Лише позаминулого року на українські екрани вийшов «З любов’ю, Вінсент», а кінематографістів досі не відпускає тема художника Ван Гога та його боротьби за власну творчість. Чи то краще мовити, її монетизації. Цього разу спробували її втілити на екрані власне самі художники Джуліан Шнабель (за ним стоїть чарівна стрічка «Скафандр і метелик») та його оператор Бенуа Дельомм, який знімав для Джона Гілкоута, Антона Корбейна та Гері Росса. Важливо у цьому контексті згадати більше роботу оператора, адже «На порозі вічності» – це проект, який намагається розповісти більше не про особистість автора, а його внутрішній світ за допомогою довершених візуальних ходів. Тому прийоми Дельомма фокусуються на імітації постімпресіоністичної природи художника, які за словами того ж таки Бенуа трапилися на знімальному майданчику мало не випадково. Втім, після прем’єри у Венеції кінокритики говорять більше про Віллема Дефо. Для нього це, безумовно, найкраща роль, що вартує «Оскара» і заслужила Кубок Вольпі на Венеційському кінофестивалі. Зовнішність Дефо цілком підійшла для Вінсента з його грубими рисами обличчя та тендітним внутрішнім світом, який болісно виносить будь-яку критику на свій рахунок.
Дельомм часто знімає акторів з плеча, імітуючи ефект присутності. І якщо спершу від POV-кадрів голова йде обертом, то за першу годину до дивовижної картинки звикаєш. При такому хаотичному порядку подій, які описують життя Ван Гога від бідного життя в Парижі до ще біднішого в Арле, оператор спробував знайти потрібний баланс між різними ритмами в столиці та передмістя. І це вражає у фільмі Шнабеля найбільше. Кіно про Ван Гога то прискорюється до пошуків натури, то сповільнюється до сцени розмови зі священиком, який бачить у картинах художника лише огиду до навколишнього світу. Цей епізод стає кульмінаційним і найбільш інформативним моментом всієї стрічки, адже тут Вінсент захищає свою картину, наче перед судом.
Шкодять фільму лише імпресіоністичні замальовки самого режисера. Дельомм розповів, що сцена з бігом Ван Сента полем, де видно лише його ноги на Землі знімалася взагалі у Шотландії. І насправді це ноги самого Бенуа, який вправлявся у бігу по безкрайнім просторам Британії. Решту сцен знімали безпосередньо в Парижі та Арле, аби не загубити ту автентичність, яку цінує будь-який художник. Важливо, що Шнабель та Дельомм не втратили при такому скрупульозному методі сенс картин Ван Гога, який рухався проти правил тодішнього мейнстриму. «На порозі вічності» присвячує цьому моменту багато уваги. Нападки від знайомих, можливо, і коштували Вінсенту загострення його хвороби, яка змусила якомога далі сховатися від людських очей. Джуліан Шнабель лише приправляє такі гострі моменти легким гумором. Епізод з хазяйкою нової кімнати Ван Гога, яка натякає йому про гігієну, швидко розвінчує серйозність на обличчі глядача.
Будь-яке кіно про Вінсента взагалі ризикує бути таким собі сакральним орнаментом на недоторканій постаті. Мовляв, нам потрібен цей фільм як пам’ятка або короткий зміст для школярів про життя та смерть художника. Та стрічка Джуліана Шнабеля разом з основними подіями у долі митця ставить питання про суть неконвенційного мислення, що приносить розбрат у суспільстві, але гармонію для особистості. Звісно, важко назвати «На порозі вічності» мотиваційним кіно, адже у ньому йдеться більше про поразку оригінальності у час, який не готовий приймати геніальне. Але водночас це і фільм про перемогу духу над установленими правилами у мистецтві. І Шнабель разом з Дельоммом теж перевертають рамки стандартного сторітелінгу, створюючи портрет художника з такою ж ніжністю і любов’ю, з якою малював сам Вінсент.
