Для українського документального кінематографа 2018 рік виявився чи не найуспішнішим за останні роки. Серед головних перемог – фільми «Дельта» Олександра Течинського та «Явних проявів немає» Аліни Горлової, які отримали міжнародне визнання на ряді великих кінофестивалів класу А.
Головна героїня – сорокашестирічна Оксана Якубів. Роком раніше Оксана стала героїнею іншого документального проекту, який отримав значний суспільний резонанс – «Невидимий батальйон», однією з постановниць якого була в тому числі Аліна Горлова. «Явних проявів немає» є де-факто ідейним продовженням «Невидимого батальйону», за вирахуванням хіба що зайвого фокусування на якісь політичні акценти і виходу на суто особистий простір головної героїні та її персональних поствоєнних рефлексій та травм. Хоча, безумовно, тема видимості присутності жінок на війні проговорюється неодноразово, адже ні про які рівні права чоловіків і жінок аж до вересня минулого року не йшлося, а значить і передбачені державою пільги, як учасницям бойових дій, жінкам доводилося відвойовувати. Знову і знову. Замкнене коло суцільної боротьби.
Оксана – заступник командира батальйону з роботи з особовим складом, звання: майор. Для цієї жінки повернення до мирного життя було пов’язане з проявами посттравматичного синдрому, складнощами адаптації до життя заново, по суті з чистого аркуша. Війна, як черв’як стала її підточувати і зсередини, і зовні, з самовдоволеною жадібністю з’їдаючи її спроби вбудуватися в буденне протягом нового відрізку життя. Фільм – це лаконічна за своєю візуальною виразністю сповідь жінки, яка навіть в умовах військової служби не перебуває в рівних правах з військовослужбовцями-чоловіками, при тому що смерть, само собою, зрівнює всіх. Оксана ж цю безжалісну та безсловесну смерть фіксує, це частина її трудових обов’язків – реєстрація і подальша відправка в останню путь «вантажів 200». І її персональна реабілітація це, в першу чергу, можливість почути голос жінки на війні, яку вона пізнала дуже близько, коли самостійно вирішила піти в АТО замість чоловіка і сина.
Камера оператора Олексія Кучми слідує за героїнею майже постійно, але при цьому уникаючи великих планів. Погляд оператора і режисерки не порушує особистих кордонів героїні, яка і так максимально відверта. І ця її відвертість не тільки з абсолютно незнайомими, невидимими глядачами по той бік екрану, але в першу чергу з самою собою. Глядач разом з героїнею проходить шлях від реабілітації до її повернення на військову службу. Найскладніші, емоційно болісні монологи звучать завжди приглушено, на усунення, дозволяючи ще сильніше перейнятися цими життєвими моментами, ще більше відчути весь жах, нестерпний біль і паніку, яка, здається, ніколи не закінчиться.
«Жінка у горілку не полізе. Вдома на неї чекають діти, чоловік. Там потрібна мама, там потрібна дружина. І ти повинна стати тим, ким була до війни. Але ж всередині, у голові, вже все змінилось. І тобі потрібно все якось з’єднати, щоб не стати тягарем для своєї родини», – говорить героїня стрічки, лише одними цими словами виводячи кінороботу Аліни Горлової за рамки дискурсу військового конфлікту. Адже, врешті-решт, «Явних проявів немає» стає фільмом про самоідентифікацію, нехай і набутої неочевидним, небезпечним методом. Приватна історія перетворюється в загальну, основа якої – місце жінки в сучасному українському суспільстві. Місце на рівних, якого ще треба домогтися, і знайти в собі сили, можливості, бажання висловитися, не мовчати хоча б спершу наодинці з собою.
