Peterloo, реж. Майк Лі
Петерлоо
Ті, хто чекає на наступний фільм не просто видатного режисера Майка Лі, а автора довершеного байопіку «Містер Тернер», ризикують лишитися або розчарованими, або ж змученими. Прискіплива увага до реконструкції доби, яка змушувала глядачів водночас почуватися сучасниками художника Вільяма Тернера та ніби знаходитися всередині його картин, цього разу відправляє нас до Британії після Ватерлоо та вкрай повільно веде події до Манчестерської різанини, через численні діалоги і ще численніших персонажів, що здебільшого з‘являються і зникають, не затримуючись у сюжеті, або повертаються лиш для того, щоб загинути у кульмінації. Сцена жорстокої сутички беззбройних протестувальників і поліції, натуралістичної у тій мірі, на яку спроможна неординарна вправність Майка Лі, лишає по собі чітке враження, що за часів репресивної влади мирні мітинги приречені – втім, такий висновок не є новиною для жодного з нас, еге ж?
У центральній сцені фільму майстерність Лі наближається до «Страйку» Сергія Ейзенштейна, зважаючи на подібність сюжетних колізій, та все ж «Петерлоо», поза усю грандіозність почерку великого майстра, лишає по собі враження внутрішнього британського продукту, для котрого експорт зовсім не обов’язковий. Це підтверджує і Майк Лі, що більше тішиться британській прем‘єрі у Манчестері, де відбувалися змальовані ним події, аніж венеційському конкурсу. Втім, все вищезазначене аж ніяк не має свідчити про те, що «Петерлоо» лишиться без нагород. Пригадується продюсерка Ребекка О‘Браєн, яка зазначала на Одеському кінофестивалі, що вони з Кеном Лоучем задумували «Я, Деніел Блейк» невеличкою британською драмою – і, як ми всі пам‘ятаємо, це не завадило стрічці завоювати Золоту пальмову гілку в Каннах. Малоймовірно, що «Петерлоо» повезе додому Золотого лева, але й нагоду відзначити власною нагородою улюбленця конкуруючих Канн Венеція навряд чи впустить.
The Ballad of Buster Scruggs, реж. Джоел та Ітан Коени
Балада про Бастера Скраггза
Певне, це звучить не надто вдалим каламбуром, але ми всі знаємо, що братів Коен не просто двоє – є ніби дві різні пари братів Коен: одні розважаються у царині ексцентричного жанрового кіно, другі знімають великі картини на кшталт «Усередині Льюїна Девіса», «Старим тут не місце» і «Бартон Фінк». Утім, лаконічні й дещо насмішкуваті інтерв‘ю братів регулярно нагадують, що «Серйозну людину» і «Аве, Цезарю» все ж знімали одні й ті самі режисери, закохані в кіно – треба зазначити, в дуже різне кіно. Небайдужість Коенів до вестерну не стане новиною для тих, хто пам‘ятає не таку вже й давню зливу номінацій, що отримала «Залізна хватка», але «Балада про Бастера Скраггза» ближче до царини вигадливих і трохи абсурдистських фільмів братів із Джорджем Клуні – пригадайте хоча б «О, де ж ти, брате?».
На прес-конференції Коени заявили, що головною ідею було «погратися у ковбоїв» і всіляко розважалися, поки Тім Блейк Нельсон, один з постійних акторів братів, вочевидь, дошкулений їхньою інтонацією самознецінення, не розповів, що, як не важко було припустити, за «Баладою» стоїть тяжка перфекціоністська праця – за його словами, наприклад, вступна пісня знімалася три дні у різних локаціях, аби обрати найвідповіднішу. «Балада про Бастера Скраггза» мала стати міні-серіалом для Annapurna, компанії, яку можна сміливо назвати «фабрикою фестивальних хітів», потім проект підхопив Netflix, і ось на виході замість шести серій маємо одну антологію, еклектичну, але цілісну у вражені, яке вона по собі лишає. Історія цього проекту ще довша, аніж ходіння між студіями: на тій самій прес-конференції Коени казали, що «Балада» складається з історій, котрі писалися у різні періоди протягом 25 років. Кожна з них – окремий дарунок: наприклад, новела із Джеймсом Франко – його особистий бенефіс, влаштований немов тільки заради фінального жарту, новела з невпізнаваним Ліамом Нісоном тішить неочікуваним посиланням до «Виродків» Тода Бровнінга, контраверсійного горору 1932 року, і ви точно не уявляєте, в якого проникливого золотошукача може перевтілитись Том Вейтс. Найкраще про «Баладу» висловився Нельсон, що зіграв винесеного у назву Бастера Скраггза: мовляв, коли вперше побачив сценарій, то подумав, що він ніби втілює еволюцію самого вестерну, від співочих ковбоїв до ревізіоністських стрічок на кшталт «Маккейб і місіс Міллер» Роберта Олтмена. Історія вестерну від братів Коен за дві години – погодьтесь, це чималого вартує.
