Родина Кім живе у бідному кварталі, складає коробки для піци та щосили намагається зловити вай-фай у сусідньому кафе. Одного дня у їхній дім постукає Мін – хороший товариш сина родини і запропонує йому роботу репетитора англійської мови. Кмітливий син підробляє документи університету і хитрим планом проштовхує свою сестру на роль викладачки з мистецтва для молодшого сина багатої сім’ї. Їхня нова родина Пак ще навіть не підозрює, що поступово Кім паразитично спекулюватимуть на благополуччі та багатстві. Хоча ще досі не зрозуміло, чи паразитами у цьому фільмі виступають саме Кім. Режисер Пон Джун Хо попросив утриматися від спойлерів, тому залишимо ці три крапки жирними наприкінці речення.
Пон Джун Хо зарекомендував себе як соціальний автор жорстоких трилерів та милих драм. Його останній перед «Паразитами» фільм «Окча» викликав достатньо обговорень, щоб режисер зумів знайти собі нових прихильників не лише серед екоактивістів. Перед усім, Хо хвилюють питання соціальної нерівності та сучасний стан навколишнього середовища. У своїх фільмах він проектує це досить прямолінійно, тому серед усіх фестивальних режисерів його можна зрозуміти найкраще. «Паразити» не стали виключенням. Кіно про класову боротьбу між бідними та багатими кореєць загорнув у оболонку зрозумілої комедії, яка розгортається переважно у прегарному будинку родини Пак. Натякають на різницю між двома сім’ями і сходинки, і круті схили біля маєтку, що втомлюють Кім на фізичному та психологічному рівні.
Для Пона Джун Хо не існує розділення на добрих та поганих. «Паразити» прекрасно ілюструють соціальну нерівність без крайніх поділів, адже аудиторія може знайти симпатію в обох родинах. Пак – вихована та по-хорошому наївна сім’я, а Кім – це практично актори, з якими переживаєш найгірші та найкращі моменти в їхній історії. Між ними не така вже і велика прірва у комунікації та режисер намагається вдало підкреслити будь-який епізод їхнього діалогу, скеровуючи камеру лише на одного персонажа. Тому вони залишаються у власних бульбашках, навіть коли друга половина фільму змушує їх діяти, наче в старих добрих фільмах Джона Карпентера. Так, замкнений простір заможного маєтку позначається на особистостях не найкращим чином, але у цій історії жодного разу не з’являється щось паранормальне чи іншопланетне. Ніяких динозаврів, сніжних потягів чи величезних свиней у новому фільмі Пон Джун Хо немає і від відсутності CGI видихаєш з полегшенням.
Для прихильників корейського режисера «Паразити» можуть стати рушієм вперед. Він придумав цілковито закриту кіносистему, свій власний простір з правилами, які діють суто для персонажів. Це все ще Південна Корея з несподіваним висміюванням сусідів на півночі, але гумор Пона Джун Хо вказує, що перебування та зйомки у США далися таки взнаки. Кожен гег прилетів сюди неначе з американської комедії положень. Від такого прийому «Паразитів» легше назвати інтернаціональним фільмом, попри корейський каст. Та разом з цим гумор і без того спрощує фабулу режисера, фокусуючись на кепкуванні звичок Кім та Пак. «Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю жодним чином не вказує на розповсюдження тренду на фестивальні комедії. Нещодавні «Синоніми» у Берліні та «Квадрат» у Каннах – це зручна оболонка для режисерів аби розповісти про тривожне крізь знервований сміх. У випадку з «Паразитами» цей знервований сміх часто перетворюється на істеричний і тому втрачається будь-який зв’язок з реальністю. Обережніше, пане Джун Хо, так і зі сходинок впасти можна!
