Наталі Портман грає біологиню Ліну, до якої після року відсутності повертається чоловік Кейн (Оскар Айзек). Він побував у зоні під назвою «Мерехтіння» і повернувся відстороненим та фізично нездоровим. Після термінової госпіталізації Кейна Ліна вирішує з’ясувати першопричини недугу чоловіка. Разом із командою вона вирушає до маяка, який знаходиться у зоні «Мерехтіння».

Алекс Ґарленд оформлює історію про подорож до центру аномальної зони відразу у кілька жанрів: мелодраму про втрачений зв’язок, клаустрофобічний трилер і закриває стрічку метафізичною зустріччю з несвідомим. Спершу такий атомний коктейль може відлякувати глядача. Стрічка і справді не надто хизується своєю доступністю, однак, якщо зробити крок на зустріч для кращого розуміння, Ґарленд сповна віддячує своєму глядачу. У центрі його фільму відбувається обмін наявного з уявним. Зона «Мерехтіння» – це, по суті, простір, в якому одні об’єкти мутують, а інші можуть продукувати власних доппельгангерів. І в цьому просторі режисер знаходить відповіді на одвічні питання. Скажімо, в експедицію пішли п’ятеро жінок із різними цілями та знаннями. Одна з них вивела таку собі аксіому, що не існує ніякого суїциду, а є лише самознищення, як у будь-яких біологічних об’єктів. Це «самознищення» рефреном проходить крізь увесь фільм: стосунки Ліни та Кейна, яким не вдається тривати довго, чи фінальна зустріч Ліни з невідомим, у якій має перемогти один. У всесвіті «Анігіляції» все має підкорюватися таким правилам. Власне, весь похід у «Мерехтіння» схожий на похід самогубців, які залишили позаду будь-яку віру в зміни на краще.

Ґарленду довелося позбутися кількох вельми цікавих елементів з книги Вандермеєра, як то гіпнозу від психолога чи замінити вежу на маяк для кращого візуального малюнку стрічки. З точки зору наративу залишився один недолік, який перетворюється у перевагу: повне знищення інтриги. На початку фільму жива та здорова Наталі Портман розповідає про подорож у «Мерехтіння». Та не робіть скептичного виразу обличчя. Ґарленд і тут приховав сюрприз, який будуть розгадувати з не меншим захватом, ніж оберти дзиґи наприкінці фільму Нолана. «Анігіляція» залишає по собі ті позитивні враження, за якими, зрештою, ми і ходимо в кіно. Це стрічка-головоломка без будь-яких жартів, що не вельми пасують фільмам Ґарленда. За боротьбою Портман з гігантськими крокодилами чи ведмедями ховається по-справжньому особиста драма про пошуки відповідей без питань. Тому Ґарлендівська візуальна складова ідеально вписується в історію про страх перед невідомим. Він візуалізує табуйоване та промовляє непоказане. Тепер, після виходу «Анігіляції», фраза Netflix and chill навряд чи матиме те саме значення.