Попри небезпеку для життя, брак фінансування та інші проблеми, багато документалістів та документалісток знімають матеріал із перших днів нового витка російської агресії в Україні.
У серії розмов «Документаліст(к)и війни» ми показуємо їхній внесок та говоримо про персональні досвіди фільмування під час масштабного протистояння.
Героєм нашої другої розмови став Максим Наконечний. Максима зараз знають більше як режисера ігрового кіно. У травні він представив свій повнометражний ігровий дебют «Бачення метелика» в Каннах. Прем’єрний показ картини запам’ятався акцією на червоній доріжці зі сиренами повітряної тривоги.
Втім, Максим Наконечний багато працював із документальним кіно в рамках TABOR Production. У його портфоліо роботи «Цей дощ ніколи не скінчиться» (продюсер, сценарист), «Цимбаліст Петро» (продюсер, монтажер) та «Другий фронт. Історії ЛҐБТ-військових» (режисер декількох новел).
Під час повномасштабного вторгнення Максим долучився до фільмування наслідків війни. Про те, як це сталося, на яких темах фокусується режисер та як довго українська тематика буде цікава міжнародним кінофестивалям – читайте в нашій розмові.
У тебе є бекграунд продюсера документального кіно, але як режисер ти знімав ігрове. Як так сталося, що ти почав документувати війну?
Як і всі, я до початку повномасштабної війни й у перші дні був розгубленим і трохи екзальтованим. Відчував сильну потребу знайти собі якомога ефективніше застосування. Зрозумів, що треба знімати, бо це мені вдається, або допомагати тим, хто знімає. Сам я руками не фільмую, – знімає Христина [Лизогуб], операторка.
Ми спонтанно створили кластер із Аліною [Горловою], Семеном Мозговим, Лізою Сміт, Славою Цвєтковим та Денисом Мельником. У перші дні ми сховалися разом у метро, озирнулися навколо та зрозуміли, що треба це зафіксувати. А якщо знімаємо, отже треба зливатися (тобто, зливати матеріал на жорсткі диски – Moviegram). Зливаємо, переглядаємо, чи складається матеріал у щось чи не складається. Якщо складається, то як далі з ним бути?
Ти сказав, що ви почали знімати це в метро. Ти ж знімаєш свій повний метр?
Важко сказати зараз.
А на чому ти фокусуєшся?
Спершу ми зрозуміли, що в супер гарячі точки не ліземо. Точніше, ми думали про це, почали якось організовувати, промацувати, але швидко зрозуміли, що краще цього не робити, або якщо і варто, то маючи певну підготовку й готовність до всіх ризиків. І також маючи на увазі, що матеріал матиме певні обмеження (мається на увазі заборона публікувати матеріал, який може видати розташування підрозділу чи іншу інформацію, яку може використати ворог – Moviegram).
Багато журналістів та фільмейкерів загинули. І це насправді визначна риса цієї війни й частина злочинів, які чинить російська федерація. Тому ми зрозуміли, що ми не просто в небезпеці, а всі журналісти та кінематографісти, всі, хто створюють інформаційну повістку та смисли, – є ворогами росії. Бачачи, що сталося з Мантасом (литовського режисера вбили російські війська в Маріуполі – Moviegram) теж це абсолютно зрозуміло.
Тож ми вирішили сфокусуватися на наслідках бойових дій. Який вони мають вплив на людей, на простір, міста, суспільство або на державну систему. Намагаємося вихоплювати людські історії, навіть якщо не слідкуємо за конкретними людьми довго.
Окремо можу виокремити зйомку Київського зоопарку. Доволі регулярно туди приходимо та знімаємо. Я думаю, що з цього може вийти коротка документальна історія й маю вже бачення. Їздимо зараз, коли звільнили область, просто областю, знімаємо, що там відбувається. Це унікально у своїй трагічності для нас як суспільства, і унікально в тому, що ці злочини не можна залишити безкарними. І кожен розголос, кожен привід говорити про це – є наближенням кари.
Це унікально у своїй трагічності для нас як суспільства, і унікально в тому, що ці злочини не можна залишити безкарними
Багато журналістів скаржилися, що їм забороняють щось знімати. Ви з цим зустрічалися? Бо в теорії, зважаючи, що ваш фільм вийде за багато місяців, ви ж можете знімати більше, обіцяючи, що поки ці кадри не будуть оприлюднені.
