Людство прогнозує собі кінець світу в кіно мало не з його появи. Судним днем лякали зі вражаючою різноманітністю. Об’явлення Івана Богослова прогнозувало другий прихід Христа, народ Майя загадково закінчував свій календар, а Джеймс Кемерон трощив світ ядерними боєголовками після появи Термінатора Т-1000. Зі плином років апокаліпсис зображався з більшою винахідливістю, поки у XXI столітті суспільство не зупинилося на кількох варіантах: інопланетяни, смертельні хвороби та природні катаклізми. Режисери досліджують поведінку людей на заході цивілізації, втовкмачують екомеседжі або знаходять у кінечності початок чогось більшого. «Прибуття» Дені Вільньова, наприклад, суттєво зламав стереотип, що інопланетяни бажають нам лише смерті. Композитором на цьому проєкті був ісландець Йоганн Йоганнссон, який відкинув зайву сентиментальність у саундтреці та додав музичного різноманіття сай-фай драмі. За два роки Йоганссона знайшли мертвим у берлінській квартирі від передозу кокаїном та ліками проти грипу. І ще за 2 роки на Берлінському кінофестивалі показали перший та останній фільм Йоганссона, де він зобразив крихітність людського життя мінімальною кількістю засобів.
«Останні та перші люди» вперше з’явилися у вигляді артоб’єкта на фестивалі в Манчестері. Лише після смерті Йоганссона його поремонтували в повнометражний фільм. Це екранізація оповідання Олафа Стейплдона 1930 року про останніх людей, які за два мільйони років від Різдва Христового передають послання своїм предкам про властивості пам’яті, свідомості та передчуття кінця світу.
У фільмі голосом 18 останніх живих організмів говорить Тільда Свінтон – очевидно, найкращий вибір для представниці людства. Втім, жодного живого організму в екранізації Стейплдона немає й не може бути, адже кіно побудоване у формі відеоесе, що схрещує аудіо та візуал у самобутню наукову фантастику.
Свінтон з’являється зеленою миготливою кривою пульсу – єдиного кольорового об’єкта на чорно-білому полотні Йоганссона. Її слова звучать спокійно, мелодично та почасти прохолодно. Вона дає зрозуміти, що матеріальність перестала бути значущою. Ніщо не вказує на предметність, бо, ймовірно, вона розчинилася за мільйони років. Людство стало «великим коливанням радості та лиха», а свідомість кожної особистості перестала бути індивідуальною. Страх, паніка та стрес уже не мають тієї ваги.
Режисер підкреслює релятивність поглядів останньої людини відеорядом, що нагадує found footage (загублену плівку). На плівці подекуди з’являються подряпини, що вказують на велику часову дистанцію між зйомкою та, власне, переглядом. Тому «Останні та перші люди» здаються крихкими й у наративному просторі, й у візуальному. Глядач мусить частково сам зібрати цей пазл із музики, зображення та історії Стейплдона. Щоправда, це не викликає жодних труднощів.
Протягом 70 хвилин Йоган Йоганнссон знімає об’єкти, розкидані Балканами, що будувалися після Другої світової війни. Ці скульптури в стилі бруталізму мали б об’єднати навколо себе населення колишньої Югославії. Однак, вони залишилися розвалинами, що нагадують про те, що неможливо склеїти уламки пам’яті.
Президент Йосип Броз «Тіто» не зміг вкорінити бодай якесь значення єдності в кам’яні обличчя під час свого правління. До того ж, їхня архітектура відлякує своєю нереалістичністю та загадковістю форм. 16-міліметрова чорно-біла плівка лише підкреслює ірраціональність їхнього створення. Деякі об’єкти більше нагадують пам’ятки ацтеків та моаї з острова Пасхи, ніж спогади про жахливу війну. Йоганссон жодного разу не дає зрозуміти, де відбуваються події фільму, тому голос Тільди Свінтон говорить про втрачений потенціал людства не в контексті розваленої Югославії, але в контексті всього світу.
Стрічка ісландця не просякає глядача оптимізмом, але й не залякує наслідками людської діяльності. Це радше медитативне занурення у формальність людського життя. На жаль, смерть автора додає іншої вартості фільму і підштовхує сприймати кіно як буквальний заповіт. Кілька кадрів нагадують про сонний параліч – настільки моторошними й водночас гіпнотичними їх вдалося відтворити на плівці. Музика лише підкріплює глядацьку тривогу, для виникнення якої нібито немає жодних передумов. Втім, моя пам’ять досі не може викинути один із кадрів, де крізь крони дерев у тумані виринає великий будинок під трек The Navigators.
У фільмі про кінець світу режисер мусить підкидати персонажам життєві труднощі. Але коли персонажів немає, а всі труднощі позаду, залишається прийняти дійсність такою, як вона є. «Останні та перші люди» – це найбільш ґрунтовний, естетичний та перцептивний фільм з усіх науково-фантастичних спроб поговорити про примирення з такою дійсністю. Тож, якщо й поринати в меланхолійний світ Йоганссона, варто пошукати великий екран та вакуумні навушники. Це краще допоможе відчути себе маленькою мурахою в гігантському світі можливостей та випадковостей.
