Одержимість як світогляд
Нагороди і прокатні досягнення, якими роботи Пола Томаса Андерсона можуть похвалитися значно рідше, аніж культовим статусом, часто є маркером скоріш вдалої маркетингової стратегії та актуальної тематики, аніж безпосередньої якості фільму. Щоправда, актуальність у цьому випадку опиняється десь у діапазоні між злободенністю і минучістю, адже болісна одержимість, що складає звичну основу героїв Андерсона, зазіхає на статус вічної теми. Навіть у змаганнях на власному полі – із не менш ідеологічно складними висловлюванням – режисер ризикує лишитися аутсайдером: пригадайте перемогу великої стрічки братів Коен «Старим тут не місце» над монументальною «Нафтою» ПТА. «Старим тут не місце» рефлексує щодо насилля в якості комунікативної основи, живлячи і переосмислюючи класичний американський міф, закладений ще в золоту добу вестернів. «Нафта» ж стає справжньою фрескою про сутність американської мрії, похмурою та мізантропійною. Клішований образ self made man у виконанні Деніела Дей-Льюїса набуває додаткового виміру й органічно перемішується із self destructive man. Якщо у Коенів протагоністи мляві й заслаблі, ніби скам’янілі перед невідворотним уособленим злом, то в Андерсона протагоніст відсутній взагалі – хижий капіталізм змагається з лукавою релігією, інші до розрахунку не йдуть. У широкому розумінні «Старим тут не місце» при всіх його незліченних чеснотах значно класичніший за Андерсонову медитацію на тему занепаду. Втім, якщо забути про той «Оскар», ми не надто прагнемо їх порівнювати, еге ж?
Андерсон зображує рідну Америку країною, ладною забезпечити тією чи іншою одержимістю кожнісінького мешканця, але не завжди робить на цьому принциповий акцент. Вважати таким собі граничним фільмом «Нафту» значно ефектніше, але тематичні основи режисер заклав вже «Любов’ю, що збиває з ніг», неконвенційним ромкомом, котрий демонструє, якого Адама Сендлера ми навік загубили. Почуття наповнює його героя внутрішньою енергією, гальванізує, але не зміцнює його відсутні опори, натомість стає єдиною. Так само діє на героя Хоакіна Фенікса релігійний фанатизм у «Майстрі», після розриву з яким він лишається чистим до стерильності, спорожнілою формою й пустою сторінкою. Втім, у випадку з Деніелом Плейнвью, персонажем Деніела Дей-Льюїса у «Нафті», схема стає складнішою. Для функціонування його механізму недостатньо однієї мети, і Плейнвью залюбки береться за іншу – помсту пройдисвіту-священнику Ілаю, втіленому Полом Дано. Так само недостатньо самих суконь Рейнолдсові Вудкоку з «Примарної нитки», що в дечому подібний до героя «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні. Їм обом бракує самого лиш професійного успіху та впливу у світському товаристві, обидва прагнуть на додачу ще чогось, бажано – якомога хворобливішого. І десь тут Рейнолдс зустрічає Алму.
Примарна нитка
2017
Phantom Thread
режисер: Пол Томас Андерсон
країна: США
жанр: драма
у головних ролях: Деніел Дей‑Льюїс, Леслі Менвілл, Вікі Кріпс
При всіх формальних відмінностях «Примарної нитки» та «Нафти» спільне неважко відшукати у маніакальному режисерському перфекціонізмі й в акторській манері Дей-Льюїса, що вкотре втілює стриманого харизматичного персонажа із видатною внутрішньою силою. Неважливо, чи спрямована ця сила на творіння, як у «Лінкольні» та «Моїй лівій нозі», або ж є руйнівною, як, власне, у «Нафті» й «Примарній нитці». Справжнім дивом стає те, що на фоні очікувано фантастичного перформансу Дей-Льюїса не губиться його партнерка Вікі Кріпс – якщо вже продовжувати аналогію з «Нафтою», тут вона займає місце Пола Дано, чия виконавча манера видатного актора другого плану не конкурує з головним образом, а живить його та робить яскравішим.
