У 2023-му році український прокат запрацював майже у повну силу, а національні фестивалі повернулися на історичну батьківщину. Водночас головні світові кіноподії Берлінале, Канни, Венеція та «Санденс» вдало поділили між собою цілу низку цікавих релізів, де відзначилися як живі класики (Майкл Манн, Мартін Скорсезе, Рідлі Скотт), так і режисери візіонери на кшталт Йоргоса Лантімоса і Джонатана Ґлейзера.
Однозначно, 2023-й – з тих років, коли обрати один чи навіть десять улюблених фільмів майже неможливо. Тож наш цьогорічний топ складається з індивідуальних п’ятірок, де зібралися дуже і дуже несхожі картини.
Артур Сумароков
«Незламність»
SISU, реж. Ялмарі Геландер
SISU Ялмарі Геландера є чудовою точкою входу для знайомства з сучасним фінським кінематографом, який для більшості, на жаль, починається і завершується на Акі Каурісмякі. Брутальний, динамічний військовий екшн, у якому режисер відчайдушно використовує естетику спагеті-вестернів та B Movie, має вигляд ще й патріотичного кіно здорової людини – відмінно знятого і, що набагато важливіше, сповненого відчайдушної самоіронії.
«Мегаломаніяк»
Megalomaniac, реж. Карім Веладж
«Мегаломаніяк» Каріма Веладжа – потенційний кандидат у культове кіно. Цей натуралістичний, в’язкий, моментами надзвичайно естетський бельгійський фільм жахів б’є у декілька актуальних болючих точок – системна мізогінія і домашнє насильство. При цьому, фільм не йде в занудне моралізаторство або, навпаки, атракціон жорстокості. І на відміну від усіляких американських постгорорів, Карім Веладж може собі дозволити бути в сірій зоні моралі.
«Шин Камен Райдер»
Shin Kamen Rider, реж. Хідеакі Анно
«Шин Камен Райдер» Хідеакі Анно – супергеройське кіно для тих, хто втомився від супергеройського кіно. Особливо, на тлі останніх як касових, так і насамперед художніх невдач Marvel Studios і DC. «Упоротий» у хорошому сенсі слова, з помітною візуальною подачею і нарочитою естетикою кітчу, часом на межі фолу, «Шин Камен Райдер» можна і треба рекомендувати тим, для кого супергерої це виключно американоцентрична тема.
«Оппенгеймер»
Oppenheimer, реж. Крістофер Нолан
Після не дуже вдалого «Тенета», Крістофер Нолан показав в «Оппенгеймері» якими були і якими все ще можуть бути байопіки. Нолан, відомий своєю прискіпливою увагою до деталей і схильністю до грандіозних візуальних ефектів, використовує у стрічці широкоформатну плівку IMAX® 65 мм для створення потужних образів, що передають масштабність операцій Мангеттенського проєкту, руйнівну силу атомної бомби та емоційне потрясіння, якого врешті-решт зазнає Роберт Оппенгеймер. Кольорова палітра фільму плавно переходить від яскравих відтінків до суворої чорно-білої гамми, додаючи глибину та емоційний резонанс фільму.
«Вбивці квіткової повні»
The Killers of the Flower Moon, реж. Мартін Скорсезе
«Вбивці квіткової повні» Мартіна Скорсезе – не просто історична кримінальна драма. Це пронизливе дослідження неминущої спадщини расизму і насильства щодо корінних американців/американок, видимість яких у сучасному американському кінематографі все ще залишається незначною. Скорсезе спритно переплітає історичні події з особистими історіями народу Осейдж і наголошує на неминущих наслідках їхнього витіснення та експлуатації. Розповідь фільму розгортається в повільному, відрефлексованому темпі, даючи змогу глибоко відчути характери героїв/героїнь (і максимально зненавидіти декого з них) і вагомість історичного контексту.
