Карина Химчук – акторка-початківиця, харизма якої не може не закохати. Вона зіграла примітну роль продавчині у фільмі «Королі репу» та головну у стрічці «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, за яку отримала спеціальну відзнаку 14-го Одеського міжнародного кінофестивалю.
Ми зустрілися з Кариною в Лондоні і поговорили про професійну конкуренцію й виконання першої в житті головної ролі, азартне акторське его, сепарацію від батьків і моду на кіно про 90-ті.
Я бачила у тебе в Instagram, що ти потрапила у RADA (Royal Academy of Dramatic Art, London). Як це сталося?
Я жила в Берліні та хотіла переїхати в Лондон. Я шукала для цього вагому причину і написала грант від Ґете Інституту на професійну подорож. Курс у RADA, який я пройшла, називався Spoken English for actors – він для тих у кого англійська мова не рідна. Це був інтенсивний курс, який тривав всього два тижні та був сповнений «базою», на кшталт, шекспірівських монологів. У мене там голова плавилася, якщо чесно.
А яка у тебе взагалі освіта?
У мене є режисерська освіта, я вчилася на режисурі естради в Поплавського. До речі, Тоня Ноябрьова, режисерка фільму, закінчила цей же факультет.
Мене кіно завжди цікавило, але от саме актрисою актрисою я себе не бачила
Як так сталося, що ти прийшла в акторство, а не у режисуру?
Це сталося випадково. На третьому курсі я сиділа собі в барі й мені приходить повідомлення від кастинг-директорки Алли Самойленко зі запрошенням прийти на кастинг. А я ще сиджу з подружками в барі сміюся, мовляв: «О-о-о, дівчата, дивіться, тут мені якийсь кастинг пропонують, сценарій вислали!». Втім, на цю роль мене не затвердили, але згодом прийшло запрошення на кастинг «Королів Репу», де я і зіграла. Це була моя перша роль і, побувавши за зйомках, я відчула, що кіно – це на сто відсотків моє.
Мене кіно завжди цікавило, але от саме актрисою я себе не бачила. Та й чесно – досі не бачу. Я бачу себе у режисурі. Зараз для мене акторство – це більше про его. Я до цього на сто відсотків ставлюся серйозно і коли отримую роль – віддаю себе повністю. Але це етап в моєму житті і коли я буду займатися режисурою, то вже буду знати що таке актор(-к)и і як з ними працювати. Я думаю – це вагомий, але жорстокий досвід.
Що з цього досвіду є найціннішим для твого майбутнього?
Крім реального досвіду під час зйомок я читала безліч різних сценаріїв. Я стежу за думкою режисера і його методами, психологією героїв. За декілька років такого досвіду я почала помічати як мені самій стало легше писати.
Тоня Ноябрьова майже у всіх інтервʼю до фільму розповідає як знайшла тебе. Судячи з її слів, виглядав цей процес складно: сумніви чи підходить твоя зовнішність для ролі, претензії до твого волосся і взагалі те, що головна акторка вже була наче затверджена до твого появлення. Цікаво послухати твою версію.
Насправді Тоня розповідає все як і було, але, звісно, зі своєї сторони.
[Почалося все з того, що] мій колега надіслав допис Тоні зі словами: «Подивися, це ж прям ти!». Я взагалі тоді не знала хто така Тоня, просто записала відео проб і реально забула про це.
Коли я ще знімалася в «Королях Репу», я була дуже яскравою білявкою. І на сетах мені робили зачіски з плойки, яка просто спалила моє волосся. Після закінчення зйомок я вирішила нафіг відрізати це волосся, і підстриглася прям дуже коротко, «під хлопчика».
Вже згадана кастинг-директорка Алла Самойленко побачила фотку з моєю новою зачіскою, якраз коли шукала на інший проєкт дівчинку саме з коротким волоссям. Вона мене запросила, я прийшла і записала проби.
Потім вже Тоні сподобалися мої записи для «Ти мене любиш?» і вона сказала Аллі, що треба мене кликати на роль подруги головної героїні. А та відповідає: «Блін, вона підстриглась!». І наче вже рішили, що треба шукати далі, але Алла все ж таки показала Тоні відео тих самих проб з коротким волоссям. Просто, щоб було. Тоня подивилась і сказала: «Треба її пробувати на головну роль». Відтоді й почалась моя тривала боротьба.