Suspiria, реж. Лука Гуаданьїно
Суспірія
«Суспірія» – справжній виклик формату коротких історій: можна не втриматись і написати величенький захоплений текст, який я все ж притримаю до української прем‘єри стрічки. Але так, нова картина Гуаданьїно настільки довершена, як ви собі уявляєте – і навіть ще краща. І ні, це зовсім не ремейк «Суспірії» Даріо Ардженто – скоріш оммаж, котрий часом шанобливо цитує оригінал, але частіше із ним сперечається або ж взагалі йде власною дорогою. На прес-конференції, яку режисер на пару із Тільдою Свінтон перетворили на справжнє свято, Лука іронічно назвав себе «сталкером видатних режисерів» і пригадав кумедний випадок з Ардженто. Мовляв, коли Гуаданьїно був малий, мати покликала його до вікна і сказала: «Дивись, Даріо Ардженто!» Той сидів у ресторані і щось собі їв. «І я стояв біля вікна та дивився, як він їсть», – згадує режисер.
Ця байка розповідає про «Суспірію» небагато, еге ж? Та в ній, як на мене, є чимало особистого іронічного зачарування Гуаданьїно – він, зрештою, і не приховує, що досі спостерігає за класиками. Спостерігає і робить своє, бо як його «Великий сплеск» не варто вважати ремейком «Басейну» Жака Дере, так і нова «Суспірія» бере від оригінальної навіть не дух – скоріш вектор. Довершена візуально (Гуаданьїно жартує, що був «pain in the ass of my production designers»), стрічка показує не тільки ефектне відьомське кодло, якого, будьте певні, також є вдосталь. Режисер змальовує хворобливе суспільство Німеччини 70-х, розділеної стіною, ідеологіями, ставленням до жінок, травмами Другої світової та ще бозна-чим. «Суспірія», для якої Гуаданьїно відшукував місця й речі тієї доби, загублені десь у Німеччині, чудово транслює те, що режисер на прес-конференції назвав «відчуттям задушливості» і врешті виявляється внутрішнім протистоянням двох відьомських коаліцій – не надто приємних, коли оцінювати за законами зовнішнього світу, але керованих власною логікою і справедливістю, якщо дивитися зсередини. Можливо, це зіткнення політичного й артистичного світоглядів, можливо, різних спрямувань фемінізму – у будь-якому випадку, не думати про це не вийде, зважаючи на фінальну фразу, кинуту пробаченому персонажеві: «Нам ще будуть потрібні сором і каяття, але не твої». Чиї саме – неважко здогадатися з огляду на місце і час дії.
Писати більше – неодмінно припуститися вкрай небажаних тут спойлерів, тож замість цього наведу добірку цитат з вже вкотре згаданої прес-конференції. Пригадується нагородження Берлінале, де Малгожата Шумовська, що здобула Гран-прі, була значно запальнішою і радіснішою за Адіну Пінтіліє, котрій дістався Золотий ведмідь. Таке саме враження справляла команда «Суспірії» порівняно з абсолютною більшістю своїх конкурентів. Тож якоюсь мірою Лука і компанія вже перемогли, отримавши власний academy award for good time – навіть якщо всі леви Венеції обійдуть їх стороною.
Тільда Свінтон: Працювати з Лукою Гуаданьїно – мій власний шматок удачі. Весь час відчуваю, ніби ми з ним випробовуємо одне одного.
Дакота Джонсон: «Суспірія» – фільм про все, що я люблю: про відьом, магію і танці.
Мія Гот: Працювати з Гуаданьїно – все одно що працювати з Фелліні чи з Кубриком.
Том Йорк: Коли Гуаданьїно запропонував мені написати саундтрек до «Суспірії», я зрозумів, що це один з тих моментів, коли дуже хочеш втекти, але знаєш, що потім дуже жалкуватимеш.
Тільда Свінтон: Ця стрічка – територія, де перетинаються мистецтво і збочення.
Дакота Джонсон: Моя психотерапевтиня – дуже приємна жінка.
