Серед темряви проривається голос Віллема Дефо, який знайомить нас із Селестою – дівчинкою з надзвичайно поетичним іменем, доля якої вже вирішена. Селеста народилася у 1986 році, в епоху сплячого неспокою рейганівської політики. Цей неспокій прокинувся у 1999 році, коли у її школі трапився теракт. Однокласник Селести Каллен прийшов у навчальний заклад з гвинтівкою і розстріляв вчительку музики та школярів. Режисер Брейді Корбет виокремлює цей епізод титром «Прелюдія 1999». Тут гучні сирени швидкої допомоги перегукуються з демонічною музикою Скотта Вокера, який вже працював з Корбетом. Він писав симфонії до «Дитинства лідера» – дебютної повнометражної стрічки режисера про становлення Гітлера, що частково заснована на книзі Жана-Поля Сартра «Дитинство хазяїна». Здавалося б, голослівно називати музика Вокера демонічною, але диявол і справді присутній у «Vox Lux» – просто без фізичного тіла.
Терористична атака спонукає Селесту та її старшу сестру Елеонору написати пісню-молитву, яка дивним чином стає вірусною і без епохи інтернету перетворюється на поп-хіт. Якщо вслухатися у звучання та слова пісні, неодмінно почуєте щось знайоме. І це ще один умисний прийом Корбета, який запросив до написання музики Sia – співачку, яка ось уже 20 років пише поп-гімни для Rihanna, Beyonce та Крістіни Агілери. Сама ж Sia успішно приховує свою зовнішність від медіа вже кілька років, деконструюючи жанр поп-музики на мистецькі перформанси з відомими акторами. У шоу-бізнесі знаменитість зазвичай впізнавана за обличчям, але Sia ламає цей стереотип, концентруючись на творчості, а не на хайпі. На жаль, цього не скажеш про Селесту, яка символічно розквітає у першому акті «Vox Lux» з не менш пафосною назвою прелюдії – «Акт I: Генезис 2000–2001». З трагедії народжується діамантова принцеса.
Та перед народженням все ж варто пригадати, звідки у Корбета взялася ідея пришестя месії. Сам Брейді жив неподалік від школи «Колумбайн», де трапився теракт у 1999 році, який тоді психологічно сколихнув Штати. Тому фактично події у школі Нью Брайтона із Селестою – це відтворення цих подій з ледве помітною підміною. У «Колумбайні» було двоє нападників, у фільмі ж залишився лише один. Детальніше про наслідки стрілянини, під час якої загинули 12 учнів та один вчитель, розповів у документальному кіно Майкл Мур, а Корбета цікавить інший аспект: як жахливий випадок породив колективну істерію. І якщо ви ще не здогадалися, то істерію у «Vox Lux» символізує Селеста, яка живиться популярністю від прихильників та ЗМІ. Не останню роль грає і Нью-Йорк: тут головна героїня знаходить собі менеджера, якого грає смуглявий та мовчазний Джуд Лоу, та підписує першу угоду про співпрацю з великим лейблом. Корбет не втрачає жодної секунди екранного часу, щоб показати «велике яблуко» похмурим та мало не готичним джерелом зла крізь вікна бетонних хмарочосів. Серед них помічаємо і сумнозвісний Всесвітній торговий центр.
Вежі-близнюки впадуть рівно у той момент, коли Селеста втратить цноту. Разом з нею у шоковий стан перейдуть і всі американці. На цьому епізоді закінчується перший акт і починається новий – «Акт II: Регенезис 2017». Поява Віллема Дефо з надламаним голосом відсилає до фільмів Ларса фон Трієра. І йдеться не лише про умовний поділ на розділи. Річ у тім, що у минулому Корбет знімався у «Меланхолії». Тоді ще не режисер (але актор) Брейді виголошував, немов мантру, промову про близький кінець світу. А тепер знімає про нього своє кіно.
