї все робить її мама. Мама – колишній психолог, яка заробляє картами Таро. Вона бачить людину, бачить, що в неї болить. Я всіх цих людей трішки знаю.
Це ж не просто люди, а й архетипи. Це все одна жінка, якщо глибоко копнути. Так і з чоловіками, яким я теж надала три архетипи. Через піклування про когось ти відкриваєш себе і стаєш щасливим. Не можна бути щасливим, якщо ти тільки береш. Так виходить, що ми щасливі, якщо когось робимо щасливим.
Є в християнстві важлива тема – служіння. Коли его в тебе постійно пнеться назовні, людина зациклюється на своїх маленьких проблемах, а коли відходить у бік, то виникає довіра Вищим силам. Можна казати, що то Бог. Можна казати, що то досвід поколінь. Можна казати, що то твоє ДНК. Скільки поколінь працювало над тобою, щоби ти мав такий колір очей та був таким. А ти якесь своє маленьке его, якому 25 років, ставиш проти чогось великого. Коли трішки довіришся, усе буде добре.
Ну от лірична комедія – це те, що ми колись дивилися. «З легким паром!» – це ж лірична комедія. Вони там співають, одне одного люблять. Люди потребують цього. Після 30 потребуєш ліричних комедій. Я хочу, щоби мої герої заспівали. У мене друзі після другої чарочки вина беруть гітару в руки і співають. Це наша сутність, особливо в української нації.
Не можна сказати, що моє кіно – це мюзикл, але мені би хотілося, щоби там були пісні. У мене є досвід, коли співають актори. Олексій Горбунов у мене співав у «Трубачі», Леся Жураковська теж там співала та танцювала. Наші актори багато вміють та можуть, просто ми не даємо їм розкритися. Ми не знаємо, які в них голоси, коли вони співають.
Буде! Це складно. Різдвяна комедія – це завжди про диво та чудо. Це завжди трішки казка, й ми завжди трішки діти. Наше оточення й цей часовий простір відвернув людей від віри в чудо на 180 градусів. Треба бути спроможним вірити в те, що ти знімаєш. Я можу собі це дозволити, бо в мене є міцна підтримка чоловіка, родини та людей, з якими я працюю. Вони знають, що я покличу їх у якісний проєкт, як би дивно це не виглядало за формою. І вони щасливі, коли грають у комедію.
Коли мій чоловік викладає, він ділиться секретами. Як, наприклад, працювати з дитиною? Вона – не актор. Він питає, хто твій улюблений герой? Як би Наруто сказав цю фразу? Покажи! Дитина скидає свій зажим і показує улюбленого героя. Звісно, це ніякий не Наруто, але виходить його сутність. Я вважаю, тому в нас і була практика оцих вертепів – люди в селі напередодні свята одягали шкури, розігрували ролі. І людина оздоровлюється через це.
Подивіться на мене, я – щаслива жінка
Як у Андерсона було. У нього речі розмовляли, й у мене речі теж розмовляють. Вони промовляють і так виникають сюжети. Мої діти знають це. Вони вважають мене великим казкарем і наймолодшою дитиною в родині. Але їм цікаво, і вони постійно беруть участь у творенні кіно. Коли ми робили тизер до «Фокстера та Макса», спитали в дітей наших співробітників, що би вони хотіли від своїх собак. Хтось хотів, щоби вона говорила. Дитина мріє про це, то чому ж цього не дати? Ця ідея належить дітям.
Звісно, приз глядацьких симпатій. До речі, це приз, який я найчастіше отримую.
Як режисер другої частини «Хижака» перетворив тернистий шлях легендарного легкоатлета до олімпійського тріумфу на суцільний зорепад із золотих медалей
Кіно про дитинство на порозі війни
Гайд фестивалем документального кіно про права людини
Від української пасторалі до профспілкового хору