Чому саме боротьба?
Бо у Тоні вже була головна претендентка і ми з нею реально півроку ходили на ці проби. Кожен день грали з різними татами, мамами, і змагалися за головну роль. Врешті-решт, Тоня затвердила мене.
Наскільки ви були різні з цією акторкою?
Взагалі не схожі. Вона така більш бейба, дуже красива, руда, кучерява. Коли я перший раз прочитала сценарій – він наче був написаний під неї, вона ідеально підходила.
Втім, Тоня не хотіла робити очевидних виборів І це насправді дуже круто для режисерки, – бути такою сміливою. Це не було із розряду, типу: «Я зараз цих обдурю, я зараз таке зроблю, ух, виберу неочевидну героїню». Ні. Ми дійсно змагались і це була справедлива боротьба. Як не крути – перемагає сильніший. Це завжди так. А я в своєму житті програвала дуже багато кастингів.
Перемагає завжди той, хто краще робить на кастингу і важко працює
Цікаво як у тебе відчувається звʼязок акторства з чимось наче спортивним.
Бо тут перемагає завжди сильніший. Знаєш, часто у відмовах можна почути щось на кшталт: «Не те, щоб ти гірше зіграла. Просто не пасуєш. Просто не той типаж». Ні, це все брехня. Перемагає завжди той, хто краще робить на кастингу і важко працює. Все, крапка. І от ми з цією дівчинкою змагалися і в якийсь момент я супер загорілася.
Тобто, тебе вивіз азарт?
У мене потужний азарт включився. А я дуже азартна. Я й ігри люблю, і карти люблю. Я в гороскопи трошки, але вірю. Я стрілець – це стихія вогонь. Я і є жорсткий азарт.
Тому я вирішила йти до кінця. Знаєш, в мене було таке, що все, боротьба, і назад шляху немає. І треба просто цю роль отримати. Але Тоня такий персонаж, непередбачуваний. Я не одразу зрозуміла чого очікувати. Відчувати одна одну ми почали тільки на зйомках.
А вона взагалі складна, вимоглива?
Тоня складна, не проста людина. І я б навіть сказала – надвимоглива як режисерка. Для мене період репетицій, – це було щось неможливе, особливо як для першої головної ролі. Класно, що в нас були тривалі репетиції, це дуже чудово, але ми могли одну сцену по-різному репетирувати цілий день. Ти говориш ті ж самі слова, ти робиш ті ж самі дії годинами, – і це супер виснажливо. Є режисери, які залишають сцену на потім, якщо вона не йде. Це взагалі не про Тоню.
Є у фільмі момент, коли Кіра залітає до героя зі словами: «Все, я буду у тебе жити!». Ця сцена в мене не йшла і все. Я щиро не розуміла як її зіграти. Я роблю раз, другий, третій, п’ятий, десятий. Виходжу і заходжу, виходжу і заходжу. В якийсь момент у мене вже сльози почали наверталися і я кажу Тоні, що не можу. А вона каже: «А знаєш, мені похуй. Ти мені що, на зйомках так само скажеш?». І я, звісно, вийшла і зробила.
І знову-таки, я думаю такі моменти вивозила моя сила характеру, що була загартована ще зі спортивного інтернату. І Тоня теж говорила, що це одна з причин, чому вона мене обрала. Її зачепило те, що я була ледь не професійна спортсменка. Спортивна сила волі дуже важлива акторам, і в оцій сцені це чудово спрацювало. Я просто виходжу, роблю сцену і «все супер, йдемо далі».
Ти говориш ті ж самі слова, ти робиш ті ж самі дії годинами, – і це супер виснажливо
До речі, що це був за спорт?
Гандбол. Я виросла в селі Забороль і там відверто не було чим займатися. Тато запропонував мені спробувати гандбол у який він колись грав. Але я в цьому бачила мотивацію їздити у Рівне. Ну там погуляти, відчути себе місцевою. Втім, ця історія вийшла з-під контролю, бо мене взяли в київську команду і запропонували вільне місце у Київському спортивному інтернаті. Це був девʼятий клас, мені було 14 років, я хотіла вирватись з села, але не стати великою гандболісткою. Тобто, це взагалі не про спорт. Так я переїхала в Київ, грала за команду, вчилася там же. Інтернат закінчився синхронно з гандболом у моєму житті, і потім я перейшла у мистецтво.