У другому акті маленька та спокійна Селеста виросла і перетворилась у знервовану та нестабільну діву. Наталі Портман у цій ролі з’являється лише на 53 хвилині, тож її прихильникам можемо побажати лише витримки та терпіння. Переродження її персонажа трапляється після обстрілів на пляжі у Хорватії. Нападники у масках з відеокліпу Селести та під її ж пісню влаштували черговий терористичний акт. У відповідь на цю трагедію втомлена героїня виходить до ЗМІ та розкидається гучними заявами. Наприклад, що вона має більше хітів номер один, ніж стандартний магазин AK-47. Звучить це приблизно, як будь-які вислови Каньйе Веста, що дуже близько до правди.
Насправді трактувати поведінку протагоністки режисер дозволяє у будь-якій інтерпретації. Корбет «подарував» Селесті ношу з наркотичних, алкогольних та людських залежностей та випустив її у крихкий світ, повний спокус. Втім, співчувати співачці аж ніяк не вдається. Та й не треба. Неначе перечитавши свій реп для SNL-відео, Наталі Портман грає стерву на максималках і психологічно розносить всіх персонажів вщент. Так виглядає посттравматичний синдром цілої поп-культури в одному обличчі королеви сай-фай гімнів та творця нової віри, адже лише так себе називає доросла Селеста. Режисер лише киває та не соромиться називати фільм «портретом XXI століття» у фінальних титрах. Селеста у розфокусі вульгарно витанцьовує свої партії, поки за її перфомансом миготять багатозначні слова «Минуле, теперішнє, майбутнє». В одному з інтерв’ю Корбет похвалився тим, що взяв відео натовпу зі справжніх концерт-шоу. Тим самим, він демонструє близькість цього виступу до реальності. Хоча реального з кожною хвилиною стає все менше. Ми віддаляємось від співачки, як загублений астронавт від свого космічного корабля. Зменшує надію на хеппі-енд й Віллем Дефо, який не забуває нагадати про фатум, від якого, як відомо, не втечеш. Та все ж є світло у цьому мороку блюзнірства та біблійних алюзій.
Ідея висміювати угоду між поп-культурою і дияволом існувала вже давно. Згадайте лише виступ Бо Бернема, який вставляє слова диявола у нову версію поп-пісні про любов, яка закінчується нацистським вітанням. Пізніше Бернем відійде від образу кумедного та дивного хіпстера, щоб зняти зворушливе та щире кіно про дорослішання восьмикласниці-влогерки. Тож зрозуміло, що навіть стендапери втомлюються сміятися над примітивністю та сентиментальністю поп-культури. Ба більше, сміятися стає все важче, адже реальність виявилася страшнішою, ніж кіно у Корбета. У 2017 році на концерті Аріани Гранде у Манчестері терорист-смертник забрав життя 22 людей. У 2015 році на концерті Eagles of Death Metal від вибуху загинули 130 осіб. Терористичні атаки у Європі та США стали систематичним жахіттям, до якого ніхто ніколи не зможе звикнути. Корбет зняв кіно про відсутність страху перед тероризмом у людини, яка втратила емпатичний зв’язок через посттравматичний синдром. І хоча відсутність цього зв’язку він пояснює заміною порожнечі на диявола поряд, режисер не втрачає частку самоіронії, яку не помітив, наприклад кінокритик Річард Броуді. Передфінальні пустощі з менеджером та наркотиками доводять, що Брейді – майстер чорного гумору.
«Vox Lux» не пощастило прем’єрувати у Венеції разом з «Народженням зірки» – світлим добрим кіно про любов, творчість та любов до творчості. На відміну від дебютного фільму Бредлі Купера, стрічка Корбета видалася заскладною зі своїми поділами на розділи та метажартами про поп-культуру від лукавого. Можливо тому жодних нагород у Венеції та Торонто не взяла і на «Оскар» не номінувалась. Однак, це навряд чи б послужило додатковою вартістю до похмурої драми про справжнє народження зірки, яка з’являється у часи відчаю, зневіри та скорботи. «Ніхто не просив мене про це кіно», – говорить Корбет на показі у Нью-Йорку. Радо віримо, але зауважте: часто ми і самі не знаємо, чого хочемо.
