ПРОМО
Серед різноманіття українського кіно найважче слідкувати за коротким метром, адже його зазвичай показують у тематичних добірках або на фестивалях, де не вистачає інформації про самі фільми. Воно і зрозуміло, адже не завжди вдається розкласти сюжет короткометражки у гайді або розповісти про історію нагород, бо стрічка ще подорожує фестивалями. Втім, Довженко-Центр склав свою добірку найкращого, яка чітко резонує з українським сьогоденням і водночас демонструє вправність наших кінематографістів у технологічності та наративі. Переконатися у цьому можна 11 квітня у кінотеатрах «Жовтень» та «Київ». Саме там пройдуть покази фільмів, які вже не соромно назвати «українською новою хвилею». А з 25 квітня стрічки можна переглянути у мережах «Кінопалац» (Львів, Чернівці) та «Планета кіно» (Київ, Харків, Одеса, Львів).
Це вже шоста добірка від Довженко-Центру, яку проводять з 2012 року, аби популяризувати український короткий метр.
Штангіст
реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук
30-хвилинна стрічка розповідає про спортсмена, його життя та перемоги. Однак не варто зводити фільм Сухолиткого-Собчука до рядової спортивної драми. Режисер розповів виданню CutInsight, що до основних зйомок зафільмував стрічку двічі – із виконавцями головних ролей, влаштовуючи провокації та моделюючи ситуації, а також зі статистами, аби відпрацювати композиції кадрів. Так, спортсменів грають реальні спортсмени, Валентин Васянович («Рівень чорного», «Присмерк») продюсує, а Сухолиткий-Собчук переводить власний минулий досвід важкоатлета на мову кіно. Режисер знайшов потрібних спортсменів із вмінням «рвати» і «штовхати» штангу по-справжньому, а цьому не навчишся за кілька місяців підготовки до фільму. У тому ж інтерв’ю режисер каже, що «Штангіст» може видатися історією ціни перемоги, але тільки на перший погляд. Ну що ж – головна нагорода на «Молодості» «за віртуозну режисуру і вражаючу образність» говорить більше за наші спроби підштовхнути глядачів до перегляду.
Mia Donna
реж. Павло Остріков
Кіно Острікова ставить одне з найболючіших ультиматумів у стосунках – як ставитися до інфантильності коханої людини. 46-літня Оксана, наприклад, ставиться до свого чоловіка неначе до сина. Зрештою, він і перетворюється на семирічного хлопчика. Буквально. Та в такому буквалізмі ховається улюблений стиль українських кінематографістів, який поки вміло підпорядковується їхньому замислу – магічний реалізм. Позаяк «Mia Donna» – це вже третя стрічка Павла Острікова, то ця гра з дитячістю набуває комічних масштабів, хоч і лишається певною мірою трагедією для головної героїні. Такі історії хоч і не нові (згадаймо лишень «Загадкову історію Бенджаміна Баттона»), але в українських реаліях набувають нових сенсів, що римуються із сумнозвісною людською нетерплячістю. Така сатира достойно демонструє попит і в українського глядача, адже «Mia Donna» вже номінована на «Золоту Дзиґу». І чи виправдає вона сподівання режисера, вже дізнаємось скоро. Втім, якщо після перегляду замучить спрага з питань, завжди можна ознайомитися з нашим інтерв’ю.
В радості і тільки в радості
реж. Марина Рощина
Один із трійки претендентів на «Золоту Дзиґу» за найкращий короткометражний фільм. Втім, вирізняє його звісно ж не номінація. Для Марини Рощиної це дебютна стрічка, яка спрямована не фестивальну долю, має непрофесійних акторів і повністю профінансована ДержКіно. Тож цей фільм – серйозний ризик та експеримент, який, однак виправдовує всі спроби запустити його у виробництво. За сюжетом «В радості і тільки в радості» це побутова психологічна драма про самотню жінку, яка мусить вибирати між особистим життям та увагою до своєї дитини. Стрічку вже показували на Одеському міжнародному кінофестивалі, де вона отримала нагороду за найкращий короткометражний фільм. Тому це абсолютний must see для всіх, хто хоче дізнатися, чим живе українське кіно зараз.
Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами
реж. Дана Кавеліна
У сюрреалістичному світі Дани Кавеліни чоловік живе на території Донбасу під час війни. Його два сини воюють по обидві сторони барикад і тому життя перетворилося на нестерпну річ, що замінила спокійну буденність. Українська анімація – це надзвичайна рідкість, ще рідкіснішим стає та анімація, яка створювалася руками однієї людини. Саме тому «Про Марка Львовича…» має такий великий потенціал, який вже оцінили на одному з найбільших анімаційних фестивалів у Коттбусі. Спеціальну відзнаку отримав мультфільм і на Одеському кінофестивалі. Та всі ці покази не замінять важливого переконання, що анімація може розмовляти не лише з дітьми та мати не тільки повчальний наратив. Стрічка Дани Кавеліної крізь призму сюрреалізму показує абсурдність війни. Будь-якої. А такий меседж дійсно заслуговує наявності у добірці важливого українського кіно.
Діорама
реж. Зоя Лактіонова
Сама режисерка розповідає, що цей фільм має особистий вплив на неї: «Це фільм про красу і небезпеку замінованого моря. Він для всіх чутливих до краси та співпереживання глядачів. Дуже хотілося б цим фільмом привернути увагу до теми розмінування акваторії Азовського моря». Для Лактіонової стрічка стала зануренням у спогади, але для глядача вона може перетворитися якщо не на новий досвід, то принаймні на новий кут зору на нинішній Маріуполь. На жаль, нам відомо про нього не так багато, тому стрічка Зої Лактіонової стане тим вікном, через який можна почути шум моря.
Матеріал створено за підтримки