Єлизавета Сушко
«Бідолашні створіння»
Poor Things, реж. Йоргос Лантімос
На Венеційському кінофестивалі у вересні було остаточно обрано мого фаворита 2023 року – «Бідолашні створіння». Це фантастична одіссея від грецького режисера, яку називають миттєвою класикою. В центрі сюжету молода дівчина у виконанні Емми Стоун («Ла-Ла Ленд»), яка в монохромній сюрреалістичній першій третині фільму поводить себе як мала дитина. Вона вчиться ходити, тримати їжу в роті та мочиться в коридорі. Її провідником у цей страшний світ стає вчений Годвін Бакстер, якого майстерно зіграв Віллем Дефо («Маяк»).
З розвитком сюжету у фільмі з’являються кольори, а героїня дорослішає та стає жінкою, яка досліджує свою сексуальність. Вона починає з вивчення свого тіла за допомогою огірка (привіт, Тімоті Шаламе) і доходить до втечі з коханцем, емансипації та розуміння свого коріння і призначення. Здається, що Лантімосу вдалося і зруйнувати стереотипний міф про неможливість чоловікам знімати про жінок, і упакувати чимало алюзій та відсилок в адекватний хронометраж.
«Зона інтересу»
The Zone of Interest, реж. Джонатан Ґлейзер
Ґран-прі Каннського кінофестивалю цьогоріч отримала стрічка про банальність зла під час геноциду євреїв. У «Зоні інтересу» Ґлейзер показує рутинний побут родини коменданта Аушвіца Рудольфа Гесса (Крістіан Фрідель – «Вавилон-Берлін»), яка буквально живе за огорожею концтабору. В їх райському саду ростуть фрукти, діти купаються в басейні, а дружина отримує нову шубу, зняту з єврейської жінки. Вони будують життя на тлі постійної смерті, яку свідомо не помічають.
Це фільм, від якого стигне кров, хоча протягом всього хронометражу там немає жодного акту насилля. Але воно завжди поруч, нависає над глядач(-к)ами в кінозалі. І саме ця «ненормальна нормальність» робить фільм однією з головних подій 2023 року – як у контексті рефлексій про наслідки Другої світової, так на тлі української дійсності, в яку жорстоко втрутилася росія.
«У воді»
In water, реж. Хон Сан Су
Чарівна стрічка на 62 хвилини, що сюжетно схожа на інші картини південнокорейського режисера, який з року в рік знімає «один і той самий фільм». Його герої(-ні) багато розмовляють про мистецтво та кіно, їдять автентичні страви та пʼють алкоголь, але щоразу це знято інакше. Цього разу – це повний розфокус протягом всієї тривалості стрічки.
На фестивалі у Берліні, де фільм запрем’єрився, авдиторія в залі розділилася на кілька клубів. Хтось виходив майже одразу, хтось засинав через відсутність яскравих подій, а хтось не міг відірватися від екрану. Я серед цієї меншості.
«Минулі життя»
Past lives, реж. Селінг Сонґ
Селінг Сонґ зняла щемливу історію про кохання, яке не сталося, але викликає тепло через роки. За сюжетом, кореянка Ен зі школи була закохана в свого однокласника. Їх шляхи розійшлися, коли її родина переїхала в Америку. Через багато років вони відновлюють спілкування онлайн, старі почуття прокидаються, але вони вирішують відпустити одне одного через різні плани на майбутнє. Коли їм буде за 30 Нора та Хе Сон знову зустрінуться, але їх окремі життя зайшли вже занадто далеко.
Здається, що режисерський дебют Селінг Сонґ підкорив мало не всі важливі топи 2023 року. В основу цієї історії було покладено особистий досвід режисерки та її актор(-ок)ів. Напевно, тому це кіно таке щемке та водночас терапевтичне: воно дає сили відпустити, але памʼятати кохання, яке було ніби у минулому житті.
«Сестра Смерть»
Sister Death, реж. Пако Пласа
Нарешті фільм зі стримінгу серед мого топ 5. Це нова робота іспанського режисера Пако Пласи, а точніше приквел до його стрічки «Уіджі: Прокляття Вероніки». Але на відміну від фільму про гру з викликання духів, в «Сестрі Смерть» все набагато тонкіше.
