Пам’ять про часи радянської окупації Чехословаччини навіть тридцять років потому залишається болісним розділом в історії тепер уже двох окремих держав. Словацький режисер Іван Остроховський у своєму фільмі «Служителі» рефлексує на цю тему, роздумуючи про природу колабораціонізму та мовчазного пристосування. Він висловлюється досконалою візуальною мовою, надаючи перевагу відчуттям, духові часу, а не конкретним персонажам чи подіям. Режисер розглядає цей період через докорінно нову оптику, сфокусувавшися на служителях церкви як віддзеркаленні цивільного життя країни.
До католицької семінарії в Братиславі вступають двоє нових вихованців – Юрай (Самуель Скива) та Міхал (Самуель Полаковіц). Хлопці знайомляться зі своїм духовним настоятелем та дізнаються про суворий розпорядок дня: молитва, сніданок, навчання, обід, прогулянка, самостійна робота, вечеря, знову молитва, сон. Той, хто порушує правила, дістає зауваження. Два зауваження – й учень уже не має права на прогулянку. Тим часом до кабінету декана семінарії часто навідується співробітник таємної поліції на ім’я Феро (Влад Іванов).
Точний рік подій у фільмі «Служителі» невідомий, але часовий проміжок впізнаваний однозначно – це 1970-80-ті роки, період після придушення радянською владою в 1968 році «Празької весни». Чехословаччина втратила будь-яку можливість на лібералізацію й демократизацію та опинилася в «дружніх обіймах» країн Варшавського блоку. Усі сфери життя потрапили під пильний нагляд, а служителі церкви як потенційно небезпечна група викликали особливу зацікавленість владних структур.
Декан теологічної школи очолює організацію Pacem In Terris (така справді була в Чехословаччині часів Холодної війни). Її назва, що перекладається як «Мир на землі», відсилає до звернення Папи Римського, в якому він порушує питання взаємин держави з людиною. Структура такого об’єднання мало відрізняється від партії – зі своїм секретарем, учасниками та налагодженою комунікацією у форматі доносів. Священники вправно вбудовуються в державну систему, де покірливо виконують свою частину роботи.
Повною протилежністю учителям є молоді хлопці, які навчаються в семінарії. Вони мають гаряче серце, вільний розум та відкриту душу. Таку наївну людську сировину настоятелі намагаються переробити на зручний для співпраці із режимом матеріал. Вони навчать, коли краще мовчати, а коли – розповісти товаришеві в цивільному необхідну інформацію. У тоталітарній країні важливо знати, як бути корисним, щоби раптом не виявитися занадто незручним. Незгодні з таким конформізмом учні розпочинають підпільну боротьбу, висловлюючи свою непокору. Їхній тихий спротив, виражений у їдких памфлетах чи в голодуванні, продовжується без перспектив можливої перемоги.
Візуальний складник відіграє в «Служителях» чи не центральну роль. Неймовірно естетичне зображення вступає в конфлікт із відчуттям повної затхлості соціалістичної реальності. Інтер’єри та пейзажі, а з ними – герої, припиняють подавати ознаки життя та зупиняються в часі. Режисер замикає персонажів всередині майже квадратного чорно-білого кадру.
Фільмові взагалі притаманна замкненість, тут в усіх площинах зіштовхуються різні приміщення – класи, кабінет декана, житлові кімнати та конспіративна квартира. Нестача вільного простору підсилює загальне параноїдальне відчуття, а закритий внутрішній двір школи перетворюється на клаустрофобну коробку, що фіксує (а радше – провокує) з’ясування стосунків двох головних героїв.
Мешканці семінарії постійно перебувають в атмосфері тотального страху. Тривога охоплює всіх без винятку, й кожен бореться із нею по-своєму. Боягузливі священники знаходять заспокоєння у співпраці з таємною поліцією, сподіваючися на поблажливість каральних органів, а їхні більш сміливі учні придушують страх природною мужністю та неусвідомленою вірою в справедливість.
Зі страхами зустрічаються не тільки служителі церкви, а й чекіст, який наглядає за семінарією. Внутрішні переживання проявляються у вигляді метафоричної хвороби, що, немов відбиток ментальних травм, розповзається його шкірою. Спроби лікування виявляються безуспішними, а недуга продовжує прогресувати – він зробив свій вибір давно, шляху назад немає. Остання надія залишається на цілюще світло лампи, що римується з іншим світлом – від полум’я, яке запалює семінарист. Проте лише вогонь насправді очищує, лише з ним можливий порятунок.
