22 липня на онлайн-платформі Takflix вийшов документальний фільм режисерів Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенко «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть». Цей медитативний фільм досліджує, як люди сприймають смерть на фоні буденності життя. Події розгортаються у трьох країнах: Італії, Грузії та Україні. Стрічка утворює мозаїчну структуру, яка дає глядачам можливість робити власні висновки. Поговорили з режисерами про ідею співпраці над фільмом, тему смерті в кінематографі під час пандемії та чому професіонали, які багато років у кіно, створювали фільм так, ніби не вміють знімати.
Тетяна розповіла, що задум фільму народився, коли вона працювала з грузинським оператором Георгієм Берідзе над фільмом, темою якого була війна. Вони тоді також досліджували тему смерті й вирішили, що важливо було би зробити кіно саме про смерть. Георгій помер, щойно почалися зйомки документального фільму й це зупинило роботу на деякий час. Але, як каже Тетяна, співпраця з Олександром дала фільму друге життя.
Українська прем’єра фільму відбулася на міжнародному кінофестивалі Docudays UA у 2018 році, де фільм отримав дві спеціальні відзнаки: національного конкурсу та студентського журі. Їх вручили з розширеним формулюванням: «З його блаженними кінематографічними моментами й несподіваними сузір’ями (пальців і тканини, жестів і культурних ландшафтів), цей універсальний фільм про смерть (і те, що за нею) вразив нас самою майстерністю ручної роботи. Він зворушив своєю спокійною жагою життя» та «За зухвалість експерименту без кордонів і подорож без межі».
Автори цього «зухвалого експерименту» – досвідчені кінематографісти, але дебютанти в документалістиці. Тетяна Ходаківська – українська режисерка, режисерка монтажу та сценаристка, яка мешкає в Нью-Йорку. ЇЇ фільмографія нараховує понад 20 фільмів, серед яких «Світанок третього дня», «Брати. Остання сповідь», «Фокстер і Макс» тощо. Олександр Стеколенко – український режисер, який знімає художні фільми, рекламу, фешн-відео та музичні кліпи. У його доробку понад 500 рекламних роликів, серед яких «Жінка х2» для Kachorovska та «Моя вишиванка» для Etnodim.
Як з’явилася ідея співпраці над цим проєктом?
Тетяна Ходаківська: Я пам’ятаю балкон, який був у мене, коли я жила в Києві, і де в нас із Сашком проходили творчі зустрічі й розмови. Таких розмов було декілька, ми дивилися матеріал із Карпат, який я знімала з оператором Ярославом Пілунським. Ми із Сашком багато обговорювали цей матеріал і я запропонувала далі робити це разом.
Смерть – це така тема, що чим більше пластів і колаборацій, тим цікавіше. І це ніколи не мало бути висловлювання з мого боку на тему «Що я думаю про смерть». Ми бачили, що ми доповнюємо одне одного і, також, це такий челендж, у хорошому сенсі цього слова, що нам цікаво це робити разом.
Олександр Стеколенко: Я, до речі, згадав, що ми тоді працювали над фантастичним серіалом і багато про нього говорили, але поступово ми забули про цей серіал і переключилися на документальне кіно.
Чи був у вас взагалі досвід співрежисерування до цього проєкту?
О.С.: Був великий досвід, тому що в мене брат режисер, і ми з ним багато років працювали разом, переважно над музичними відео та рекламою. Проте, це не були великі форми, вони набагато складніші. І якщо я кажу про брата, то крім режисури, там ще багато пластів зовсім інших відносин. Тож, це не лише співрежисерування, а і співжиття.
Т.Х.: У мене був досвід співпраці з Андрієм Толошним на серіалі «Ангели війни». Це був приємний і натхненний досвід для нас обох.
О.С.: До речі, Андрій також брав участь у створенні цього фільму, він був оператором на італійській частині фільму.
Ми багато уваги приділяли «недосконалості» й під час зйомок
Як ділили роботу на майданчику та на монтажі?
О.С.: Наскільки я пам’ятаю, в нас не було такого, що ми якось ділили, особливо на монтажі. Оскільки в Тані найбільший досвід монтажу (вона на той момент змонтувала понад 15 фільмів – прим.ред.), то монтаж вела саме вона.
