Марчелло – непримітна, маленька людина, пройшовши повз яку на вулиці, ви б навряд чи обернулися йому вслід. Та і сам Марчелло в ту секунду буде занурений у власні думки, не бачачи нікого довкола. Марчелло – грумер у маленькому містечку в південній Італії, і весь його світ зосереджений виключно на кількох важливих речах: роботі, до якої він звик, і турботі про хвору дочку. Проте, життя Марчелло спокійним не назвеш, адже йому доводиться іноді виконувати ті чи інші важливі та небезпечні доручення місцевого бандита Сімоне. Стрічка, яка знята оператором Миколою Брюелем, володіє реалістичним, гранично приземленим візуалом, який інколи занадто прямолінійно ілюструє сюжет цієї кримінальної драми, з частими вкрапленнями комічного.
Маттео Гарроне після надмірно естетської «Казки казок» повертається до звичних для свого кінематографа героїв і тем. При цьому не дозволяє собі навмисного нальоту епатажу, який був властивий, наприклад, і драмі «Таксидерміст», і трилеру «Перше кохання», і знаменитій «Гаморрі», що деконструювала міфи про мафію. Як і в перших своїх стрічках, Гарроне на головні ролі «Догмена» запросив непрофесійних акторів або тих, що мають вкрай невеликий досвід акторства. Завдяки цьому, існування героїв у кадрі виглядає максимально природним, грань між акторами і їх ролями стирається, оголюючи саму суть стрічки, в її зіставленні реального і міфічного.
Власне, місце дії фільму саме по собі викликає асоціації з чистилищем, в якому немає відчуття буденного сьогодення. Місто, в якому мешкає Марчелло і Сімоне, немов вирване з контексту нинішнього буття. І ця тягуча патока лихоліття пронизує до кісток своїм металевим смаком жаху і тотальної безнадії, а також повсюдною згодою на некероване насильство з боку не менш маленького, як і головний герой, бандита. Сімоне не диявол, а скоріше дрібний біс, який вміє лише руйнувати життя, але душі йому ні до чого.
Маленька людина в маленькому містечку, в якому єдиний спосіб виживання це рабський конформізм, тим не менш, схильний не тільки до реакції проти, але й до внутрішнього протесту теж. Але важливо вчасно зважитися на цей протест, бо інакше він з легкістю перетвориться в набір абсолютно безглуздих дій, які лише поглиблюють незавидне становище Марчелло. По суті Марчелло Фонте і грає то сам себе, за винятком хіба що менш негативного персонального бекграунду. Між реальним Марчелло і Марчелло кіношним існує величезна прірва, але помітна вона навіть не з другого разу.
Втім, спершу слід уточнити, що «Догмен» чимало натхненний подіями, що мали місце в реальності тридцять років тому. У 1988 році грумер П’єтро де Негрі, що страждав наркозалежністю, з особливою жорстокістю вбив боксера Джанкарло Річчі. Цей сюжет також ліг в основу стрічки «Розлючений гнів: Ер Канаро» Серджіо Стівалетті, яка до реальних подій була максимально близька. Гарроне ж свого «Догмена» створював протягом 12 років, працюючи над сценарієм і доводячи його смислові акценти до необхідної чіткості та універсальності. «Догмен» легко звинуватити в надмірній простоті та нав’язливому моралізуванні, проте саме ця ідейна невимогливість римується зі способом життя головних героїв стрічки. Гарроне занурює глядача у світ соціальних низів, в якому «людина людині не друг і не ворог, а так». Всього лише пес, який в один прекрасний день може зірватися з повідця. І головне в цьому світі лише одне: жити як собака, але вмерти все ж як людина, що нарешті здобула повагу до себе.
