Коли будь-який фільм святкує річницю, це завжди супроводжується перевиданням стрічки на різноманітних носіях, з’являються доповнені матеріали, актори та режисер згадують про своє кіно з вогником в очах. Коли «Бійцівському клубу» виповнилося 20 років, не з’явилось жодних нових кадрів, а актори з режисером лише дивуються, як швидко минув час із шаленої прем’єри на Венеційському кінофестивалі. Тоді в 1999 році на острові Лідо Девід Фінчер вперше показав фестивальній публіці жорсткий, брудний та антикапіталістичний трилер про роздвоєння особисті. Чи мав він вау-ефект? Аж ніяк: глядачі виходили із зали та, за спогадами режисера, навіть з ненавистю дивилися йому в очі. У кінопрокаті стрічка також провалилася. Кажуть, що всьому виною було неправильне позиціювання, адже найбільше реклами «Бійцівський клуб» отримував перед трансляцією реслінг-матчів. Врятували ситуацію DVD-диски. Після виходу на носіях щасливі покупці розносили «сарафанним радіо» звістку про новий культ. Тож певною мірою популярність стрічки ґрунтується на правилах, одне з яких – правильний таргетинг.
Чому ж instant classic не був таким вже й instant? Зважаючи на ситуацію з американським кінематографом, 1999 рік був крутим поворотом у новий світ. У кінотеатрах відмирали старі титани. Довгоочікуваний фільм Стенлі Кубрика був занадто зарозумілим та контроверсійним для аудиторії. Вуді Аллен банально застарів уже навіть на межі тисячоліття (не те, що зараз).
Нове покоління підростало й вишукувало собі місця під сонцем. Наприклад, у останній рік XX століття Пол Томас Андерсон замахнувся на історію біблійних масштабів на три години з Томом Крузом («Магнолія»). Девід Фінчер уже почувався вільно, відновивши репутацію після провалу «Чужого 3». Його трилер «Сім» зазнав слави культового. Та режисерові не вистачало лише закріпити цю славу ще одним хітом, бажано касовим.
Після невдач від, здавалося б, перевірених авторів, продюсери та студії шукали можливості вхопитися за яскраву історію. «20th Century Fox», наприклад, купила права на книгу Чака Поланіка «Бійцівський клуб». За цією ж книгою полював Девід Фінчер, і його провал із франшизою про ксеноморфів вийшов на тій самій студії. Та цього разу йому пощастило – довелося мати справу з іншим продюсером.
«Бійцівський клуб» став фактично квінтесенцією творчості Фінчера – як «Кримінальне чтиво» для Квентіна Тарантіно – стрічкою, що знаходиться поза межами топів, адже їй там занадто тісно. Утім, на відміну від сінефільського взірця про гангстерів, боксерів та таємничу валізку, екранізація роману Чака Поланіка, як кубик Рубика, можна крутити до нескінченності. І «винувате» в цьому, власне, суспільство з новим етапом розвитку в соціальних мережах.
Здавалося б, що противний, проте харизматичний Тайлер Дерден стане осучасненим контроверсійним Алексом із «Механічного апельсина». Але культ його особистості почав крокувати ще далі, адже «Бійцівський клуб» доступніший та зрозуміліший за екранізацію Ентоні Берджеса. Фільм Фінчера полюбили за архетипи персонажів, за можливість вільно трактувати слова головного героя, за божевільний твіст, який рівняється за ефектом славнозвісному викриттю Дарта Вейдера в ролі Анакіна Скайвокера. Зрештою, клуб інтересів Дердена здається динамічним, жвавим, неспинним і занадто привабливим для глядача, який за словами напіводягненого Бреда Пітта готовий продати всі свої меблі IKEA.
У фільмі «На голці» Юєн Макгрегор виголошував маніфест «Вибери життя», але його слова залишилися словами. Коли ж Тайлер Дерден взявся проповідувати проти консюмеризму, його спітніле обличчя миттю захопило аватарки в соціальних мережах, а стікери з його зображенням і досі непогано продаються. Без іронії такого ходу від реальності не оціниш.
Ще одним плюсом стала впізнаваність образів, які знаходяться на межі між реальним і кінематографічним. Згадайте пригніченого та сонного Оповідача (Едвард Нортон), який не бачив здорового сну кілька днів. Такі речі без мемів не залишаються. Тайлер Дерден у цьому контексті – це wannabe в нашому світосприйнятті. Глядачі теж хочуть бути вільними від пересудів, символів, знаків.
