Головний герой — Анатолій Лютюк, – з’являється в Авдіївці та інших містах «сірої» зони, де знайомиться з місцевими. Він запитує, чим їм можна допомогти, що вони потребують, та надає кошти тим, хто потрапив у біду. Сам Лютюк живе в Таллінні і, здається, ніколи не сидить на місці. Навіть коли він удома, він майструє або малює. За кадром залишається розповідь про те, що він відновив церковну будівлю та надав простір для школи давніх ремесел та мистецтва. До нього регулярно навідується українська діаспора та люди, які десь почули про його колекцію дерев’яних коників. Одного з них він завжди носить із собою, навіть на фронті, – як символ ласки та тепла.
З цією короткої інтродукції вже зрозуміло, що Анатолій Лютюк – із тих людей, про яких треба знімати кіно. Так подумали й режисери Уляна Осовська та Денис Страшний. У рамках української прем’єри на Docudays UA вони презентують мозаїчну стрічку про різні грані таланту художника та активіста. Світова прем’єра фільму відбулася в Естонії, яка стала копродюсером стрічки. Одразу поясню чому: Анатолій Лютюк проживає в Таллінні, де доглядає за Українським культурним центром, а після початку війни ще і їздить волонтером у «сірі» зони Донецької області. «Казка про коника» – це зображення його діяльності, що надихне українських (і не тільки) волонтерів у майбутньому.
Попередня стрічка Уляни Осовської та Дениса Страшного (був оператором та продюсером) «Дві Надії» перегукується з «Казкою про коника» своїм оптимізмом і фольклорними мотивами. Тоді вдалося зафільмувати, як пісня поєднує двох жінок із різним життям, але однаковим ім’ям. Кіно про Анатолія Лютюка – це своєрідне продовження тої ж теми, лише цього разу змінилися теми. Замість пісні з’явилися історії.
Документальна зйомка чергується у фільмі з анімацією, яку виконали Ridni Animation: Радіон і Марія Шуб та Мара Забашта. В Україні схожий прийом міксу реальності з анімацією був у стрічці «Бранці» Володимира Тихого. У світі теж є приклад із форматом мультиплікаційного фільму – спогади про війну анімував Арі Фольман у «Вальсі з Баширом». Тож прийом не новий, але дієвий. Річ у тім, що Лютюк збирає на прифронтових територіях досвіди доброти, де людина взаємодіє з природою. Кіно демонструє передусім, як тварини рятують людей на війні. Буває й навпаки: люди рятують тварин від снарядів. Анатолій записує історії в блокнот, а вже вдома візуалізує в малюнках. Для фільму їх «оживили» анімацією. Та на спогадах про доброту кіно не обмежується.
Із фільму можна скласти враження про Анатолія Лютюка як про чуйну та уважну людину. Щоправда, фільм не фокусується й не загострюється на жодному з його зацікавлень. Фінальні титри з переліком тварин-рятівників на війні та їхніх заслуг, а також присвята волонтерам, розкривають гуманістичний бік сюжету про допомогу та доброту. Зрештою, маємо водночас і ознайомчу картину про діяльність Лютюка, і достатньо натхненну історію про порятунок життя, щоби не опускати руки, поки в країні триває війна. Обидві заслуговують на увагу, хоча й не досягають золотої середини.
Стрічку можна переглянути на онлайн-платформі кінофестивалю Docuspace.org.