Нарсіса, головна героїня жахастику, стала знаменитою в дитинстві, коли побачила у видінні Діву Марію. Вже дорослою жінкою вона обирає служіння у монастирі, стіни якого, як виявилося, приховують жахливе минуле. Воно швидко дає про себе знати і починає переслідувати Нарсісу.
З часів «Вероніки», режисура Пласи еволюціонувала з розсипу скримерів до slow burn horror, який поступово нарощує напругу та до останнього зберігає найстрашніше. Ще майстерніше це кіно знято – завжди відцентроване, статичне зображення своєю перфектністю втискає глядачів/глядачок у стіни монастиря.
Павло Іванченко
«Анатомія падіння»
Anatomy of a Fall, реж. Жустін Тріє
Заслужена перемога на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Жустін Тріє створює фільм-темну кригу, яка приховує глибоке озеро інтимної печалі, провокує на співучасть і накладає грайливість, що так захоплює нас в елегантному танку людських почуттів.
Події відбуваються у маленькому шато в Альпійських горах у Франції, де проживає сім’я письменників з сином Даніелем (Майло Мачадо-Грейнер), який має порушення зору і собакою Снупі (яка заслуговує на «Оскар»). Багаторічні розчарування в стосунках Сандри (Сандра Гюллер – «Тоні Ердманн») та її чоловіка Семюеля (Семюель Тайс – Party Girl) лише пробивають нові тріщини в стінах. Але усе змінюється, коли прогулюючись з собакою Даніель знаходить мертвого батька за кілька метрів від будинку, а головною обвинуваченою стає його мати.
Під час суду адвокат говоритиме до Сандри: «Впав він, вчинив самогубство, чи був убитим – це не важливо, бо тобі потрібно довести свою невинуватість». Питання вини так і залишається висіти у повітрі, але Тріє на початку і майже у кожному акті «Анатомії падіння» лишає нам підказки до фінальної сцени завдяки улюбленому треку Семюеля – 50 Cent – P.I.M.P..
«Поява»
Showing Up, реж. Келлі Райкарт
Знана режисерка американського інді-кіно вчетверте співпрацює з чарівною Мішель Вільямс («Фабельмани») та вперше з Хонг Чау («Кит»). Коли кіт пошкоджує крило голуба, Ліза через провину вирішує доглядати за ним. Це пригнічує її, бо вона не може приділити час ліпленню порцелянових скульптур жінок. Паралельно Ліза намагається відновити стосунки з братом (Джон Магаро – «Минулі життя») і батьком (Джуд Гірш – «Фабельмани»), що замкнулися в спільноті хіпі, яким вона не довіряє.
«Поява» – це невимушена і найсмішніша стрічка Райкарт, що захоплює кожної хвилини. Жвавість дрібничок у повільному неосяжному образі мистецьких життів вимагає беззаперечного зосередження на кожному маленькому кроці в створенні скульптур та розвитку стосунків у родині та з друзями.
«Кокомо Сіті»
Kokomo City, реж. Д. Сміт
Д.Сміт відома своєю співпрацею зі зірками Ліл Вейном, Princess Wilson, Кері Гілсон, Біллі Портером і здобуттям двох «Греммі». Створюючи «Кокомо-Сіті», Сміт фактично жила на вулиці, бо музичний світ відмовився від неї після початку її переходу. Тож, режисерка захотіла показати як творча індустрія та суспільство створюють лицемірну картину прийняття, коли правда зовсім інша – тема трансгендерних людей досі табуюється, бажання людей бути собою лишається у мріях, а от з чим вони мають справу постійно – це страх, що їх можуть не лише не прийняти, а й вбити.
