Окей, ще один видатний твір Гічкока – аж ніяк не комедія… хоча може й скидатися на таку перші п’ятнадцять хвилин. Грейс Келлі та Джеймс Стюарт, що грають закоханих, обмінюються дотепами, фліртують і створюють жанрову основу, на якій вельми комфортно могла б почуватись мелодрама – от тільки Гічкок звів на ній трилер. Нікого не здивують слова про те, що Гічкок маніпулює почуттями аудиторії – власне, для цього ми його й дивимось. Але цього разу гра глядацькими емоціями вдається особливо витонченою: спочатку режисер викликає симпатію до харизматичного героя Стюарта (хоча Джеймс Стюарт і симпатія й без того не ходять порізно), потім провокує побіжне співчуття його тимчасовій недієздатності на тому ж рівні, на якому ми переймаємось чужою неприємною, але цілком безпечною хворобою – і нарешті змушує всерйоз турбуватися за його життя, котре вже нам зовсім небайдуже. Іронія на початку посилює саспенс наприкінці – нескладна ідея, яка демонструє метод Гічкока, котрий добре знає: головне – залучити глядача на особистому рівні, і неважливо, страхом, сміхом або ж замилуванням.

Ця стрічка також дала життя численним цитатам і наслідуванням. Наприклад, цього року «Вікно у двір» отримало своєрідний ремейк від Гая Меддіна та Евана і Ґейлена Джонсонів під назвою «Елементи». Дев’ятихвилинний фільм йшов у комплекті з «Зеленим туманом» (про нього йтиметься нижче) і наче був створений, аби потішити тих, кому у «Вікні у двір» спостереження було цікавішим за злочин. Що ж, ніхто не скасовував вуаєристичного підтексту видатного творіння Гічкока – зрештою, коли ми дивимось фільм, також за кимось підглядаємо.