Світ, що творить Пол Томас Андерсон, зазвичай грунтується довкола його героїв, екранна реальність стає органічним продовженням їхніх характерів. Внаслідок цього режисерські роботи стають герметичними речами в собі, що не легші для сприйняття, аніж були б його інтровертні персонажі у реальному житті. Тим дивніше, що цього разу у центрі Андерсонової уваги опинилися саме стосунки, союз двох, що вправляються одне на одному у винахідливій пасивній агресії. Зазвичай розкриваючи героїв через ціле розмаїття болісних (втім, необов’язково для них самих) зіткнень, цього разу автор доходить парадоксу: Алма і Рейнолдс не ведуть війну на винищення, як могло б видатися, а гармонійно підтримують існування чудернацького союзу. Їхня царина особистого, й без того примарна, раз у раз зазнає суспільних втручань, але від того дивним чином лиш міцнішає, створюючи примхливий соціальний конструкт.
Дія стрічки недарма відбувається у 50-ті: до гасла «Особисте – це політичне» лишаються довгі роки, і зачинені двері спальні (пригадайте, як акцентує на них Андерсон!) набувають обрисів сакрального кордону. Зазирнувши до приватного, бачимо Рейнолдса зовсім іншим, слабким, спітнілим і, за влучною характеристикою Алми, піддатливим. Та він би нас бачити не схотів: Сиріл, сестра Рейнолдса, що відчайдушно змагається з дружиною за звання його найближчої людини, безнадійно програє битву саме під час «грибної хвороби» – їй тут не місце, як і сердешному лікарю, обидва відіслані геть із неабиякими залишками агресії (де й взялася, еге ж?) Герой Дей-Льюїса жорстко розмежовує особисте та соціально-професійне, і якщо в останньому жодні супротивники йому не потрібні, та й неможливі, то в першому Рейнолдс свідомо шукає когось, хто зможе завдати йому поразки. Пам’ятаєте коротку емоційну промову Сиріл, мовляв, братові не варто з нею заїдатися, бо та зітре його на порох – чи не тут криється найважливіше підґрунтя їхньої близькості? Саме тому усвідомлення, що отруту метафоричну й цілком практичну Вудкок сприймає за ліки, стає приголомшливою емоційною кульмінацією. Алма відгукується взаємністю на усіх фронтах: згодна бути й класичною хорошою дружиною 50-х, і завдати такого удару у відповідь, що все побутове цькування Рейнолдса видасться аматорськими забавками. У Захер-Мазоховій «Венері у хутрі» Северин, головний герой, благає Ванду бути якомога безжальнішим, а потім пориває з нею у сльозах і жаліється на її жорстокість, викликаючи у нещасної когнітивний дисонанс своєю непослідовністю. Але Рейнолдс, Северин «Примарної нитки», нарікатиме тільки на мляве протистояння: аж дві сфери життя, де він завжди бере гору, йому ні до чого. То чим же є примарна нитка, винесена Андерсоном у назву? Чим завгодно: кохання, свідомість, мистецтво й сама реальність – все пошите примарними нитками. І часом ті нитки виявляються значно міцнішими за справжні.
Асоціативний ряд
Фотозбільшення
реж. Мікеланджело Антоніоні
Ця асоціація вже була згадана вище: у нечасті моменти, коли Вудкок втрачає маску відстороненого аристократизму, він подібний до фотографа Томаса, героя Девіда Геммінгза, наприкінці «Фотозбільшення», розгубленого й хворобливого. Томас, між тим, віднайшов власну примарну нитку – пригадайте мімів, що захоплено грають у невидимий теніс. Стосунки головного героя у фільмі Андерсона нагадують цю гру за наповненням, от тільки Вудкок за нею не спостерігає, а приймає активну участь і не забуває зробити так, щоб м’яч вдосталь побув і на його частині поля. If you know what I mean.