Сама Сміт не була секс-працівницею, але їй доводилося виживати, ночувати у знайомих на дивані чи спати біля смітників. Техніку для фільму їй придбав колишній орендодавець, що повірив у неї та важливість цієї історії. І він не помилився: наразі фільм у США відносять до трійки найкращих доків на рівні із «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова.
У фільмі нас знайомлять з історіями чотирьох трансжінок, які вимушені працювати секс-працівницями через трансфобне суспільство, що відторгає їх. У них не вийшло знайти іншого шляху аби виживати у цьому світі, який пропонує лише зростаючу ідеалізовану фетишизацію траснгендерних людей в секс-індустрії.
Д. Сміт знімає фільм у формі інтерв’ю з чотирма героїнями та чоловіками, які є їх клієнтами. Тому сприймати цю непереборну історію може видатися важко, але насправді кожна трансжінка несе в собі велику позитивну енергію і надію, якими вони хочуть ділитися, якщо суспільство прийматиме їх.
«Зла не існує»
Evil Does Not Exist, реж. Рюсуке Хамаґуті
У віддаленому селі, розташованому у горах проживає вдівець Такумі (Хітоші Оміка – «Колесо фортуни і фантазії») з донькою. Такумі працює різноробом і допомагає селянам. Більшість часу він проводить у лісі, тому добре знайомий з тихими тутешніми місцями. Але їх спокій загрожує зруйнувати компанія Playmode, що займається просуванням зірок, а зараз планує збудувати глемпінг біля села для відпочинку містян. Місцева громада протестує проти заявленого плану, бо це, ймовірно, призведе до екологічної катастрофи і порушення екосистеми.
Хамаґуті – оскароносний режисер, який отримує головні нагороди на кожному фестивалі останні декілька років. У новій роботі він занурює нас у тендітну та приголомшливу історію з післясмаком дикого васабі, зірваного біля гірського джерела, що огорнуте в непримиренну тишу наростаючого людського колапсу.
«Зла не існує» найбільше працює як ревізія творчості Кійоші Куросави (який був вчителем Хамаґуті) та створює сонату новелістичної форми, яку варто переглянути в Філармонії під акомпанемент Еіко Ішібачі.
«Мати-Земля»
Earth Mama, реж. Савана Ліф
Ця автентична і пам’ятна робота Савани Ліф знята з великою повагою до жінок у стилі полароїдних знімків. Авторка у минулому була олімпійською спортсменкою, режисеркою музичних кліпів Гарі Кларка-молодшого та інших. Її спільна з Тейлор Рассел («Разом з кістками») повнометражна документальна «Мати-Земля» базується на короткометрівці «Серце досі гомонить» (доступний на vimeo) та розповідає про п’ятьох жінок, які боряться за право опіки.
Головну героїню фільму втілила реперка (Тія Номор), яка народила за рік до зйомок власну дитину. Тія змогла відчути глибинний корінь фемінної історії, що зв’язує палкий, щемкий світ у бузкових барвах з наростаючим тихим жахом сюреалізму, коли молода 24-річна матір, яка втратила зв’язок з двома своїми дітьми (щодо існування батька немає жодних натяків) через вживання наркотичних засобів, наразі вагітна втретє дитиною, яку вона має віддати іншій жінці за рішенням суду. Вона бореться за право опіки над усіма дітьми майже без грошей, обтяжена кредитом і роботою фотографки немовлят у ТРЦ. Подальший розвиток подій вводить її в стан, що змінює стилістику фільму на драматичний їдкий жах знакових горорів від студії А24.
Наталія Жук
«Усі ми незнайомці»
All of Us Strangers, реж. Ендрю Гейґ
Біографічна драма британського режисера не лише змусила говорити про себе кінокритиків/кінокритикинь і глядачів/глядачок на кожному фестивалі, де побувала, а й допомогла виконавцю головної ролі, – без перебільшення видатному театральному актору Ендрю Скотту («Погань»), – увірватися в номінацію «Золотого глобуса» на найкращу чоловічу роль. Та, якщо мене не підводить інтуїція, то й претендувати на «Оскар».
