Коли вийшла «Одержимість» (Whiplash), Демієн Шазелл в одному інтерв’ю зізнався: історія надихнулася часами його навчання в музичному коледжі в класі джазу, де був викладач, який навіював жах на учнів. Проте, від джазу Шазелл не відмовився. Ба більше – уся його фільмографія, окрім «Першої людини» (First Man), так чи інакше відсилає до цього жанру. Тому не дивно, що новий серіал «Едді» (The Eddy), до якого він доклався, також про це.
Еліот Удо – колись відомий джазовий піаніст. У нього помер син, через це Удо більше не може торкатися інструменту. Переїхавши з Нью-Йорка до Парижа, він відкриває джазовий бар «Едді» разом із другом Фарідом. Життя Еліота безрадісне. Він намагається звести кінці з кінцями та вибити контракт на лейблі для бенду, який заснував. До цих проблем додаються й інші – колишня дружина відправляє до Парижа бунтівну дочку-підлітка пожити разом із батьком. Плюс, на бар починає тиснути місцевий авторитет, який вимагає грошей, про які Удо навіть не чув.
Музикант із відкритою моральною травмою, якого проти волі втягують у кримінальні ігри. Паралельно, він намагається виховати доньку, яка до шістнадцяти років спробувала майже всі види наркотиків. На фоні цієї історії грають драматичні, надривні композиції. Така веремія пристрастей.
«Едді» – доволі специфічний продукт в епоху розвиненого телебачення та поняття binge-watching. Особливо, зважаючи, що люди звикли до більш закручених сюжетів і частих моментів «естетичного просвітлення» – новий досвід перегляду з моментальним вхопленням смислу і вибудовуванням паралелей із іншими фільмами та серіалами.
Уся фабула «Едді» вкладається у два абзаци тексту або у фільм на півтори години. Операторська робота – відвертий привіт часам зародження французької «нової хвилі». У саундтреці – жодної масової пісні, всуціль авторські. В акторському складі вгадуються тільки Андре Голланд («Місячне сяйво») і польська суперстар Йоанна Куліг («Холодна війна»). І вгадуються не всіма. А ще це частково мюзикл, публіка їх часто недолюблює. Нейтральну, а місцями й розгромну пресу, у бік серіалу цілком можна зрозуміти. Якщо критики скептично ставляться до повільної оповіді та музичного вибору, глядачі теоретично можуть кинути дивиться на середині першого епізоду – очі й вуха не знаходять нічого знайомого, за що можна зачепитися.
Однак, із усією суперечливістю, язик не повертається назвати «Едді» намарно витраченим часом. Серіал схожий на джазовий твір, що створений усупереч усім правилам і умовностям. Це як альбом Bitches Brew Майлза Девіса. Коли він вийшов, тусовку від Bitches Brew вхопив нервовий зрив. Мовляв, є ж стандарти, яким потрібно слідувати. До чого тут електрогітари, фанк та інша єресь? Однаково, що на святе зазіхнути. Але в цьому випадку творці ні на що не зазіхають, просто розповідають історію у форматі, який їй найбільш пасує. Подивіться «Едді», а потім спробуйте уявити, що його знімуть FX або Hulu – ідея відразу стає більш штучною.
Для «Едді» характерна сюжетна розмитість – тут генеральній лінії приділяють п’ять хвилин на епізод. Історія розказана через інший вектор – персонажів, що так чи інакше пов’язані з баром. Задум безумний, ризикований, якщо не подати ситуації цих людей правильно. На щастя, з цим проблем немає. Іноді навіть забувається основна зав’язка. Стає цікавіше спостерігати за контрабасистом-героїнщиком, що прийшов свідком на весілля до колишньої; сербською барабанщицею, яка доглядає за своїм смертельно хворим батьком; або побитою життям польською співачкою, у якої з Еліотом закрутився роман без майбутнього.
Навіть елементи мюзиклу тут хитро вплетені в оповідь. Якщо в традиційних мюзиклах глядача готують до того, що зараз хтось почне виконувати номер, то в «Едді» вхід та вихід із музичної частини не відокремлюється, відбувається абсолютно природно й непомітно в рамках сюжету.
Тоді чому «Едді» вийшов дивакуватим, обсмиканим серіалом, створеним широчезними експресивними мазками; серіалом, який пропонує одне, але дає зовсім інше? Річ у людях, які доклали до нього руку та створили потрібну атмосферу. Хоча Демієн Шазелл обіймає тут одну з головних посад, але цей елемент ледь не імпровізації внесли інші люди. Творець «Едді» – Джек Торн. Він пише сценарії – іноді для кіно, але найчастіше для театральних постановок. Останнє знайшло відверте відображення й тут. Наприклад, деякі сцени в барі поставлені так, що попри камеру, з’являється відчуття вистави з високим рівнем драматургії.
Музику й пісні до серіалу написали Глен Балард і Ренді Кербер. Перший відповідальний за мюзикл за фільмом «Привид» (Ghost), а також за створення альбому Майкла Джексона Thriller та Jagged Little Pill – Аланіс Моріссетт. Другий працював із багатьма відомими музикантами – від Барбари Стрейзанд до Леонарда Коена, Френка Сінатри та Арта Гарфанкела. Окрім цього, зіграв одну з ролей у серіалі.
Актори з бенду Еліота Удо – реальні музиканти. Наприклад, Йоанна Куліг – професійна співачка, трубач Людовік Луї грає в команді Лені Кравіца, а саксофоніст Джові Омісіл записав п’ять студійних альбомів і був сайдменом у Тоні Алена та Роя Харгрова. Роль власника джазового лейбла Франка Леві виконав французький естрадний співак Бенджамін Біолай. А Джулі, дочку Еліота, зіграла Амандла Стенберг, також співачка.
Попри сценарій і чітку структуру, «Едді» з таким складом здається радше мистецькою тусовкою, аніж командою людей, що зібралася знімати серіал – і це непогано. Концентрація талантів на квадратний метр просто зашкалює, це створює захопливий фон. Особливо сильно ці враження передають сцени виступів, що зняті одним кадром. З’являється ефект неперервності, справжності. Великі плани рук, що грають на клавішних. Великі плани облич виконавців, які по-справжньому плачуть під час виконання. В ці моменти плюси починають переважати мінуси, і запитання щодо повільності розвитку подій та туманності сценарію відпадають.
Безумовно, «Едді» – серіал, що навряд виб’ється в ТОП-10 переглядів на Netflix не тільки в Україні, але й у США. Тут специфічним є все: тема, музика, підхід до викладу історії. Навіть багатомовність: окрім англійської, у серіалі розмовляють французькою, польською, сербською, арабською. Але є ще й універсальна мова, яку розуміють усі. Якщо у вас протягом усього життя музикальний досвід виходив далі за звичайне прослуховування, «Едді» точно зможе зачепити й утримати.