Те, що Джордж Ромеро роками вміло зашифровував у своїх зомбі-горорах, знайшло чіткішу виразність у словах Бреда Пітта. Мова йде про консюмеризм, який втратив актуальність у кіно, але хвацько прогресує в суспільстві. Просто кіно вже не знаходить інструментів, щоб розставити всі крапки над словом «споживацтво». Бо їх там, власне, і не лишилось. Спроба Тайлера Дердена донести цей меседж була найуспішнішою з останніх. Але за 20 років після виходу фільму скидається на постіронічний коментар, який не варто сприймати серйозно. Забути важко й Марлу – жінку, яка посприяла саморуйнації Оповідача значно більше за Тайлера. Сьогодні на неї можна дивитися як на рокову красуню, хоча з плином років усвідомлюєш, як майстерно вписав її Фінчер у фільм. Марла – це запобіжник звинуваченням у радикальній маскулінності головних героїв. Утім, у фільмі вона здається такою нереальною, що на форумах досі будують теорії, чи вона не прояв фантазій Оповідача.
Безумовно, величезна кількість трактувань персонажів та самого фільму призвела до логічного наслідування та натхнення «Бійцівським клубом». Із найпомітніших – це серіал «Містер Робот», який повторює один із головних твістів стрічки Девіда Фінчера, але все ж іде своїм шляхом аудіовізуальної мови. Твіст існує лише для того, щоб показати головного героя Еліота психічно хворим аутсайдером, який не може комунікувати навіть з вигаданими особистостями. Шоураннер серіалу Сем Есмейл робить кілька нотаток і про консюмеризм та корпоративну культуру, але їх не варто називати центровими. Омаж «Бійцівському клубу» відтворений радше з повагою до першоджерела та є стартовою точкою для серйозної розмови, тому звинувачувати «Містера Робота» у повторах роману чи фільму аж ніяк не можна.
Історія зі закидами в копіпастингу «Бійцівського клубу» видається смішною хоча б через те, що й сам фільм Девіда Фінчера – це щільна склейка багатьох культових стрічок XX століття: від «Зоряного шляху» до «Сяйва». Перераховувати купу деталей просто немає сенсу, адже Фінчер займається навіть самоцитуванням. У відеокрамниці з’являється ДВД-диск «Сім», з якого стерли саму стрічку. Хіба ж це не жарт про початок літочислення культовості режисера саме від цього фільму? Можна сміливо сказати, що це поки що найбільш іронічна та смішна робота Девіда Фінчера, хоча й зрозуміло, що цей гумор спрацьовує не на всіх через свою гротескність і доволі похмурі фарби.
Під впливом сучасних реалій багато речей відкриваються по-новому. Здебільшого це відбувається з персонажем Оповідача, який раніше викликав співчуття. Тепер завдяки мемам він перетворився на впізнаваного напівмерця, із яким легко себе асоціювати офісному планктону.
Тайлер Дерден був і залишається його повноцінною протилежністю – коміксовий та рефлекторний ескапіст, у якому щось є від образу Бреда Пітта у фільмі «12 мавп». Дует Пітта й Нортона утворює такий собі бадді-муві всередині трилеру. Цьому додатку до жанру пощастило лишитися малопомітним у складносконструйованій машині про кров, піт та мило. Тим цікавіше його знаходити після стількох-то років прокату.
Найбільш вдалим у «Бійцівському клубі» зостається його неочікувана природа знамення. Коли впав Всесвітній торговельний центр 11 вересня, звісно, ніхто не звинувачував цей фільм у всіх бідах. Але ніхто й не зашифровував тривожність у тканину цієї стрічки, коли вона вийшла у кінопрокат. Фінал фільму Фінчера здавався меланхолійним і суто метафоричним, адже Марла та Оповідач неначе залишаються одні в цьому божевільному світі під акомпанемент «Where is my mind?». Тож звідки взятися тій тривозі, коли головні герої буквально відпускають все у своєму житті, щоб піти назустріч невідомості?
«Бійцівський клуб» ставить багато питань, але ще більше – правил, які сам і порушує. Тайлер Дерден попереджав, щоб глядачі багато не базікали про існування клубу й отримав очікувано протилежний результат. Весь світ говорить про бійцівський клуб. Іноді з піною з рота, доводячи свої божевільні теорії. Іноді дискусії навколо філософії Дердена здаються цілком притомними та такими, що мають право на існування. Усі вони залишаються такими ж пекельними, як і 20 років тому. Що ж це, якщо не магія 25 кадру, який акуратно вклеїв Тайлер аудиторії в підсвідомість?
Вау. Круто викладено! Юрій, гарна робота. Дякую