Останній фільм Крістіана Петцольда викликав бурхливу реакцію серед американських медіа. Після показу на Берлінському кінофестивалі Девід Ерліх назвав «Транзит» «Касабланкою», яку міг би написати Франц Кафка. Це можна вважати перебільшенням, але Петцольд якоюсь мірою справді стрибнув вище голови і цього мало хто очікував. Знімаючи раніше прості, але не тривіальні драми про війну та Голокост, він виразно підкреслював свої пацифістські настрої з довершеним естетичним смаком. Взявши за основу роман Анни Зегерс, режисер екранізує його дослівно, але змінює головну локацію – минуле перетворюється на сьогодення.
Георг втікає від окупаційних військ подалі на Захід. З Парижа він переїжджає до Марселя, але йому потрібні документи, щоб отримати дозвіл на перебування і, зрештою, здійснити подорож до Мексики. У його рюкзаку є документи письменника Вайделя, які дозволяють йому хоч трохи потягнути час, але коли він зустрічає дружину цього самого письменника, то залишати сонячний Марсель ой як не хочеться. Георг наштовхується на дилему, що неминуче тягне його через всі можливі способи розв’язати проблему. Але рішення одне – сказати правду.
Родзинкою «Транзиту», звісно, стає жорсткий спосіб розповіді історії. Петцольд не шкодує глядача і з перших кадрів показує, що часу на роздуми мало. Товариш Георга передає йому листи і натякає на можливість швидкої втечи до Марселя. Глядач не встигає осмислити побачене, а режисер вже показує наслідки окупації: містом сновигають полісмени у важкому обмундируванні (вони тут уособлюють нацистські війська), у письменника Вайделя кров розмазана по білосніжній ванній (вкоротив віку, бо жити немає сил) тощо. У таких умовах й існують герої, переховуючись від постійних перевірок документів та агресивної поведінки вівчарок.
Серед такого хаосу Крістіан Петцольд відчуває свого головного героя на рівні оголеного нерва, уважно прослідковуючи географію його подорожі. Попри сучасний сеттинг, жоден з персонажів не користується мобільними, переїжджають з місця на місце потягами, а листуються звичайною поштою. Така зручна для режисера умовність органічно підхоплює історію про мігранта, для якого і двоповерховий дім може здаватися хмарочосом, адже країна чужа, правила інші, мовою володіє неідеально. З появою любовного інтересу у Георга режисер не перетворює «Транзит» на цукрову мелодраму. Навпаки – робить кульмінацію бетонним форпостом для глядацького катарсису. Ймовірно, останні 10 хвилин – це найкраще, що дарувало німецькомовне кіно у XXI столітті.
Вкрай чітко Петцольд виокреслює те, що вкладають шкільні вчителі у свідомість своїх учнів. Мова йде про пам’ять, яка рятує від повторення помилок. Режисер вдається у буквалізм цього питання. Кожного разу, коли консул питає Георга про релевантні події у житті Вайделя, щоб підтвердити його особу, то головний герой відразу пригадує і листи його дружини Марі, і швидко імітує стиль написання письменника. Це трапляється у сцені з консулом, якого так вразила історія про покинутого та самотнього Вайделя, що він не стидається спитати і про особисте: «Кого забувають швидше? Покинутого чи того, хто покидає?»
Маємо віддати належне актору Францу Роговському, який виконав у «Транзиті» головну роль. Він позбувся слави європейського Хоакіна Фенікса і річ полягає зовсім не у зовнішності, за яку їх порівнювали. Якщо Фенікс скидався на акумулятивний заряд атомної бомби, який вмілі режисери приберігали для кульмінації, Роговський користується інструментарієм наляканого скромника, який експлуатував у фільмі «Між рядами». У «Транзиті» його до цього штовхають обставини, але його гра очима дає знати: Георг навіть у війні і при повній пам’яті не розучився мріяти та кохати. Звісно, можна неозброєним оком вловити алегорію Петцольда на циклічність часу, адже ситуація з мігрантами за 80 років так і не змінилася. Та режисер промовляє крізь кадри кіноплівки, що циклічність почуттів теж ніхто не скасовував. Люди будуть закохуватися навіть у привидів.
