«Рейв в Ірані» розпочався зі статті в інтернеті. Режисерка фільму Сюзанн Мейерс прочитала про нелегальні техно-вечірки у пустелі в Ірані та вирішила, що про це обов’язково треба зняти кіно. Згодом почала спілкуватися з іранцями у фейсбуці, а вже за кілька тижнів полетіла до Тегерану. Усі, кого режисерка там зустріла, дуже боялися зніматися з міркувань безпеки (обличчя багатьох людей приховано й у фільмі). Та згодом Сюзанн знайшла Ануша та Араша – і вони погодилися на зйомки.
Режисерка до самого фінального монтажу не знала, чи вдасться їй довести фільм до кінця, але все ж таки не відступала і витратила цілих чотири роки на реалізацію своєї ідеї. Знімати було не тільки важко, але й незаконно. Сюзанн знімала на дзеркалку Сanon D500 та телефон, багато сцен треба було фільмувати потайки, а деякі перезнімати по декілька разів. Вивозити незаконно відзнятий матеріал з Ірану також було дуже непросто. Частину Сюзанн вивезла на зашифрованих жорстких дисках, а іншу їй допомогли вивезти з країни іранські студенти.
Героям стрічки Анушу та Арашу трохи за 20, вони хочуть займатися електронною музикою та проводити рейв-вечірки, але в Ірані їх можна проводити лише таємно та заплативши купу грошей всім, кому тільки можна (хоча навіть це зовсім не гарантує безпеки). Інколи Араш та Ануш навіть виїжджають до пустелі, адже туди значно складніше дібратися поліції. Про вечірку можна дізнатися лише від «своїх», при цьому багато хто все одно не наважується приїжджати на іранські рейви. Дівчатам рекомендують брати з собою хіджаби на випадок рейду.
Щоб популяризувати свою музику в Ірані (скажімо, просто видати диск) – треба отримати дозвіл, а це справа майже з неможливих. Щоб отримати дозвіл – треба уникнути латинських літер на обкладинці диску (але є виняток: можна написати «Зроблено в Ірані» англійською, тому що це рекламує країну), не використовувати фотографії жінок з макіяжем та відкритим обличчям, не мати жінок-вокалісток у гурті (дівчата тільки на бек-вокалі та тільки у хіджабі), не носити пірсинг та ще купа інших абсурдних заборон, серед яких найголовніша – не використовувати нічого західного. Інакше тобі як мінімум не дозволять видати диск, а як максимум – кинуть за ґрати. Надрукувати обкладинку теж справа не з простих – на це знову потрібен дозвіл.
Спроба видати партію дисків зі своєю музикою виявилася невдалою. Обійшовши безліч друкарень, музиканти дуже довго не могли знайти нікого, хто міг би їм допомогти. Знайти підпільну типографію теж справа не з простих – всі дуже бояться штрафів та тюрми. В деякі моменти це виглядає досить комічно і сюрреалістично, тому що зовсім не схоже на реальне життя – радше на дивний затягнутий жарт. В Ірані абсурд вже давно став реальністю – і саме документальний погляд здатен передати це якнайкраще та вражає в картині Мейерс більше всього. «Рейв в Ірані» – це дебютний фільм 40-річної режисерки, і варто визнати, що це доволі помітно. Відомі документалісти на кшталт Вернора Херцога славляться тим, що вміють майстерно стерти у своїх картинах грань між реальністю, натомість у Мейерс можна легко здогадатися, які кадри реальні, а які – сплановані постановочні.
Можливо це і не було би проблемою взагалі, якби фільм не позиціонував себе як «знята на телефон спроба заглянути за ширму тоталітарної завіси». Проте «справжня» реальність дійсно захоплює і вражає. Згодом Ануш та Араш розуміють, що єдина можливість займатися музикою тільки одна – покинути Іран. Це дуже складно, але організаторам вечірок щастить, їх запрошують до музичного фестивалю до Цюріху. Пробувши десь тиждень у новому місці, друзі розуміють, що з поверненням додому вони не зможуть займатися тим, чим їм хочеться. Знову доведеться робити все потайки, з постійною загрозою потрапити до в’язниці – а це дуже втомлює. Навіть мати одного з них каже, що не треба повертатися, адже далеко не всім щастить виїхати поза межі Ірану.
Моральна поліція Ірану заарештовує купу людей щороку через «сатанінський» рейв, «невідповідний» одяг і «непристойну» музику – саме з цієї фрази розпочинається фільм. «Рейв в Ірані» – фільм зовсім не про музику: вона є лише однією з багатьох питань, що існуюють в тоталітарній країні, в якій люди просто не можуть займатися тим, чим хочуть. Сама режисерка казала, що в Ірані просто небажані будь-які форми радості, а влада боїться, що люди через цю радість можуть втратити контроль. Адже заборонені не тільки рейви, Gmail, Facebook та купа літератури – там заборонена свобода, відгомін якої звучить на заборонених вечірках.