Зустрічаємося з цим, бо в суспільстві працівники медіа стають цапом відбувайлом. Дійсно, ми бачимо випадки, які ще й роздуваються обговоренням у суспільстві експертних і не дуже думок, як відкриті джерела інформації можуть сприяти в коригуванні вогню або в поширенні розвідданих. І так, в принципі, люди починають боятися й із підозрою ставитися до людини з камерою.
Я від початку війни співпрацював ще і як фіксер із одним іноземним медіа. Вони видали мені захист та сказали, що я мав всюди його одягати, це їхні сек’юріті протоколи. І я пішов до сховища у школі на своєму районі, на Татарці, у бронежилеті «преса» та касці. На мене всі косилися.
Й інцидент із поліцією був доволі неприємний, але він владнався врешті-решт. Я викликав підозри поліції, стоячи посеред Подолу в броніку «преса» зі здровезним штативом за плечима, з камерою на пузі, маючи при собі документи, акредитацію та маючи на фотоапараті лише кадри з тваринами у зоопарку. Ну ок, це, я так розумію, вимоги часу й воєнного стану.
Тож виходить, що працівники різних медіа, тому що кіно теж медіа, є додатковою ціллю та додатковим ворогом російських військ. При цьому ти стаєш потихеньку цапом-відбувайлом у суспільстві, бо люди напружені й у стресі, їм тільки скажи і покажи, хто сприяє ворогу. І з третього боку доступ теж має окремі складнощі. Водночас, держава прагне співпрацювати з медіа й у чомусь робить це добре, в чомусь – ні.
Ще є такий момент, що в деяких людей уже формується образ людини з камерою як такого стерв’ятника. Особливо, коли всі шукають докази воєнних злочинів, масові могили тощо. І колеги одне в одного питають: «А де знайшли нову масову могилу? А що, там є люди, які пережили сексуальне насилля, які хочуть і можуть говорити?».
Ти казав, що ви просто знімаєте, і неясно, коли ви покажете цей матеріал. Як ти думаєш, наскільки важлива швидкість в обробці цього матеріалу? Чи є взагалі момент, коли з ним буде пізно щось робити?
Це питання ми ставимо собі повсякчас. Ніхто не знає правильної відповіді. Якимось матеріалом ми ділимося з волонтерськими ініціативами. Якийсь матеріал ми продаємо, якщо розуміємо, що є запит на сюжет. І якщо ми розуміємо, що хочемо цей матеріал віддати.
У команді (мається на увазі Tabor Production – Moviegram) думки розділилися. Хтось вважає, що в нас досі глобальне дослідження, але якісь мікроісторії ми намагаємося закривати. Наприклад, слідкуємо за зоопарком і намагаємося знімати, що відбувається з тваринами, беремо посильну участь у порятунку тварин.
Є певні рими в тому, що ми знімаємо, що наштовхує нас на те, що просто треба це знімати, а потім у правильний момент поглянути на матеріал, вже пройшовши все, та зрозуміти, що саме ми бачили, і що саме ми хотіли б про це сказати.
Думка про поспіх завжди гнітить. Вона може багато замінити й багато на що можна не звернути увагу через це. Поспішати треба лише, щоби якнайшвидше осмислити те, що відбувається з нами як із суспільством і народом. Про те, що буде, треба думати вже зараз, а про те, що було, треба пам’ятати постійно. І якщо знати, що відбувається, і ким ми є, ким ми проходимо через це, то розуміння, коли про це треба сказати, і коли треба завершити ту історію, яку ми знімаємо, теж прийде в правильний момент.
А які по-твоєму є червоні лінії в етиці під час зйомок зараз?
Вони розмиті й кожен раз ти окреслюєш їх, перебуваючи вже на місці. Бо що робити, коли ти бачиш, що людина впізнала тіло своїх рідних, і розповідає про те, що сталося, і ти бачиш, що вона готова це тіло показати, або їй це навіть важливо? Це не моя історія, але в нас таке відбувалося в команді.
