Анастасія Фалілеєва займається анімацією з 16 років. Її вчителем був художник-аніматор Олег Педан («Будиночок для равлика», «Цирк на дроті»), якому вона присвятила короткий метр Papier-mâché. Один з фільмів Анастасії «Поки не стане чорним» показували на фестивалях від Одеси та Києва до Стокгольма й Лісабону.
Персонажі всіх її фільмів розмовляють японською, але в новому проєкті вперше заговорять українською. У 2020 році стрічка «Тигр блукає поруч» Анастасії отримала 500 000 грн фінансування від Держкіно, що дозволить домонтувати фільм та переозвучити з Андрієм Лідаговським. Рекомендацію для пітчингу режисерці надав один із лялькарів «Острову собак» Марчин Залевський.
Напередодні прем’єри фільму Анастасії «Тигр блукає поруч» поговорили з аніматоркою про зосередження на стоп-моушн анімації та зображення депресії її фільмі.
Про ейджизм у професії
На фестивалях ейджизму немає, тому що там не зважають на вік. Але є люди, які думають, що я мала, дурна й нічого не розумію. Думають, що за мене хтось щось робить. Але це не так. Коли питають про мій вік, я зазвичай або не відповідаю, або кажу, що мені 24 роки. І я так відповідаю вже три роки поспіль.
Про пітчинг Держкіно
Колись мій майстер Олег Педан сказав, що виграв пітчинг і його кіно дофінансують. Я подумала, круто, що в нашій державі дають гроші, щоби ти знімала, що ти хочеш. І я про це так мріяла. І тут мені продюсер каже, у нас буде пітчинг. Я плакала, адже нарешті туди потрапила. Мені за пітчинг багато прилітає зараз. Кажуть, що я ще мала й пішла на пітчинг, виграла гроші, якого взагалі біса? Це абсолютно нормально. Я вважаю, що той, хто працює, тому дають гроші.
Це неймовірно – виграти пітчинг у свої 20 років. Усі дивуються. Приємно, що мій проєкт оцінили як гідний. Ми просили не так багато грошей – лише 500 000. Але цього вистачить, щоби я тепер могла нормально робити кіно й не думати, де взяти грошей і де працювати, щоби заплатити за квартиру наступного місяця.
Це неймовірно – виграти пітчинг у свої 20 років. Усі дивуються
Про натхнення
Я дисциплінована – у мене завжди все розписано і я постійно шукаю натхнення. Якщо я не бачу краси навколо, я не можу знімати. Спорт добре допомагає справлятися зі стресом, тому я так багато ним займаюся. Раніше в мене не було пітчингів, доводилося свої гроші вкладати. Зараз у мене вже є підтримка продюсерів і студія, тож вони допомагають, але я однаково щось вкладаю. І я люблю працювати, люблю бути корисною на всіх виробництвах і люблю, коли все чітко працює. Це мені додає натхнення.
Не люблю жодної команди, крім своєї
Про роботу в команді
Мені нещодавно сказали на одному виробництві, що я погрожувала. Хоча я цього не робила. Просто сказала, якщо ви мені не скинете сценарій, затриманий на два тижні, за три дні я буду зла. Іноді з якихось зйомок почую синхрон, на якому я говорю, і чую в себе командирський тон. Зі мною важко працювати. Щоби зі мною спрацюватися, треба бути пунктуальними, точними та вміти робити не просто свою справу, а робити її так, як я вимагаю. Зазвичай коли мені пропонують якісь ідеї, я можу їх прийняти. Але часто я знаю, як потрібно. Водночас зі мною легко, бо я доступно пояснюю. Я не працюю на довготривалих проєктах. Не люблю жодної команди, крім своєї. Єдиний довготривалий проєкт, на який я підписалася, це супервізорство на серіалі.
Про улюблених режисерів
Мої кумири – це Вес Андерсон, Макото Сінкай та Хаяо Міядзакі. Я би хотіла, щоби вони побачили мій фільм «Тигр блукає поруч», і ми над цим працюємо. Навіть якщо їхній фідбек буде негативним, я буду вчитися і старатися, щоби він колись став позитивним. Тим паче аніматор, який працював над «Островом собак», сказав, що це круто. За його словами, фільм схожий на Веса Андерсона і він відчуває його вплив, хоча стрічка зроблена інакше. І тому я думаю, що Весу сподобалося би.
Про Олега Педана і фільм Papier-mâché
Олег Педан помер минулого року. З цим важко було жити. На нашій передостанній зустрічі я записала 15-хвилинний монолог про пап’є-маше. Під час наступної зустрічі він уже сидів в інвалідному візку.
З його монологу про пап’є-маше я залишила три хвилини. За сюжетом, моя лялька Кацумі з фільму «Тигр блукає поруч» приходить в університет і бачить, що всі двері ведуть до різних професії й одна з них – магічна. Вона підходить, відчиняє, а там наша аудиторія й у ній сидить Олег Педан.
Багато людей приховують і соромляться депресії, а я про це говорю
Про тривожний розлад і роботу над фільмом «Тигр блукає поруч»
Я часто плакала, коли знімала «Тигр блукає поруч». Навіть зараз, коли я переглядаю його, у мене з’являються неприємні відчуття. Я люблю цей фільм, але не люблю цю тему. Хоча кіно стало терапевтичним для мене, я не впевнена, чи вилікувалася і чи вилікуюся взагалі. У мене тривожний розлад. Маю прояви ОКР. Є ситуація, яка описана у фільмі й розв’язана в реальному житті. За сюжетом, дівчинка втрачає глузд і вважає, що це через хлопчика, а насправді через те, що в неї й до нього були проблеми. Ситуація з хлопчиком розв’язалася, втім, її проблеми нікуди не зникли. Наприкінці фільму не чути радісну музику, це не хеппі-енд. В неї попереду ще складний шлях.
Для мене закрита історія в цьому фільмі полягає в тому, що дівчинка зрозуміла ставлення хлопчика до неї. Це реальна історія мене й мого найкращого друга, у якого я колись була закохана. Це питання розв’язане, але питання ментальних розладів я буду ще піднімати далі. Я би не була режисеркою, яка змушує багатьох людей плакати, якби сама не була занадто чутливою. Я вдячна якоюсь мірою, що гостро сприймаю складні речі й через це можу про них знімати.
Про цільову аудиторію
Чесно кажучи, я не цілюся в масового глядача, бо всі тестові покази з ними закінчувалися жахливо. У мене колись був показ «Поки не стане чорним» для непідготовлених глядачів, а потім відразу фестивальний. Тестова аудиторія плювалася, а на фестивалі весь зал аплодував навстоячки.
Я знаю, що люди не хочуть дивитися таке кіно. Але навіть у тих, хто прямує до одужання, залишається тривога. Потім ти дивишся фільм, коли майже вилікувалася, і розумієш, що ти така не одна. Це прискорює твоє одужання, адже працює ефект впізнання.
Люди не готові дивитися щось складне. Для них це якась хуйня японською мовою про депресію. Я знімаю для себе і для професіоналів, бо хочу бути зрозумілою для людей, які готові прийняти будь-яку історію серйозно для людей, які переживали подібний досвід. Масовому глядачу й не треба його розуміти, адже він не хотів ніколи вбитися, він ніколи не думав, що всі його ненавидять. І слава Богу, що він цього не розуміє. У цього фільму є своя аудиторія. Багато людей приховують і соромляться депресії, а я про це говорю. Депресія є і від неї можна здохнути.
Люди не готові дивитися щось складне. Для них це якась хуйня японською мовою про депресію
