Румі – успішна жінка, яка має високу посаду у чоловічому світі технологічних корпорацій, класну родину та ідеальну зовнішність, про яку наполегливо піклується. Але у її житті немає сексуального задоволення: вже 19 років поспіль вона імітує оргазм зі своїм чоловіком (Антоніно Бандерас – «Біль і слава»). Чому у неї нічого не виходить із ним? Відповідь на це питання лежить в основі сюжету третього фільму молодої режисерки Галіни Рейн, у якому вона протистоїть багатьом речам – #MeToo, своїй темній стороні та акторському минулому з типовими персонажками патріархальних пʼєс.
Після «Тіло, Тіло, Тіло» – зумерського комедійного горору, режисерка не могла до кінця впоратися з навʼязливими думками про свої темні бажання. Так народився перший драфт сценарію Babygirl («Хороша погана дівчинка»), де йдеться про персонажку, яка не може прийняти свої сексуальні бажання бути покірною (submissive). Це відгукнулося і Ніколь Кідман, яка стала чи не повноцінною співавторкою фільму.
Видається, їхній жіночий дует забажав повернути у світ, який змінив #Metoo, тему сексу, розкутості та домінації. Бо світ дійсно став іншим: з одного боку, зʼявилися інтимні координатор(-к)и на знімальних майданчиках, які турбуються про комфорт усіх учасників/учасниць постільних сцен, а з іншого тепер сам секс намагаються не показувати – раптом що. Вперше за багато спроб саме Babygirl вдається віднайти сміливий, проте феміністичний спосіб показувати еротику на екрані.
Насамперед хочеться відзначити щиру відкритість режисерки до інтимних координаторів/координаторок. Їхня участь дозволила зробити все більш диким, ніж Рейн собі уявляла, і при цьому – безпечнішим для всіх учасників та учасниць. Це відчуття безпеки допомогло створити хімію між Ніколь Кідман та Гарріcом Дікінсоном (він – новий секс-символ, якого ви могла бачити у «Трикутнику смутку»), якої не вистачає в еротичних фільмах за сучасними правилами.
Між їхніми героями, – СЕО компанії та стажером, який обрав її менторкою, – завʼязуються стосунки, що стануть рушієм сюжету. Протягом історії героїня шукатиме задоволення та все глибше падатиме у кролячу нору своїх страхів. Ідея сексу без зобов’язань на практиці не принесе порятунку задоволенням, а навпаки ще глибше загонить Румі у кут.
Поки Румі боїться власних бажань – вона будує перепони до свого задоволення. Директорка великої компанії, яка працює з ШІ та просуває його, з легкістю розповість у новій рекламі про емоційний інтелект у світі роботизації. Але цій же жінці некомфортно відпустити своє Ід – тваринне Я. Попри те, що теорії Фройда давно вийшли з моди, я вірю, що Кідман зі своєю любов’ю до філософії посилається на них у «Хорошій поганій дівчинці». Бо цей фільм хоче з нами, особливо жінками, поговорити, що ти можеш колоти собі ботокс чи витратити купу грошей на косметолога, але маєш також знайти сміливість бути поганою настільки, наскільки того жадаєш.
За кожним кроком Румі уважно слідкує технічна ручна камера, яка наближається впритул до персонажів/персонажок та їхніх утіх. За неї відповідає постійний оператор Галіни Рейн Джаспер Вольф. Через його чуттєве фільмування стрічка стає дуже інтимною, а рухи камери, що трясеться імітують напруження та збудження. Ще один прийом, який зближує з героями та іноді тисне – це музика композитора Крістобала Тапія де Віра («Усміхайся» та «Усміхайся 2»), що поєднує в собі модні ритми й звуки важкого дихання. Майже кожен трек стискає з усіх сторін, тому це той випадок, коли кінотеатральна акустика є вирішальним фактором для досвіду перегляду. Але не переймайтеся, звук тут не у стилі саунд-дизайну «Екстаза» Гаспара Ное, – все доволі комфортно.
Абсолютно вільна камера контрастує з героїнею, яку ми бачимо не лише у рамках кадру, а й у численних соціальних клітках. Цей стан відгукнеться багатьом сучасним жінкам, які стали заручницями змін у парадигмах влади та відповідальності. Ми вже не у світі «Білявки у законі» чи «50 відтінків сірого» – тепер жінці потрібно повертати свою бажану слабкість та дозволити собі бути під владою чоловіка. Звісно, лише якщо вона цього хоче. Або не робити цього, якщо їй це не ок.