Т.Х.: Так, але в нас було декілька режисерів монтажу – Олександра Котчукова, Андрій Толошний, Сашко і я. Також допомагала Оксана Усенко.
О.С.: Треба зауважити, що часто зйомки відбувалися так, що ми їхали з намаганням щось зняти, а потім знімали зовсім інше. Ми поїхали в Італію до Лори Гуерри (вдова італійського співавтора Федеріко Фелліні – Тоніно Гуерри – прим.ред.), а крім Лори зняли ще Джанні, а потім Таня зняла ще Енріку Антоніоні (вдова італійського режисера-класика Мікеланджело Антоніоні – прим.ред.). Ми поїхали в Грузію знімати гру Лело, і хотіли зняти один офіційний ансамбль грузинської пісні, а зняли зовсім інший – традиційний сільський ансамбль.
Т.Х.: І застілля, яке взагалі ніхто не планував. А воно стало одним із важливих епізодів.
О.С.: Ми все вирішували по ходу. «Як ми будемо це робити? Давай там я, а там ти». Було швидко й досить жваво.
Хто з вас більший перфекціоніст у роботі?
О.С.: Таня!
Т.Х.: (сміється) Я думаю, що ми обидва перфекціоністи, просто в різних напрямках. Наприклад, для Сашка важлива візуально-естетична частина, у цьому плані я ніколи не сперечалася з ним. Він є перфекціоністом із цієї точки зору, хоча ми також вирішили, що хочемо зберігати у фільмі недосконалість, тому найбільш перфектні кадри не ввійшли в монтаж. Я думаю, що тут річ у довірі, і це також до минулого запитання, як ми це все вирішували на майданчику. Я не пам’ятаю конфліктів, бо які можуть бути конфлікти, коли питання життя і смерті?
О.С.: (сміється) Я ще згадав, насправді монтаж для Тані був таким челенджем, тому що, ми домовилися, що цей фільм певною мірою має виглядати так, ніби він змонтований випадково й навіть деколи алогічно, щоби підкреслити метафору життя. Тобто ми хотіли, щоби фільм виглядав, ніби він змонтований людьми, які не вміють монтувати. Я думаю, що для Тані це був виклик, оскільки вона змонтувала досить багато фільмів.
Т.Х.: Так, ми багато уваги приділяли «недосконалості» й під час зйомок. Я пам’ятаю, як Сашко казав одному з операторів: «Уяви, що ти не вмієш знімати», або навпаки: «Уяви, що ти вже все знімав, ти вже все спробував, і тепер ти просто спостерігаєш».
Як вибудовувався темп фільму в монтажі та чи були якісь проблеми з цим?
Т.Х.: Проблеми були, звісно, в тому, що нам потрібно було закінчити фільм до якогось терміну. Потрібно було здавати фільм у Держкіно, і це був нервовий момент, тому що матеріалу було дуже багато. Приходив Сашко, ми дивилися разом деякі моменти, спілкувалися, що для мене працює, що для нього працює, намагалися знайти баланс. В одному з інтерв’ю нам Енріка Антоніоні, дружина Мікеланджело Антоніоні, сказала, що у юності для неї життя було як танець. От саме цей ритм ми шукали, цілісність структури, але і свободу рухів у ній.
О.С.: До того ж і темп, і ритм неодноразово змінювалися під час монтажу. Дуже багато було залишено поза кадром. У перших версіях було досить багато цікавих інтерв’ю, які Таня знімала впродовж кількох років. Але на певному етапі стало зрозуміло, що ми або обираємо поетичну інтуїтивну недоказану мову кіно, або ми робимо з цікавими, але все-таки «балакучими головами». Ми вирішили позбутися практично всіх інтерв’ю, які до того були. Важко сказати, що він вийшов таким, тому що він не вийшов іншим (сміється), але мені здається, що він вийшов більш поетичним.
Т.Х.: Я думаю, що це знов-таки метафора життя, яке теж постійно змінюється. Він мало того, що змінювався, він міг би ще змінюватися. Інколи ми із Сашком говоримо про те, щоби зробити ще версію, і це може бути без кінця.
Ми вирішили позбутися практично всіх інтерв’ю, які до того були
Якими референсами ви надихалися під час створення фільму?
