«Вдови» Стіва МакКвіна: ніч починається з пограбування

А ранок – не з кави

Фільми про пограбування не еволюціонують. На відміну від решти жанрів, які намагаються досягнути певних нових точок зіткнення з інтересами глядача, фільми про пограбування зайняли свою нішу і вже давно не вигадують велосипед. В принципі, це і зрозуміло, адже факт пограбування сам по собі вже достатня причина, аби зняти хороше кіно з напруженим сюжетом та захоплюючими головними героями. Найчастіше, звісно, пограбування у кіно подають як комедію, адже комедія – найкоротший шлях до серця глядача. Втім, кільком режисерам вистачає духу експериментувати із жанровим кіно і новим експериментатором виявився Стів МакКвін – британець, якому цікаво досліджувати людські пороки та темні закутки моралі. Раніше його не помічали в окремих жанрах, адже МакКвін вміло балансував з очікуваннями глядачів і надзвичайно їх підвищив після «оскарівського» фільму «12 років рабства».

Прем’єра нової стрічки «Вдови» на кінофестивалі у Торонто відбулася з теплим прийомом від критиків. Та насправді дивного у цьому мало, окрім того, що кінокритики пророкують принаймні номінацію на «Оскар» фільму, запакованому у екшн-трилер. Стіву МакКвіну не вельми цікаво досліджувати і такі формати. Його «Вдови» схожі більше на висловлювання, яке не соромно показувати на кабельному каналі у прайм-тайм і номінувати на численні «Еммі». Це ще і те висловлювання, яке більше чекаєш від нової роботи Спайка Лі, який цілком заслужено отримав свою нагороду у Каннах за «Чорного Ку-Клукс-Кланівця». МакКвін обходиться без часових стрибків у різноманітні епохи на відміну від свого колеги, але обмежується періодом президентства Барака Обами, промо кампанії якого щедро всіяне по Чикаго. Це місто у «Вдовах» скидається на окремого персонажа, який часто і важко дихає від втомленості та нещадного темпу стрічки. І містом не обмежується режисерське око.

Перше пограбування – це свого роду інша сторона медалі «Скажених псів», щоправда цього разу режисер не залишає його поза кадром. І хоча воно коротке, але сповнене адреналіну та драйву. Як і у фільмі Тарантіно, щось пішло не так, чоловіків вбили, і дружини залишилися без своїх годувальників. Перед смертю один із зовнішністю Ліама Нісона (так, одна з кращих його ролей!) заховує для своєї дружини план для наступного пограбування, якому неодмінно доведеться справдитися. На додачу до власне пограбування МакКвін закидує і сюжет про вибори у вісімнадцятому окрузі Чикаго, який переживає чи не найгірші часи. Це такий собі Детройт розміром у район, у якому багаті будинки сусідствують із трухлявою деревиною, де мешкають найбідніші верстви населення.

Найцікавішим у цій історії здається сценарій, який адаптував режисер разом із письменницею Гілліан Флінн («Загублена», «Гострі предмети»). Адаптували вони його з однойменного серіалу вісімдесятих, дія якого відбувалася у Лондоні протягом двох сезонів. Втім, «Вдови» зразка 2018 року говорять про найактуальніше в Америці: місце жінки у сьогоднішньому суспільстві, раситське ставлення поліції до темношкірих та цінність влади, яка стоїть понад грошима. На останньому варто зупинитися, адже гроші ще ніколи не мали такої дуалістичної природи у фільмах МакКвіна. Справа в тому, що з одного боку можновладці та ті, хто до влади лише йде, мають стільки зелених папірців, що хоч греблю гати. З іншого боку, є персонаж Ванесси (Віола Девіс), яка збирає своїх власних друзів Оушена, аби ці папірці дістати. Тому умовно гроші ділять «Вдов» на два різних фільми, що залежать один від одного: хтось їх жадає, хтось їх мусить дістати.

Іншим важливим протиріччям наділяє Стів МакКвін і зло, яке уособлюють Браян Тайрі Генрі («Атланта») та Даніел Калуйя («Пастка»). Якщо перший виконує роль замовника та емоційного насильника, то Калуйї дісталася по-справжньому соковита роль маніяка, якому не соромно проколювати викруткою людину з інвалідністю. Обидва темношкірих акторів могли би викликати легкий шок у публіки, що звикла до нової толерантності у кіно. Але ці персонажі стали поганцями не автоматично завдяки кольору шкіри, а завдяки своєму вихованню, соціальному статусу тощо. У цьому ж і полягає один із невидимих мотивів стрічки – показати очевидне неочевидним шляхом, і що за словами профеміністичних кандидатів у мери ховається той самий голодний вовк. Безумовно, пограбування не випадає з центрального сюжету «Вдов», але за дві години з’являється безліч тем, що гострим лезом розрізають набухлий мозоль Сполучених Штатів Америки. І найбільше цей мозоль розбух на рівні особистому, коли навіть любов темношкірої жінки до білого чоловіка не може існувати у рамках простої довіри.

Не варто перейматися за серйозність піднятих тем. Гілліан Флінн знаходить час, аби посміятися над абсурдністю буденних ситуацій. Наприклад, білявка не може забрати щойно куплений фургон, адже забула, що не має прав для водіння автомобілем, або Віола Девіс напівнатяками виганяє жінку з сауни, аби розповісти про план пограбування для співучасниць злочину. Завдяки таким відступам «Вдови» не здаються стрічкою, що почасти позбавлена іронії. Щоправда, фінал таки випускає обойму сентиментальності, яка пасує більше останнім кадрам із фільмів Крістофера Нолана, але аж ніяк не МакКвіна. Втім, таку лірику режисеру можна легко пробачити. Британський серіал завершився спін-офом, дія якого відбувалася через 10 років після славнозвісного пограбування. Може і Стів МакКвін таким чином будує собі безпечні мости у майбутню адаптацію.

Widows
2018
режисер: Стів Макквін
жанр: детективна драма
у головних ролях: Віола Девіс, Ліам Нісон, Елізабет Дебікі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: