Замкнувшися взимку 2020 року дедалі важче обрати потрібне в потоці стрімінгових сервісів, але українське кіно досі залишається в пріоритеті. Знайти його набагато легше, а дивитися – дешевше.
DocuSpace і раніше мав солідну добірку фільмів. Відтепер вона оновилася хітами фестивалю DocuDays. Деякі можна подивитися безкоштовно, деякі коштують, як чашка кави. Одного синопсису до стрічок DocuSpace недостатньо – їхні форма та зміст спонукають говорити про них ширше. Тому в цьому огляді подивимося на сім фільмів із оптикою українських реалій, бо ознайомившися з цими картинами можна краще зрозуміти Україну.
Українські шерифи
реж. Роман Бондарчук
Село Стара Збур’ївка повниться чудесами: там постійно трапляються непередбачувані ситуації. То жінка жаліється на анаконду, яку запустив її сусід. То у дворі відбувається жорстка бійка і треба присмирити її учасників. Міліція, схоже, безсила та недієва, тому за справу беруться Віктор та Володимир. Режисер Роман Бондарчук спостерігав за ними чотири роки, а результатом стала кіномандрівка на південь України, що приємно вражає чесністю та відповідальністю головних героїв фільму. Як і будь-який кінопортрет, «Українські шерифи» не тяжіють до жанрового визначення. Тому знайдеться час посміятися та поплакати над життями селян Старої Збур’ївки. До емоційного наповнення поступово додається контекстне, адже крізь динамік радіо прориваються й новини з фронту на Сході України.
Головна роль
реж. Сергій Буковський
Знімати кіно про батьків – це піддатися власним слабкостям та провокувати головних героїв на різноманітні вчинки в кадрі. Але якщо твоя мама – природжена акторка та провокує тебе на ігрове кіно замість документального? В таку комфортну пастку потрапив Сергій Буковський, коли досліджував поведінку своє матері крізь об’єктив камери. Вона норовливо заграє й до глядача, й до сина з розумінням, що вона стала головним надбанням цього кіно. Режисеру доводиться завойовувати її довіру і в нього це зрештою виходить. Через акторську гру проривається справжня Ніна Антонова, яка в інтерв’ю сину розкаже про себе трохи більше, ніж будь-якому іншому автору фільму.
Євромайдан. Чорновий монтаж
реж. Володимир Тихий, Андрій Литвиненко, Катерина Горностай, Роман Бондарчук, Юлія Гонтарук, Андрєй Кісєльов, Роман Любий, Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков
Від початку Майдану минуло вже сім років, і пам’ять схильна викреслювати події тієї доби, яка змішалися в єдине місиво. Пам’ятати допомагає збірка короткого метру, яка показує часовий проміжок від захоплення Київської міськради до Віче, на якому прощалися із Небесною сотнею. У цьому щоденнику багато вдалих кадрів, ще більше цікавих історій і чимало контраверсійних думок. У «Євромайдан. Чорновий монтаж» поєднуються сльози дідусів, які плачуть за поваленим пам’ятником Леніну, та сльози тих, хто передає труну із загиблими учасниками Майдану. Це кіно не ставить складних запитань, але відповідає частіше, ніж вони виникають. Імерсивне відчуття від його перегляду залишається на довгі дні.
Божественні
реж. Роман Бордун
На перший погляд, фільм Романа Бордуна здається стоковим відео, яке зібрали з відпусток і подорожей. Воно ледве складається в цілісне кіно. Можливо, так воно і є, якщо не відштовхуватися від одного діалогу зі стрічки. Жінка веде бесіду з чоловіком про божественність віруючих людей. Начебто віра в Бога дарує людині більше, ніж погляди агностиків та атеїстів. Але що таке божественність, як вона проявляється й чи важлива вона взагалі? Щоби відповісти на це запитання, автор фільму обирає найменш очевидних персонажів: сварливих, злісних, дивних, самотніх, нещасних, п’яних, бідних та заможних. Можна слідкувати за їхніми справами довго, але Роман Бордун дає кожному не більше двох-трьох хвилин, залишаючи простір для гегів. Раджу ввімкнути самоіронію, бо з упередженістю дивитися це кіно немає сенсу.
Понад Стіксом
Ви не знайдете режисера чи режисерку цього фільму на сайті, бо його або її, ймовірно, і немає. За проєкт відповідає Марія Стоянова, яка стала продюсеркою та монтажеркою фільму. Це мовчазне спостереження за людьми, які приїхали до Лісового кладовища на поминальні дні. Якщо ви були на таких подіях, навряд чи відкриєте для себе щось нове. Це переважно люди літнього віку, які сваряться з водіями маршруток та жаліються на ромів. Є ще жінка, яка робить детальну екскурсію виробництвом пам’ятників на прикладі надгробку для свого батька. Але хронометраж та сама подія не дозволяють розігнатися авторам на щось більше, ніж звичайне зображення. Дивитися таке кіно треба як мозаїку українських ритуалів. У 2019 році стрічка отримала Спеціальну відзнаку в конкурсі DOCU/КОРОТКО на Docudays UA.
Укриття
реж. Анастасія Максимчук
20-хвилинна історія про те, як зоозахисник хотів врятувати своїх собак від догхантера, закінчується судом. Режисерка Анастасія Максимчук присутня зі своєю камерою на всіх локаціях, а в суді знімає учасників із боку або зі спини. Так краще зберегти суб’єктивність, яка цьому фільму необхідна. Очевидна прихильність до зоозахисника допомагає «Укриттю» стати щирим і показати останні кадри з невимушеною теплотою. Попри результат, друзі головного героя пропонують йому не кидати справу його життя. Він ледве стримується, щоби не розплакатися, а разом із ним стримуються від сліз і глядачі – або ні, адже після перегляду цього фільму починаєш вірити в людяність.
реж. Пьотр Армяновський
Олена приїжджає в рідне село в «сірій зоні» на Донбасі. Її брат посадив тут гірчицю. Героїня лежить у траві і згадує своє минуле життя, де знайшлося місце спогадам про щасливе дитинство та смерть рідних. Дівчина довго лежить у кімнаті, залитій сонячним світлом, і раптово починає плакати. Але витерши сльози, вона згадує про те, чому любить це місце. Це її дім, теплі спогади про який не забере війна, втрата близьких і навіть зміна інтер’єру. «Гірчиця в садах» подеколи здається відпусткою, знятою нашвидкоруч, але в історію Олени втягуєшся з головою. Тому і її від’їзд емпатується, неначе прощання з власним домом.
