«Носферату. Симфонія жаху» – це культовий горор Фрідріха Вільгельма Мурнау створений у 1922 році. Фільм значною мірою вплинув на подальший розвиток кінематографу та досі регулярно з’являється у різноманітних топах найкращих картин усіх часів. Від початку стрічка планувалася як екранізація «Дракули» Брема Стокера. Навіть відмова в наданні авторських прав не зупинила Мурнау – він просто змінив імена героїв та переніс події до рідної Німеччини. Однак косметичні зміни не врятували студію від судових позовів та подальшого банкрутства. Ба більше, правовласники намагалися знищити фізичні копії стрічки, але, на наше щастя, вона вже встигла розійтися світом і тому збереглася.
Художня цінність та терниста історія створення оригінального «Носферату» згодом почали приваблювати інших режисерів. Кожні 50 років знаходиться талановитий постановник з бажанням вдихнути нове життя в класичну історію. У 1979-му таким виявився Вернер Герцоґ («Агірре, гнів божий»), а зараз – американський горор-мейкер Роберт Еґґерс («Відьма» та «Маяк»), який є відомим шанувальником естетики німецького експресіонізму та готичних текстів.
Події «Носферату» відбуваються в 1838 році в німецькому місті Візборг. Все починається з того, що молодий маклер Томас Гаттер (Ніколас Голт нещодавно вже мав справи з вампірами у стрічці «Ренфілд»), незважаючи на застереження своєї дружини Еллен (Лілі-Роуз Депп – «Ідол»), відправляється в небезпечну подорож до Трансільванії. Його мотивація доволі проста: заробити грошей для кращого майбутнього, продавши загадковому місцевому графу старий маєток. Однак, на його біду, бажання графа Орлока (Білл Скашгорд – «Воно») не закінчуються придбанням нерухомості, а нависають похмурою тінню над усім містом.
Режисер ставиться до першоджерела з величезною повагою і це помітно в сюжеті, який, порівняно з оригіналом, лише доповнюється та заглиблюється. Наприклад, ми детальніше дізнаємося походження та природу таємничого зв’язку, що поєднав тендітну Еллен із жахливим Носферату (вона була розкрита в романі Стокера, але втрачена у версії Мурнау). Розширилися ролі деяких другорядних персонажів: професор фон Франц (Віллем Дефо – «Ван Гог. На порозі вічності») бере активнішу участь у протистоянні вампіру, а також додатково розкривається сімейна драма Анни (Емма Коррін – «Корона») та Фрідріха (Аарон Тейлор-Джонсон – «Король поза законом») Гардінгів. До речі, ім’я останнього є черговою даниною поваги режисеру оригінального фільму.
Досвід роботи художником-постановником та внутрішній перфекціонізм допомагають Еґґерсу створювати напрочуд автентичні та деталізовані світи. Зовнішній вигляд персонажів/персонажок, їх костюми, звички та побут – усе відповідає часу й допомагає глядачу зануритися в атмосферу стрічки. Ба більше, режисер користувався послугами консультанта з окультизму, який знайшов у його роботі лише одну помилку, та консультанта з румунської культури 19-го століття, яким виявився письменник та сценарист Флорін Лазареску. Аби додати ще більше реалістичності, в зйомках задіяли живих гусей, коней, вовків та навіть дві тисячі щурів (так, саме дві, а не п’ять, як писали раніше медіа – режисер вибачився за помилку, яку допустив в одному з перших інтерв’ю).
Більша частина фільмування проходила в Чехії, де в павільйонах відтворили вулиці середньовічного міста відповідно до реальної архітектури того часу. Однак Еґґерс і тут не зміг обійтися без нових досягнень, адже його версія стала першим «Носферату», який хоч і частково, але знімався на батьківщині головного вампіра попкультури. Мова йде про замок, в якому Томас Гаттер вперше зустрічає графа Орлока – його прототипом став реальний Замок Корвінів в Трансільванії.
Зовнішність самого Носферату, що ретельно приховувалася протягом усієї промокампанії, теж сповнена реалізму та фізіологічності. Після картин на кшталт «Інтерв’ю з вампіром» або «Сутінки», які романтизували образ кровопивці, «Носферату» повертає йому той природний жах, з яким він асоціювався раніше. Чудовисько, за майстерним гримом якого доволі важко вгадати риси Білла Скашгорда, виглядає як гнилий (звісно ж, у повній відповідності до реальних процесів гниття – тут теж був спеціальний консультант) труп місцевого вельможі з колоритними вусами й автентичним одягом, що розмовляє старорумунською (використання різних мов це один із улюблених прийомів, які режисер використовує задля історичної правдивості).
Як і годиться горору, «Носферату» має доволі похмурий, але надзвичайно естетичний візуальний ряд. Особливо вражають нічні сцени при місячному сяйві, для яких була побудована спеціальна система освітлення з дзеркалами, та епізоди всередині вампірського замку, зняті без використання штучного освітлення (Кубрику сподобалось би). Камера Яріна Блашке, постійного оператора Еґґерса, знаходиться настільки близько до героїв і героїнь, що, здається, порушує не лише їх особистий простір, а і глядацький, поступово посилюючи відчуття дискомфорту. Водночас гра поодиноких променів світла з масивними тінями майстерно відтворює естетику оригінального фільму.
Стрічка створює насичену та лякаючу атмосферу завдяки вражаючій реалістичності, прохолодній кольоровій палітрі та нескінченній темряві, в якій кожен проблиск світла відчувається, як справжнє диво. У звичному для Роберта Еґґерса стилі, «Носферату» поєднує психологічне з міфологічним та релігійним, чим викликає відчуття перманентної небезпеки. Неминуча біда поступово насувається на Візборг, так само як все більш тривожні новини охоплюють нашу реальність. Однак, картина дарує надію на те, що навіть після найдовшої ночі обов’язково настає рятівний світанок, залишаючи пережиті жахи у спогадах та на екранах кінотеатрів.