Це дуже камерна історія про сценариста Адама, який живе в новобудові на околицях Лондона і випадково зустрічається зі своїм, здавалося б, єдиним сусідом Генрі (Пол Мескаль – «Після сонця»). З часом між ними спалахує пристрасний, інтенсивний та дуже ніжний роман.
Паралельно роману, Адам з обсесивною регулярністю відвідує будинок, у якому він жив до 12-ти, поки його батьки не загинули в автокатастрофі (до речі, дім Адама «зіграв» справжній дім, де режисер Ендрю Гейґ провів своє дитинство).
Навіщо він це робить? Тому, що у будинку дитинства він завжди зустрічає своїх батьків у тому віці, коли вони загинули, і може з ними говорити про все на світі: від ступеня волохатості власного торсу до камінг-ауту та улюбленого сімейного меню в фастфуд-ресторані найближчого торгівельного центру.
Ця візуально невимовно красива та винахідлива драма чи то про привидів, чи то про кохання, чи то про самотність, як справжній кіно-привид переслідує тебе ще дуже довго після виходу з кінотеатру. А фінальна сцена під пісню You are always on my mind ще тривалий час являтиметься вам уві сні.
«Смак пристрасті»
The Taste of Things, реж. Чан Ань Хунг
Ще одна надзвичайно красива і «смачна» стрічка – ода пристрасті до кулінарії як виду мистецтва та до жінки-кулінара, яка безпосередньо причетна до створення цих витворів мистецтва.
Цю історію можна назвати приквелом до однойменної книги Марселя Руффа “La vie et la passion de Dodin Bouffant” (1924 р.). Твір розповідає про життя та кохання знаменитого французького гастронома Додена Буффана (Dodin Bouffant), який стрічка інтерпретує на власний розсуд.
Головна героїня – майстриня високої кухні Ежені (Жульєт Бінош – «Зільс-Марія»), яка багато років поспіль відмовляється вийти заміж за свого шефа та коханця – знаменитого кулінара Додена Буффана (Бенуа Мажимель – «Моє спекотне літо з Софі»). Ежені має опасіння, що після укладання офіційного шлюбу Доден почне ставитися до неї як до своєї власності тоді, як зараз він сприймає її за рівну собі професіоналку.
Ця стрічка «не для всіх», втім, взяла приз за режисуру у Каннах та стала офіційним кандидатом від Франції на «Оскар». Щоправда, не без скандалу, адже відбірковий комітет надав перевагу «Смаку пристрасті» перед «Анатомією падіння» Жустін Тріє, яка зараз пачками збирає усі європейські та світові кінонагороди.
Попри скандали «Смак пристрасті» – це дуже поетичний, естетичний і тонкий твір, створений на напівтонах. А ще абсолютно вся їжа на екрані – справжня! І приготував її відомий мішленівський повар П’єр Ганьєр. Саме тому режисер скаржився на прес-конференції, що акторів/акторок неможливо було змусити припинити їсти навіть після того, як звучала команда: «Знято!».
«Зелений кордон»
Green Border, реж. Аґнєшка Голланд
«Зелений кордон» розповідає історію родини афганських біженців на тлі гуманітарної кризи на кордоні між Польщею та Білоруссю у 2021 році. Обмануті обіцянкою легкого шляху до Євросоюзу, вони опиняються у ситуації, з якої немає виходу. Польська прикордонна служба повертає їх до Білорусі, а білоруси повертають до Польщі. Питання виживання стає дуже гострим.
Цьогоріч найтитулованіша польська режисерка вкотре продемонструвала, що не може мовчати, коли в світі кояться несправедливість та беззаконня.
Нова стрічка Аґнєшки Голланд набула міжнародного розголосу і отримала приз Венеційського фестивалю та дуже гарні рецензії від преси і глядачів/глядачок. Водночас налаштувала проти Голланд мало не всю польську кіноіндустрію через що на «Оскар» від Польщі висунули іншу, значно менш яскраву стрічку.
