2016 рік запам’ятається Америці не тільки перемогою шовініста і консерватора Дональда Трампа, але й здобутками афроамериканського кінематографу. Головний «Оскар» відійшов «Місячному сяйву», а в документальній номінації змагалися одразу три стрічки чорношкірих режисерів, що всебічно висвітлюють проблему расової дискримінації – «Тринадцята», «О. Джей: Зроблено В Америці» та «Я тобі не негр». Режисер останнього, Рауль Пек, також стикався із політичними і соціальними переслідуваннями не лише на великому екрані: ще у восьмирічному віці йому разом із сім’єю довелося переховуватися від диктатури гаїтянського узурпатора Дювальє. Нині режисер очолює славетну французьку школу La Fémis, серед вихованців якої Ален Рене і Франсуа Озон, встиг відкрити власну кіностудію і навіть приміряти ампула міністра культури своєї рідної Республіки Гаїті. Але спогади про несправедливість, пригноблення нікуди не поділися, ба більше – стали основним лейтмотивом творчості режисера: згадаймо хоча б «Людину біля берега» (номінація на Золоту пальмову гілку в Каннах) та «Тропічний молох» про репресії режиму Тата Дока (прізвисько Дювальє) або «Лумумбу» про першого прем’єр-міністра Демократичної Республіки Конго. Тож стрічка про Джеймса Болдвіна, афроамериканського письменника і правозахисника, виглядає вельми логічним продовженням такого доробку.
За основу свого фільму Пек взяв незавершену роботу Болдвіна «Remember This House», яку він розпочав у 1979-му на прохання свого літературного агента і яка налічує близька тридцяти сторінок. У цих нотатках Болдвін з неймовірною емоційністю, болем і почуттям провини оповідає, чому він ніколи не зможе створити роман про життя та смерть своїх ліпших друзів – Медгара Еварса, Мальколма Ікса та Мартіна Лютера Кінга… а цього, власне, і вимагав від нього агент. Бажаючи не втратити інтимності першоджерела, але не зосереджуючись лише на ньому (завдяки сестрі Болдвіна режисер отримав повний доступ до архівів), Пек перетворює свій фільм на кіноесе в найкращих традиціях документаліста Кріса Міллера.
Тому «Я тобі не негр» – не класичний байопік (не чекайте стандартних «народився-помер»). Стрічка радше нагадує спіритичний сеанс із Болдвіном, що повстав з могили та заговорив закадровим голосом Семюеля Л. Джексона про своє дитинство в Гарлемі, про втечу до Парижу, про втрату своїх друзів, які пішли з життя один за одним: Медгар, Мальколм, Мартін… За кадром Болдвін розмірковує про дитяче захоплення Джоном Вейном, якого вважав своїм героєм, допоки не зрозумів, що пригноблені індіанці на екрані – це він сам. Ці медитації Пек супроводжує уривками з вестернів, кадрами з «Кохання після полудня» Вайлдера, «Слону» Ґаса Ван Сента та багатьох інших стрічок, до яких звертався в своєму соціокультурному аналізі Болдвін, і до яких міг би звернутися, якби був живий. Всі вони поєднуються у гіпнотичний колаж у дусі Годара, де Пек експериментує з текстом і зображенням та прориває часову матерію, поєднуючи кадри хроніки руху за права чорношкірих з минулого та протесту #BlackLivesMatter з сьогодення, а слова Болдвіна про «моральну апатію», що лунали 40 років тому, з фотографіями нещодавніх заворушень у Фергюсоні. Режисер створює стереоскопічне полотно, яке жахає глядача своєю нестерпною реальністю, де стерильні кухні фільмів 50-х сусідують із понівеченими тілами демонстрантів 2010-х.
Втім, Пек, не бажаючи спекулювати на почуттях глядача (окрім фіналу, що, будемо чесні, грішить на заяложений прийом), з перших кадрів вривається з бадьорим треком Бадді Гая «Damn Right, I’ve Got the Blues» і маніфестом: «я вам не жертва, я вам не негр». Цим настроєм просякнута уся стрічка, лейтмотив неодноразово лунає в промовах Болдвіна, якими режисер щедро приправляє фільм, особливо приділяючи увагу відомому виступу письменника на «The Dick Cavett Show» у 68-му, де той полемізує з філософом Полем Вайсом. І хоча спочатку аргументи Болдвіна, який відкидає пропозицію Вайса розглядати людину безвідносно до її кольору шкіри, виглядають радикально, десь в середині фільму після всього побаченого навіть у найліберальнішого глядача можуть виникнути труднощі – як обрати між радикальними поглядами ісламіста Мальколма Ікс, ідейного натхненника «Чорних пантер» і ненасильницьким супротивом Мартіна Лютера Кінга? Втім, що б ви не обрали, все одно не зможете лишитися просто осторонь неймовірної харизми Джеймса Болдвіна, яку підкреслює перформанс Семюеля Л. Джексона (настільки крутий, що ви не впізнаєте актора, аж до титрів), калейдоскопу трагічних подій і діагнозу, що його поставив американській нації (а може, й усьому світові) чорношкірий письменник 40 років тому.