Або як окреслювали собі червоні лінії хлопці, які знімали в набагато жорсткіших обставинах, Мстислав Чернов та Євген Малолєтка, які були в Маріуполі? Що і як вони окреслювали собі?
Поспішати треба лише, щоби якнайшвидше осмислити те, що відбувається з нами як із суспільством і народом
Так, я і питаю, тому що зараз вони дуже розмиті. Всі дивляться на трупи в телеграмі, і це вже не шокує.
І це феномен. Про воєнне порно говорили в Чечні. Бодріяр зараз би охуїв просто.
У мене є знайомі, які пишуть, що перед сном дивляться на трупи русні і лягають спати.
Є такі. А зараз ми ще дивимося на тіла своїх людей: понівечені, які понесли смерть незаслуженно. Це теж різні види споглядання смерті. Багато демонструється тіл.
Повертаючись до червоних ліній – це не лише те, що ти знімаєш і те, як ти знімаєш, а і що ти показуєш, і як ти це показуєш потім. Зараз зі значною залученістю й участю творців медіа в цій війні питання червоних ліній полягає якраз у позиції поширення, бо знімається по ходу все.
Ви багато знімаєте тварин і це цікаво, тому що зараз багато говорять про людей, але ставлення до тварин – це ще один показник нашої відмінності від орків. Утім, це мої думки. А чому ти обрав показувати тварин?
Хочу нагадати, про що я сказав на початку: про доволі компульсивний, спонтанний характер того, на що ти звертаєш увагу, і що ти знімаєш.
Я просто пішов у зоопарк із журналістами, з якими я працював тоді як фіксер. Там народився лемур Байрактар, ми пішли на нього подивитися. Коли пройшлися зоопарком, я помітив цікаві речі, які вмене склалися в певні образи. І я вирішив це познімати. А далі понеслася. Стало ясно, що це може бути окремий фільм.
Саме в зоопарку київському я помітив, що це цікавий прояв війни без конкретних ознак. Ми знаємо, що це затребуваний прийом, але він так чи інакше є цікавим. Тому що в зоопарк, слава богу, нічого не прилітало, як у Фельдман чи в Миколаєві. Багато де є зоопарки в гіршому стані, а в Києві було просто пусто, ти чуєш лише постріли та вибухи, навіть розмінування теж чути. Різні звірі по-різному реагують на це або не реагують. Деякі реагують схоже на нас, на людей.
Як ти думаєш скільки війна у будь-яких її проявах буде цікава міжнародній аудиторії?
Думаю, поки є історії, які ще не звучали і точки погляду, які ще не показували, то це буде присутнє так чи інакше. З іншого боку, час, який наша повістка цікавитиме світ залежить багато в чому від нас. А в чомусь іще залежить і від росіян, бо я сподіваюся щиро, що до нашого геноциду не звикнуть, і світ реагуватиме на їхні злочини.
Я просто згадую як Сирію показували на міжнародних кінофестивалях. Зараз про неї вже рідко говорять.
Показували так чи інакше доволі довгий час. Років п’ять це звучало. А що зараз із Сирією? Там бойові дії уляглися, наскільки я розумію. Це заморожений конфлікт. Можу помилятися. Відповідно й суспільна увага трохи притихла.
Але як ти сказав, дійсно, доки тривав конфлікт було багато саме документальних фільмів про Сирію – ми всі пам’ятаємо «Останні люди в Алеппо», «Для Сами», «Продовжуй знімати», «Печера». Вони всі отримували увагу міжнародної аудиторії. Тому все залежить від нас.
Це насправді дивна тема, тому що з одного боку увага важлива, але це увага до наших негараздів. До нової фази війни я питав про те, які фільми треба знімати про нашу війну. Зараз це питання відпало, бо важливі всі. Й от тут ми виходимо на парадокс, що для того, щоби привернути увагу – треба бути на фестивалі. Але коли ти там, то це вже певна експлуатація теми. Як ти для себе вирішуєш цю дилему?
Теж абсолютно індивідуально. Треба подивитися фільм, щоби зрозуміти, експлуатують автори тему чи не експлуатують?