«Балтімор»
Baltimore, реж. Джо Лоулор, Крістін Моллой
Нова стрічка досвідченого ірландського дуету розповідає реальну історію одного з наймасштабніших арт-пограбувань в сучасній історії, а точніше, про дівчину, яка його спланувала.
Її звати Роуз Дагдейл, вона – британська аристократка з яскравими перспективами комфортного і заможного майбутнього. І вона ж – палка представниця ірландської войовничої організації IRA, куди вступила добровільно ще під час навчання в Оксфорді.
«Балтімор» показує події, що відбувалися з моменту викрадення картин заради обміну полонених членів IRA до моменту арешту Роуз з короткими, точними флешбеками з її минулого, що пояснюють нам мотивацію та шлях Дагдейл.
Фільм вразив мене насамперед акторською роботою Імоджен Путс («Батько»), яка фактично тримає фільм своїми бездонними очима та художнім рішенням режисерського дуету, який вирішив знімати картину у візуальній стилістиці тих шедеврів, які вкрала Роуз.
Таким чином, у глядача/глядачки складається враження, нібито він/вона дивиться на полотна Рембрандта чи Вермеєра у формі ірландських пейзажів, інтер’єрів, натюрмортів та портретів.
«Вонка»
Wonka, реж. Пол Кінг
Мабуть, не всі знають, що Тімоті Шаламе до того як перетворитися на світового секс-символа спочатку навчався, а потім і працював як театральний актор, і, зокрема, як актор мюзиклів.
Тож хто-хто, а він почувається у мюзиклі про Віллі Вонку як риба у воді, й іконічна Pure Imagination у його виконанні недарма має безліч прослуховувань на Spotify.
Взагалі весь каст Вонки – це чудовий різдвяний фан-сервіс для любителів британського кіно та британських акторів.
Щодо сюжету, то, незважаючи на його простоту, тут говорять про серйозні речі. Залежність від шоколаду у стрічці розглядається як метафора наркотичної залежності і має свої шоколадні картелі, шоколадних дилерів, підкупи, шантажі та серйозні проблеми зі здоров’ям у залежних.
Але Віллі не те щоб якось перемагає чи навіть реформує цю систему. Радше навпаки, стає ще одним її гвинтиком, тільки яскравим, добрим та у малиновому сюртукові. Але що ще треба для ідеальної різдвяної стрічки для всієї родини?
Алекс Малишенко
«20 днів у Маріуполі»
реж. Мстислав Чернов
«20 днів у Маріуполі» безжально фіксує три тижні знищення Маріуполя, який російські війська методично рівняли зі землею. Разом з командою фільму ми стаємо свідками/свідкинями численних смертей, обстрілів та руйнувань.
Дивитися це кіно – це певне випробування нашої емпатії та внутрішніх сил, але це не може зрівнятися ні з психологічним навантаженням, ні з ризиком, який взяли на себе творці/творчині, аби донести цей матеріал до нас.
На цьому тлі цілком закономірними виглядають і гучні заяви про те, що це – фільм року. Адже це – фільм-свідчення, фільм-мотиватор залишатися у журналістській професії, фільм-важіль тиску на міжнародну спільноту і фільм-подвиг.
Але це ще й історичний прецедент, коли картина українського режисера номінована у двох категоріях BAFTA і потрапила до двох шорт-листів «Оскару». Поки що це не вдавалося нікому іншому.
«Тут»
Here, реж. Бас Девос
Тихий шедевр Баса Девоса, на перший погляд, видається надто простим. Це фільм про румунського трудового мігранта, який планує повернутися на батьківщину. А поки ремонтують його автівку, він розвантажує холодильник та робить зі знайдених там овочів супи, якими ділиться з оточуючими.
Втім, саме у цьому мінімалізмі і ховається магія картини. Стрічка ламає усталені структури конфліктів та драматургії, натомість пропонує інший, малорозповсюджений погляд на те, як може розвиватися сюжет і, при цьому, тримати нас до кінця. Дечим подібним займається корейський автор Хон Сан Су, на якого, до речі, Бас Девос рівняється і якого обійшов у конкурсі Берлінале Encounters.