А тобі подобалося взагалі грати у гандбол?
Якщо говорити прям відверто – я дуже погано грала. Я досі не розумію як мене взяли в цю команду. От коли були якісь конкурси або свята в інтернаті – я сяяла на сцені. А коли команда на змаганнях – я сиджу на лавці запасних. От ніколи не забуду це відчуття, й акторська професія – це те ж саме. Коли програєш кастинги, сидиш, дивишся на інших. Коротше, акторство – це спорт. І цей спорт народив в мені акторку.
Взагалі «Ти мене любиш?» це про ту категорію фільмів, де головної героїні більше, ніж фільму. Ти не відчувала це?
Так, в мене було таке відчуття, не буду приховувати. Це взагалі мрія усіх актрис, бути в кожній сцені й вести за собою історію. Тобто це, знову ж таки, самолюбство, яке так і працює. Мені це відверто подобалося. Коли ти розумієш, що всюди відбуваєшся ти і лише згодом – все навколо.
Мені не подобається кіно, де є декілька різних історій. Так, інколи це цікаво. Але мені більше імпонує акторське кіно, де є герой, і ми за ним спостерігаємо. Але не буду приховувати що були думки, на кшталт: «О боже, скільки ж тут мого обличчя».
Мені здалося, що в фільмі є сцени коли ти навмисно переграєш і це вийшло круто. Це було схоже на те, що зараз називають main character vibes (аура головного героя). Ти не просто звичайний підліток, який живе в драмі, ти ще й акторка-початківиця, що накладається одне на друге.
Це дійсно вайб моєї героїні, яка самозакохана й інфантильна. Вона виросла в класній родині у достатку, мала жуйки, кока-колу. А я – Карина, я не така. Я виросла в багатодітній сімʼї за містом, у мене проста родина і ніколи в моєму житті не було вайба що я «головна героїня свого життя». А от моя героїня Кіра точно в цьому жила.
Не буду приховувати що були думки, на кшталт: «О боже, скільки ж тут мого обличчя»
У тебе і Кіри є щось ще спільне, окрім того, що ви обидві акторки?
Хіба що – лідерський вайб. Навіть у цьому драмзакладі, який вона відвідує – все крутиться навколо неї. У мене і в школі, і в універі було схоже. Я не те, щоб знаходилася в центрі уваги… Та ні, насправді я завжди була в центрі уваги. І я відчувала те, що відчувала вона. Може, є перетини в якихось детальних патернах, але я думаю ми кардинально різні.
У фільмі класно передана тілесність. От те саме, що батьки називають «маятися». Всі твої валяння на снігу, томливі рухи. Це чуттєво передало меланхолійність через тіло. Як ви над цим працювали?
Тут вже чисто режисура і ці сцени були прописані. Втім, я це відчувала, коли ти не розумієш, що тобі далі робити і тіло це випромінює. Все представлення про нормальне життя зруйновано і все що ти маєш – втрачає сенс. І сцени про які ти говориш – кристалізують людську поведінку.
Я вірю в те, що кіно в таких моментах – це психологія, кожен рух персонажа. Неможливо знімати кіно, якщо ти не розумієш психологію людини.
Говорячи про тривоги часу. На твою думку, чому наші режисери все ніяк не можуть відпустити тему 90х?
Ну це рефлексія і все. От нам з тобою коли буде десь під 40 – ми будемо рефлексувати над цим часом. Як ми росли, переживали це в умовах війни. А для режисерів покоління Тоні Ноябрьової, Олега Сенцова, Анни Бурячкової – для них це рефлексія минулого без якого нема майбутнього.
А взагалі я думаю, що на це філософське питання є дуже проста відповідь – ні для чого. Просто так. Розповім тобі коротку історію з цього приводу. На одному з днів кастингу фільму були проби жінки, здається, мами моєї героїні. І вона отака гарна жіночка приходить, сідає і щиро питає: «А ось заради чого це все?». А Тоня дивиться на неї та каже: «Та просто так». І я думаю, це дуже класна відповідь на запитання заради чого ця вся музика, кіно – от просто так, щоб було.