Т.Х.: Ми надихалися поезією: її ритмом, як у поезії викладаються думки. Ми надихалися висловами, наприклад висловом Тоніно Гуерра: «Краса в недомовленості». Ми надихалися враженнями, такими, як спалах у житті, і далі ми думали, як це можна передати: у зйомках чи в монтажі. Це були більше напрямки, аніж референси.
О.С.: Можливо, ми обговорювали якісь фільми, але я не зміг би назвати це референсом. Якби ми шукали референс, то втратили би свіжість того, що ми робимо. Але ми надихалися враженнями. Як-от, коли ми знімали влітку в Італії й раптово випав сніг. Нам перехопило дихання, от це був наш референс.
Я думаю, якщо люди поважають одне одного, вони можуть чути одне одного, а це дуже важливо. Слухати й чути
З вашого досвіду, які основні чинники успішної співпраці?
О.С.: Любов і довіра. Я не жартую насправді любов і довіра. Ми з Танею багато років одне одного знаємо, у нас було одне середовище, ми надихалися одними й тими ж речами, через це виникло порозуміння на якомусь глибинному рівні. Ми можемо сперечатися на поверхневому рівні, а на глибинному рівні думаємо про одне й теж саме. І повага – я думаю, якщо люди поважають одне одного, вони можуть чути одне одного, а це дуже важливо. Слухати й чути.
Т.Х.: Погоджуюся. Для мене це також важливі такі три правила. По-перше, важливо знати, для чого ви це робите. Ми із Сашком знали, чому ми робимо цей фільм, тому в нас і не було суперечок. На рівні «для чого і про що» в нас усе було погоджено. По-друге, відсутність суперництва. І по-третє, це дозволити собі хвалити одне одного, ми дуже мало вміємо це робити, і сказати: «Як круто ти це придумав, як класно зробив от це» дуже важливо.
От, наприклад, ідея знімати в Грузії під час гри Лело, де два села борються за м’яч, щоби принести його на кладовище – це ідея Сашка, а це дуже важливий для фільму складник.
Під час роботи над фільмом «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть» ви працювали також над іншими проєктами. Як ви їх поєднували?
О.С.: На якийсь час, звісно, фільм став головним. Коли ми знімали в Італії, або в Грузії, то ми нічим більше не займалися, але оскільки я ще час від часу знімаю рекламу, а в Тані теж є свої проєкти, були моменти, коли ми узгоджували наші графіки одне з одним.
Т.Х.: Мало того, я жила вже в Нью-Йорку, коли ми закінчували фільм. Але я не забувала про цей, навіть, коли ми робили якийсь інший проєкт. Мабуть, так само як і про смерть, – ти ніби можеш про неї не думати, але вона є.
В епоху пандемії – чому глядач має переглянути фільм, який досліджує тему смерті?
О.С.: Я думаю, що тут справа не в пандемії. У нашому фільмі ми абсолютно свідомо намагалися уникнути моралізаторства й інформаційного боку. Щодо емоційного рівня, можливо, зараз нам легше помітити, те, що до ковіду ми б не помітили. Це така нагода відшукати в собі інше розуміння, що таке життя, а що таке смерть.
Т.Х.: Має, не те слово, але думаю глядачу було би цікаво, бо в якомусь сенсі пандемія й наш фільм – це такі споріднені речі. Просто коли пандемія, ти починаєш відчувати життя і, можливо, гостріше відчувати життя, насолоджуватися життям, бо є хвороба.
Ми хотіли досягти цього ж без хвороби, без страждань. Ми хотіли, щоби хтось міг подивитися цей фільм, і також почав насолоджуватися життям, без того, щоби навколо всі помирали. Але пандемія разом із фільмом, можливо, викличуть ще щось третє, тому саме зараз його цікаво буде подивитися.
О.С.: Як уже казала Таня, коли ми живемо звичайним життям, ми занурюємося в несуттєві речі. Таня питала Джанні, друга Тоніно Гуерра: «Якби Тоніно був зараз поруч, щоби ти йому сказав?» І він сказав просто: «Тоніно, у нас попереду ціле літо». Цей момент не ввійшов фільм, але це те, про що ми зараз говоримо, що в нас попереду є якась кількість днів, років, але ми не знаємо, скільки. І цей фільм про це.
Ми хотіли, щоби хтось міг подивитися цей фільм, і також почав насолоджуватися життям, без того, щоби навколо всі помирали