Для Девоса важливим є не лише форма та історія, а й малобюджетність. Він виправдовує цей підхід зовсім не опозицією до мейнстриму, а як спосіб відстоювати незалежність кінорежисера, який творить за «етичні» (на його думку) гроші.
«Безмежний басейн»
Infinity Pool, реж. Брендон Кроненберг
Тривалий час розмови про Брендона Кроненберга велися з обов’язковою згадкою його батька – Девіда, але чисто суб’єктивно «Безмежний басейн» має зупинити цю практику.
У цьому туристичному горорі йдеться про письменника (Александр Скашґорд – «Меланхолія») у кризі, який залишається на курорті у країні, закони якої надзвичайно суворі – майже за будь-який проступок на вас чекає смерть. Втім, є спосіб обійти систему: заплатити за створення клона, який переживе смертну кару за вас. Чим і користуються багаті турист(-к)и, які розносять країну вщент та всіляко експлуатують її жителів/жительок.
Хоча я тут якось трохи переповідаю події, але це той випадок, коли сюжет повністю підкорився найкращій екранній парі сучасних горорів (Мії Ґот та Александру Скашґорду) та неоново-триповому візуалу. Брендон випробовує нас стробоскопічними ефектами, каруселю кольорових фільтрів, крупними кадрами геніталій та насильством, яке в цьому світі настільки ж органічне, наскільки огидне поза ним.
Варто застерегти, що це непростий досвід, але якщо ви на нього наважитеся, то він ще довго протримається на вашій сітківці.
«Божественність»
Divinity, реж. Едді Альказар
Гарна компанія «Безмежному басейну» – найкращий сай-фай 2023 року. «Божественність», знята у чорно-білій стилістиці розповідає про далекий світ майбутнього, де винайшли магічну есенцію «Божественність», що продовжує життя. Втім, цього нам не покажуть, натомість ми побачимо абсурдну телереальність нового світу та те, як еліксир випробовує межі людського тіла.
Складно сказати, чим саме надихався Едді Альказар, коли вигадував свій світ, адже тут, схоже перебили у блендері ранні роботи Девіда Лінча, Яна Шванкмаєра, Даррена Аронофскі, «Сутінкову зону», класику горорів, сай фаї 1970-х і ще багато чого.
Топінгом до цієї страви стає особливий гумор, який проявився й у касті. Поруч з крашем тік току й Only Fans Беллою Торн грає зірка «Квантового стрибка» Скотт Бакула, а порноакторка Емілі Вілліс цілком органічно виглядає біля актора з культових «Дверей» та «Блейда» Стівена Дорффа.
«Божественність» з її сексуальною, візуальною та наративною свободою точно не стане видовищем для всіх. Але ті, хто отримує подібні подарунки раз на п’ять років оцінять стрічку й ще не раз повернуться до неї.
«Сліпа верба, спляча жінка»
Blind Willow, Sleeping Woman, реж. П’єр Фельдес
П’єр Фельдес довгий час займався музикою, що, ймовірно, робить його анімаційний повнометражний дебют настільки цікавим. Режисер екранізує оповідання Гарукі Муракамі, які поєднані зниклим котом та флоу сюжету, який плавно перетікає з теми на теми, зі сцени до сцени, зі сну в реальність та навпаки.
Тож, цілком органічними стають й гігантська жаба, яка закликає побороти Хробака, який тероризує Японію (до речі, подібна метафора землетрусу проявилися вже у японському аніме «Сузумі»), й всюдисущі котячі, які, здається, об’єдналися у котячий бійцівський клуб і щось задумують.
«Сліпа верба, спляча жінка» беззастережно підкуповує своєю ніжною інтонацією, яка оприявнює просту магію життя зі своїми маленькими негараздами, пригодами та раптовими осяяннями.
