«Тобі ніколи не зрозуміти. Тому просто послухай мене». Ці слова говорить нам 17-річна Кайя (Андреа Бернтзен) на початку фільму. Ми не одразу розуміємо, що звертається вона не до нас, а до матері по телефону. Так, нам ніколи в повній мірі не зрозуміти, що трапилося в той день на острові Утейя, але давайте хоча би спробуємо.
19 лютого 2018 року на фестивалі Берлінале відбулася світова прем’єра першого художнього фільму Еріка Поппе «Утейя, 22 липня» про найбільшу трагедію в Норвегії з часів Другої світової війни. Йдеться про розстріл підлітків 22 липня 2011 року терористом на острові Утейя, де було вбито 69 людей та поранено близько 200 осіб. Фільм змагався за «Золотого ведмедя» в конкурсній програмі Берлінале.
«Мамо, це найбезпечніше місце на Землі»
Дія фільму відбувається на невеликому острові Утейя, де щорічно збирається табір для дітей та підлітків від молодіжної організації Норвезької робочої партії. Перші 18 хвилин ми спостерігатимемо за дівчиною на ім’я Кайя, яка приїхала у літній табір зі своєю сестрою Емілією серед 500 інших підлітків. Якщо не знати реальну історію, яка стоїть за фільмом, і не читати жодної анотації перед переглядом, можна було би зробити припущення, що фільм оповідатиме історію про відносини підлітків на острові. На початку автори стрічки подають кілька сюжетних ліній: конфлікт із сестрою та приїзд у табір нового учасника, якому сподобалася Кайя. Все супроводжується «розмовами ні про що», обідом та роздумами про винуватих у вибуху будівлі в центрі Осло.
Хід стрічки різко змінюється на 18-й хвилині, бо з’являється якась «демонічна сила», яку ми не бачимо, а лише чуємо. Вона буде присутня у вигляді звуків пострілів та дитячих криків. Фільм не спекулює кривавими сценами, не пояснює мотиви вбивці та не показує поліцію. Ми ніби відділені від світу на цьому пекельному острові, бо ніхто не приходить на допомогу. Глядач ніби стає учасником абсурдного полювання, здобиччю, що тікає від мисливця, якого не бачить. Камера не вимикається протягом всього фільму і слідкує за кожним кроком Кайі, що створює відчуття присутності.
Ім’я терориста жодного разу не з’явиться у фільмі та титрах. Також нам жодного разу не покажуть його обличчя. Ми пам’ятатимемо лише персонажа дівчинки-підлітка, разом з якою перебуватимемо всі 90 хвилин – і більшу частину з них бігтимемо по колишньому «найбезпечнішому місці на Землі», яке перетворилось на місце полювання.
«Мамо, пробач, я не можу її знайти, її ніде немає… Пробач»
Фільм вийшов реалістичним, і це не в останню чергу заслуга молодої акторки Андреї Бернтзен (Andrea Berntzen) та оператора Мартіна Оттербека (Martin Otterbeck). Персонаж Кайі вигаданий сценаристами (Анна Бахе-Віїґ, Сів Раєндрам) і не має конкретного прототипа з дня трагедії. Під час перегляду хочеться вірити, що Кайя – існує, вона зможе вижити, знайде на острові сестру Емілію та вибереться з цього пекла. Вона співає в хорі, хоче стати прем’єр-міністром Норвегії, і, зрештою, вона просто є.
Слід зазначити, що фільм «Утейя, 22 липня» викликав суперечливі відгуки в день прем’єри у Берліні. Після показу можна було почути не тільки оплески, але і роздуми та запитання невдоволених глядачів про те, як би мала діяти головна героїня та чому її мати повторювала по телефону «Знайди сестру! Знайди її!» замість слів підтримки. Лунала думка, що фільми про цю трагедію робити зарано, бо поки пройшло недостатньо часу.
Показ стрічки поставив аудиторії німе запитання: «Але коли для цього взагалі може бути правильний час?». Коли можна буде фільмувати стрічки про трагедії, що відбулися в лютому 2018 року в одній зі шкіл США, чи про стрілянину під час музичного концерту в травні 2017 року у Лондоні, чи про інші схожі випадки? Чи існують якісь етичні правила у цьому питанні, та чи взагалі потрібні фільми такого типу? Ніхто точно не знає. Та «Утейі, 22 липня» вдалося головне – показати обличчя жертв терактів, жодного разу не згадуючи про постать убивці, яка зазвичай стає панівною в пам’яті суспільства.
