– «Любити та відчувати музику – це не просто ось там десь на трубі заграли і я її люблю. Безкорислива любов до музики – це мистецтво персональне»
Ці слова каже Валентин Сильвестров, геніальний композитор та головний герой фільму – «В. Сильвестров». Він із задумливим поглядом сидить у темній кімнаті, оточений книгами. В його окулярах відображається Сергій Буковський, режисер картини.
Валентин Сильвестров – найвідоміший із нині живих українських композиторів. Своє ім’я він зробив у 1960-х – час, небезпечний для творців(-чинь) у радянському союзі. Він позбувся тиску диктатури завдяки власній сміливості, зробивши виклик застарілим естетичним нормам. Витончені контрасти його авангардних творів привернули увагу західних експериментаторів(-ок), поки радянські, як завжди, боялися новаторства і відхиляли модерністський підхід.
Наразі Сильвестров, як і тисячі українців(-ок), – біженець, але він далі прославляє Україну. 84-річний композитор знайшов прихисток у Німеччині. Сьогодні його твори звучать у найкращих оперних залах усієї Європи, але Сильвестров вже не такий політично активний, як за часів Майдану. А на запитання іноземного журналіста щодо війни він відповідає: «Я не знаю, як ми дожили до цього».
Перед режисером Сергієм Буковським стояло непросте завдання представити на екрані інтровертну професію композитора і створити опуклий образ митця.
Це повільний, насичений емоціями та недомовками фільм-портрет, якому вдалося не тільки відкрити глядач(-к)ам цікаву особистість героя, а й передати атмосферу його унікальної музики.
Глядачу(-ці) варто бути готовими до своєрідної художньої форми фільму: режисер відмовляється від лінійного оповідання. Замість того, щоби за типовими структурами документально-біографічного жанру будувати цілісний образ героя навколо інтерв’ю – стрічка поділена на три частини: «Вірус виразності», «Зона пам’яті» та «Alleluia». Такий своєрідний триптих, пов’язаний із прагненням розкрити персонажа з різних боків та передати настрій його музики.
Головне режисерське рішення Буковського у фільмі «В. Сильвестров» – його прихильність до злиття аудіо- та відеорядів. Музика композитора накладається на німі кадри буденних київських краєвидів, і разом вони передають різні настрої міста, природи, молодості та часу, що минає. Це відчувається навіть у, здавалося б, найменш значущих деталях: звук швидкого перебирання клавіш фортепіано, зйомка сходів, що ведуть вгору.
Буковський починає фільм із частини, що занурює глядача(-ку) у своєрідний транс, показує магію музики та почуття єдності, які ця музика може викликати. І от, коли глядач звикає до тону оповіді картини, починається центральна частина, де Сильвестров говорить про свій підхід до творчості, виклики радянського минулого, прийняття та відкриття.
Упродовж всього інтерв’ю в центральній частині фільму композитор перебуває всередині кадру в глибокій мізансцені, й фокус камери, спрямований на його обличчя, ніби боїться пропустити чергову думку героя. Око мимоволі звертає увагу на ігри фокуса впродовж усього фільму. Фокус як відмова від відчутного монтажу.
Буковський впевнено запроваджує режисерську присутність і зовсім не боїться свого відображення в окулярах героя чи знімальної техніки, що громіздко з’являється в кадрі в третій частині репетиції дитячого хору. Ефект присутності не відштовхує, а навпаки викликає почуття довіри й, можливо, навіть щирості. Цей зв’язок зображення та музики викликає широкий спектр емоцій, серед яких навіть є місце обуренню. У частині «Alleluia» композитор невтомно шукає ідеального звучання, вимагаючи цього від дітей.
Поступово задум режисера відкривається в усьому обсязі. Дедалі більше проявляється головний герой фільму – музика, на чолі якої стоїть Валентин Сильвестров. І оточують його один великий творчий процес, тривалістю в життя.
В. Сильвестров
2019
режисер: Сергій Буковський
жанр: документальний фільм
Не забувайте донатити фонд Повернись живим.
За бажання можна підтримати нашу редакцію: 5375 4141 1184 1051.
