Жанр вестерну, який заведено вважати ледь не мертвим, зараз переживає свою чергову молодість. За останні десять років чимало талановитих режисерів з різних куточків світу обирали саме вестерн для своїх висловлювань.
Серед зовсім свіжих прикладів – яскравий коротиш «Дивний спосіб життя» іспанця Педро Альмодовара та антиколоніальний повний метр «Поселенці» чилійця Феліпе Гальвеса. Трохи раніше були зняті комедійні «Брати Сістерз» француза Жака Одіяра, драма «У руках пса» австралійки Джейн Кемпіон, суворі «Вороги» американця Скотта Купера і безкомпромісний бойовик «Спасіння» данця Крістіана Леврінга, про який ми ще згадаємо окремо.
Зробити свій внесок у розвиток жанру вирішив і триразовий номінант на «Оскар» Віґґо Мортенсен, відомий насамперед як Араґорн із трилогії «Володар перснів». Однак його таланти виходять далеко за межі акторської майстерності, що він і продемонстрував у своїй картині «До кінця світу» (The Dead Don’t Hurt).
Віґґо не лише виконав головну роль, а й виступив режисером, сценаристом, продюсером і навіть композитором стрічки. Для нього це не перший подібний досвід: у 2020-му він зняв «Падіння», де також відповідав за більшість аспектів виробництва.
Події «До кінця світу» розгортаються на Дикому Заході у 1860-ті роки. Поки десь за кадром вирує громадянська війна, ми спостерігаємо світлу історію кохання двох мігрантів, які будують своє щастя на чужині. Волелюбна квіткарка Вів’єн (Вікі Кріпс – «Корсет») приїхала з франкомовної частини Канади. Харизматичний тесляр Хольгер (Віґґо Мортенсен) був змушений покинути рідну Данію після війни. Здається, вони нарешті знайшли те життя, яке шукали, але реальність того часу невблаганно намагається зруйнувати їх маленький рай.
Сюжет подається нелінійно та має дві хронологічні лінії. Вже у першій сцені ми бачимо смерть головної героїні, яка роздвоює історію на «до» та «після». Доповнюють загальну картину регулярні флешбеки з її дитинства, сповненого світлих мрій та фантазій.
Як можна зрозуміти з цього опису, центральною фігурою стрічки є не герой Мортенсена, а саме Вів’єн. Ця жінка тримає особисті кордони і не дозволяє чоловікам ставитися до неї як до трофейної дружини, що стає зрозуміло після невдачі її перших стосунків.
На цю роль режисер обрав люксембурзьку акторку Вікі Кріпс, яка вже стала однією із провідних європейських виконавиць. За її плечима оскароносна картина Пола Томаса Андерсона «Примарна нитка», де Вікі створила органічний акторський дует з Денієлом Дей-Льюїсом, історична драма «Корсет» Марі Крютцер і новітня екранізація «Трьох мушкетерів» Мартена Бурбулона.
Образ Вів’єн був для режисера особистим – у фінальних титрах ми бачимо присвяту його матері Ґрейс Ґембл Аткінсон, яка померла у 2019-му. Знімаючи сцени дитячих спогадів протагоністки, Віґґо уявляв у ній свою матір, яка жила в тій самій місцевості і так само обожнювала книжки про фей та лицарів.
Оригінальний вибір оптики дозволяє режисеру показати маскулінний світ вестернів через погляд своєї персонажки, що додає свіжості у давно сформований жанр. Водночас ця оптика робить стрічку близькою та зрозумілою для багатьох українок, які, як і Вів’єн, зараз намагаються підтримувати мирне життя, поки їх чоловіки захищають країну. Ця паралель невипадкова – Мортенсен послідовно підтримує Україну та знав про війну під час створення фільму. Заради української прем’єри він спеціально приїздив у Чернівці на фестиваль «Миколайчук OPEN», а пізніше в інтерв’ю The Hollywood Reporter підкреслював, що його розчулили історії українських глядачок, які побачили себе в головній героїні.
Окрім паралелей з нашою реальністю, в фільмі можна побачити багато спільних мотивів з вестерном «Спасіння», який я згадав на самому початку (так, рушниця нарешті вистрілила). З очевидного – в центрі обох історії данців, що мусили переїхати до Америки через війну. Зіграли їх теж данці – з Мадсом Міккельсеном («Ганнібал») все зрозуміло, але і у Віґґо є данське коріння завдяки батьку. Обидві картини, хоч і в трохи різних формах, але без прикрас демонструють жорстокість тогочасного світу, де безмежна влада опиняється у руках тих, хто сильніше, де в один момент руйнуються родини, а людські життя вартують набагато менше ніж земля, що потенційно має нафтове родовище.
Водночас ландшафти та їх неповторна краса стають ще одним, неочевидним героєм «До кінця світу». Камера Марселя Зіскінда постійно зупиняється аби насолодитись неймовірною мальовничістю місцевих пейзажів: самотність пустельних ділянок та похмура зелень трави, що зростає у підніжжі могутніх скель, різноманіття кактусів, стрімкі гірські потоки та густі ліси, що ледь починають вбиратися у свої багряно-золотаві шати.
Естетика цих кадрів та щире кохання головних героїв стають повноцінною противагою насильству і жорстокості, які панують на Дикому Заході. Вів’єн і Хольгер змогли зберегти свої ніжність та гармонію і не дали ненависті повністю захопити їх. Водночас ні на крок не відійшли від своїх принципів і бачення справедливості. До кінця світу вони залишилися собою, а це означає, що ті, хто прийдуть після них матимуть кращий старт.