Ребекка
реж. Альфред Гічкок
Власне, перша половина «Примарної нитки» видається цілковитим оммажем Гічкоку, втім, згодом досягаючи кульмінації за власним автентичним вектором одержимості. Увеcь твір Андерсона пронизаний балансуванням між уявним і реальним, яке займало чільну роль і в «Ребецці», але найближче до безпосереднього цитування «Примарна нитка» опиняється у розкритті образу Сиріл, моторошно подібного до деспотичної економки місіс Денверс. Відданість дому, холодна агресія, ксенофобія видатних масштабів – годі й уявляти, що могло б трапитися, коли б ці двоє зустрілися і знайшли спільну мову.
Фатальна спокуса
реж. Софія Коппола
Дещо комічна асоціація, але куди від неї подітися, коли в один рік двоє видатних американських майстрів створюють фільм, де частиною твісту є не надто їстівні гриби? До того ж, приготовані руками жінок, які не терпітимуть шовінізму й чоловічого свавілля. Героям Коліна Фаррелла та Деніела Дей-Льюїса варто було б звернути більше уваги на друге слово у словосполученні «girl power».
Хто боїться Вірджинії Вулф?
реж. Майк Ніколс
Союз Алми і Рейнолдса також міг би стати таким, як у персонажів Елізабет Тейлор та Річарда Бертона – бути нескінченним двобоєм, боксерським поєдинком, що триває роками. Але герої Андерсона інтровертніші за Ніколсових, тож їх любовне протистояння більш нагадує шахову партію, метою якої є не перемога, а якомога вигадливіша патова комбінація. Зрештою, Ніколс критикував священну корову американського інституту сім’ї, а Андерсон досліджує сутність стосунків – тому герої його глибші і, як не дивно, щасливіші. Хай і в свій оригінальний спосіб.
Анна Меняйленко
головна редакторка CinCity
ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…
…коли думаєш, що фільми про стосунки не здатні тебе здивувати..
Ні, ну справді: жінка зустрічає чоловіка, чоловік зустрічає жінку… Що ми там не бачили? Але в упереджень немає жодних шансів, коли йдеться про останній фільм Пола Томаса Андерсона. «Примарна нитка» — це для мене, перш за все, кіно про трансформацію людини у відносинах.
На початку стрічки герой Деніела Дей-Льюїса видається абсолютно зашкарублим і емоційно недієздатним у ставленні до жінок, адже головний роман його життя – з власними сукнями. Нездорова прив’язаність до сестри також не додає бонусів байдужому кравцеві. Але ось з’являється Альма – сором’язлива офіціантка, яка шаріється більшу частину екранного часу. Здається, Вудкок покінчить із нею так само швидко, як із попередніми пасіями. Та вона настільки вправно модулює власну поведінку, що врешті решт міняється з аб’юзером місцями: колишня жертва перетворюється на домінанту у стосунках, і (сюрприз!) саме тоді стає для чоловіка по-справжньому потрібною та важливою.
Еволюцію Альми крок за кроком супроводжують і відповідні звукові рішення. Це й геніальний саундтрек Джонні Грінвуда, який на початку репрезентує героїню через легкі, місцями боязкі мелодії. Наприкінці Альма звучить розкотистим оркестром – та пригадайте її перші сніданки у домі Вудкоків. Жінка їсть з придихом, майже не розкриваючи рота, аби не роздратувати і так наелектризованого Рейнолдса. В останніх сценах — із задоволенням користується ножем та вилкою так гучно, як їй заманеться, висмоктує всю душу зі шматочка м’яса та сьорбає чай.
Приклад Альми доводить, що збалансований мікс з турботи, терпіння та норовистості допоможе відшукати шлях до серця будь-якого чоловіка. І, звичайно, не забуваймо про досконале знання рецептури страв з грибів. Нехай «Примарна нитка» – радше антипідручник зі стосунків, в нього є всі шанси стати своєрідним еталоном.