Наприклад, у нас є ціла двіжуха boycott russian culture. А він неможливий без того, щоби прислухалися до наших голосів. Голоси, які замовчуються цією російською культурою та пропагандою зокрема, – я їх не розділяю, бо вони щільно зрослися. І замовчувалися тим, що митців винищували й зараз багато не мають змогу говорити або вирішили воювати замість того, щоби створювати мистецтво.
Тому все індивідуально. Бо, дійсно, які критерії позитивної експлуатації чи негативної і чи є вони взагалі?
час, який наша повістка цікавитиме світ залежить багато в чому від нас
Ми говорили про фільм «Майдан» Лозниці, мені здається, це хороший приклад.
Це цікавий приклад, дійсно. Я не можу сказати, чи проексплуатував тему Сергій Лозниця, але можу сказати, що не погодився з його оптикою в тому фільмі.
Ну да, це в принципі манера Лозниці. Фільм про Майдан назвати «Майдан», фільм про Донбас назвати «Донбас», фільм про Бабин Яр назвати «Бабин Яр». Це доволі прямолінійно. І, можливо, для когось це слушний критерій експлуатації. Для когось ні, це просто чітке артикулювання та маркування.
Мені здається, якщо говорити дуже умовно, що людина яка знімає, перебуваючи в Києві, який бомбили, і вона знімає Київ – це ок. Людина в Харкові, яка знімає Харків – це теж ок. А людина, яка приїжджає кудись, тиждень познімала і звалила – це, наприклад, ознака експлуатації.
Треба дивитися на результати. Є реально torched porn або war porn туристи, а є люди, які створюють гідні історії, які мають гідне поширення, які мають гідний вихлоп, назвемо його так, яким це потрібно для роботи. Є досвідчені журналісти і кінематографісти, які по-різному працюють.
Але важливо, щоби першою була українська історія?
Думаю, що так. Але чому перша? А може, важливо, щоби найгучнішою була українська історія? А чи буде перша найгучнішою? Який найгучніший фільм про Майдан і який найгучніший документальний фільм про українську війну, на твою думку?
Про Майдан все-таки вже згадуваний нами «Майдан» Лозниці.
Дивлячися на який ринок. Десь Winter of fire (фільм Євгена Афінеєвського, який вийшов на Netflix, – Moviegram). Готовий закластися, що його подивилися більше людей. А от про війну? Ігровий, теж, напевне, «Донбас». Але не факт. Це теж залежить від аудиторії.
Можливо, взагалі найгучнішим стане «Клондайк». У нього є потенціал, він класно знятий, і він вже катається світом. Але «Донбас» дійсно багато дивляться.
У «Клондайка» все тільки почалося цього року і якраз все переактуалізувалося. Я до того тобі кажу, що найгучніші історії все-таки не ті, які створені першими. Важливо, щоби українські голоси чули. Доки це потрібно, доки це є запорукою нашого виживання – це дійсно супер важливо. Та й після цього теж.
Найгучніші історії все-таки не ті, які створені першими
Яка історія найбільше тебе вразила протягом зйомок?
Надзвичайно багато різних вражень. Їх важко порівнювати. Був випадок, коли ми зустріли жінку в Бородянці, в якої донька та зять загинули в підвалі будинку, який завалився під час обстрілу. Вразило, як вона це все розповідала, як ми говорили потім. Ми зайшли потім до неї додому, в її розтрощену, обстріляну та розграбовану хату. Вона дала нам банку компоту. Це вразило емоційно, а також якийсь зв’язок, які ми з нею відчули.
Вражає також бачити присутність ворога: розбита техніка, де написано V, Z, написи на стінах, які вони робили, їхня форма, яка валяється, шматки сухпайків тощо. Ти просто розумієш, що вони були тут. Тому що, коли в Києві прилітає, ти чуєш це, але, слава богу, інформацію ти отримуєш здебільшого з медіа. Так, коло звужується, гинуть дедалі більше людей, яких ти знаєш, але так чи інакше ти не бачиш їхніх смертей, ти не бачиш їхні похорони.
Ця відтяжка між реальністю і її відтворенням у медіапросторі та твоїм сприйняттям цього – це все близько й далеко водночас. Тому кожна ознака присутності ворога тут, у тебе вдома, вона мене занурює в якийсь ступор. Я не знаю, погано це чи добре, але інший режим концентрації вмикається.
