Робота, яку ви презентували на Одеському кінофестивалі, – зомбі-горор (Йдеться про фільм «Ніч пожирає світ» – ред.) Чи дивилися ви у дитинстві зомбі-горори?
Ні, особливо не дивився. Не цікавився таким жанром кіно.
Тоді як так вийшло, що ви знялись у цьому фільмі? Привернув увагу сценарій?
У мене така карма, мій рок – грати якихось дивакуватих, незвичайних персонажів. Іноді, коли мені пропонують якусь роль, я часто дивуюсь, чому, але пізніше – розумію. Коли я прочитав цей сценарій, він мене дуже привабив. Є ще момент зустрічі з режисером, і якщо ти відчуваєш цей проект – ти хочеш брати у ньому участь. Цього разу сталося саме так.
У мене взагалі така концепція бачення світу: я дослідник, дуже допитливий. Мене запросили до Одеси, я ніколи не був тут, і я з задоволенням поїхав. Мені цікаво щось відкривати для себе. Мені пропонують зіграти роль зомбі – це дивно, але мені це цікаво. Потім, коли я грав цю роль, зрозумів, що це був дуже новий досвід для мене, мені сподобалося.
Я живу дуже інтуїтивно, пливу за течією. Я відчуваю момент, коли для чогось прийшов час. Якщо б мені запропонували цю роль десять років тому, я б, можливо, відмовився. Також мені було дуже цікаво вийти за рамки авторського кіно, бо мене вже асоціюють саме з актором авторського кіно, а це жанровий фільм для широкого прокату.
Я питаю про зомбі тому, що живі мерці – потужний образ масової культури, їх експлуатують у різноманітних фільмах. У Джармуша є стрічка «Виживуть тільки коханці», де словом «зомбі» іронічно називають усіх людей, здебільшого – через байдужість до культури. Сучасна аудиторія менш чутлива до культури? Джармуш правий?
Я б не був настільки категоричним та не стверджував, що всі люди зараз зомбі. Оскільки мав можливість зіграти зомбі та знаю, що то таке. Зомбі – це живий мрець без почуттів та емоцій, рефлексій, єдина ціль – з’їсти когось. Для актора це цікавий досвід, ти нічого не говориш, але в тебе є об’єкт та ціль, ти повинен його захопити. Але ви праві, ми бачимо, що стаємо суспільством споживання, і це зомбує людей. Все, що нас оточує – інформація, телефони – робить із нас рабів. Я вчора був на церемонії відкриття (Одеського кінофестивалю – ред.) та бачив, як люди дивляться її крізь екрани своїх телефонів, це часто відбувається і в театрах, та для мене це нонсенс. Саме тому у мене звичайний старий телефон, без інтернету та камери, я ізольований від усього інформаційного світу. Словом, інтелект глядача виснажується, відбувається його збіднення.
Ми бачимо, що стаємо суспільством споживання, і це зомбує людей
Однак ваша аудиторія безумовно надає перевагу інтелектуальному кіно. Порівняння відносно ваших робіт вражає не менше, аніж самі роботи. Один із критиків порівнював ваші роботи з образом Алекса, втіленим Малкольмом МакДавеллом у «Механічному апельсині». Ви надихалися цією роллю? Чи є у вас якісь акторські еталони?
О, я не знав про це порівняння, мені приємно! Звісно, є багато акторів, котрі мене надихали, починаючи з німого кіно: Чарлі Чаплін, Бастер Кітон, вони з самого початку були моїми еталонами. Є багато французьких акторів, таких як Мішель Сімон… Про сучасників говорити доволі складно, бо ми живемо в один час, знаходимось на одній хвилі. Є наприклад Деніел Дей-Льюїс, який мені імпонує, в нього дуже сильна енергетика. Але в житті мене надихають і звичайні люди, не актори, є цілий пантеон людей, які мене в житті чимось вразили або надихнули. Достатньо давно в Брюсселі я зустрів вуличного актора, співака, а я тоді займався вуличним театром, і до сих пір він залишається в моїй пам’яті та насичує мене, мою уяву. Такі люди завжди зі мною.
Ви згадали Чарлі Чапліна. Хто із зіграних вами ролей найближче особисто вам: Чаплін із фільму Гармоні Коріна «Містер Самотність» чи Мсьє Лайно з робіт Леоса Каракса?
Моя роль у стрічці «Містер Самотність» була підготовкою до персонажа Мсьє Лайно. У тому плані, що, коли Леос побачив мене в «Містері Самотності», це надихнуло його на ідею запропонувати мені роль Мсьє Лайно, це його надихнуло. Для мене це абсолютно не випадково, бо в «Містері Самотність» було багато імпровізації, свободи та я спочатку не зрозумів чому мені запропонували роль Чарлі Чапліна, але потім, коли я став його грати, зрозумів, що він дуже близький мені, і як сильно його фільми надихали усі мої роботи, і ми з ним дуже схожі за конституцією – маленькі, прудкі. А роль у «Святих моторах» була зовсім іншою. Мсьє Лайно видається мені найкращим персонажем, я хотів би мати ще багато фільмів, де я б його грав, це було б великим щастям.
Він дуже близький мені, його фільми надихали усі мої роботи
Ви п’ятнадцять років не працювали з Караксом, від «Коханців з Нового мосту» до «Токіо». Щось змінилося за ці роки?
Так, звісно, за час цієї п’ятнадцятирічної паузи ми змінилися з Леосом, наше бачення роботи, світогляд. Він зняв «Полу Ікс», я також багато де встиг знятися. Але коли ми зустрілися для роботи над «Токіо» та персонажем Мсьє Лайно, я зрозумів, що це буде зовсім інакша робота та підготовка до ролі. Наприклад, у стрічках «Погана кров», «Коханці з нового мосту» я був собою, Леос надихався тим, хто я є, і він виліплював персонажа з мене, мого тіла, моїх рефлексій. Я був Алексом, моя свідомість змінилася. А коли я виконую роль Мсьє Лайно, тут є момент штучності. Ми створюємо персонажа завдяки гриму, візуальним перевтіленням, ці зовсім інший тип роботи, перехід від прийомів роботи Станіславського до Брехта. Різні підходи до гри – це головні зміни за ці п’ятнадцять років. Наш діалог із Леосом став набагато простішим.
У «Святих моторах» потужний мотив акторства. Власне, головний герой постійно перевтілюється в когось. І в самому кінці лімузини переживають, що їх спишуть як непотріб. Це також стосується акторства, це може бути рефлексією, трансляцією акторських відчуттів?
Для мене цей діалог лімузинів дуже зворушливий та добре характеризує бачення Леоса, тому що в його фільмах завжди відчувається ностальгія за колишнім світом, коли все було чистіше та людяніше. Мені дуже подобається ця рефлексія у стрічці про те, що скоро на кіномайданчику не будуть говорити «Мотор», а будуть говорити «Увімкніть». У стрічці «Хлопець зустрічає дівчину» є кінотехнік, глухонімий, і він міркує, що раніше він міг читати діалоги по губах акторів – це ностальгія Леоса за німим кіно. В усіх його фільмах відчувається бажання повернутися до автентичності, людяності.
