«Толока» – український довгобуд, історія якого формує й сам зміст стрічки. Коли проєкт майже став на ноги, в Україні почався Майдан та війна. Певною мірою це – толока, де Катерина разом із хатою переживає всі нелегкі сторінки історії, але щоразу після зруйнування дому, знаходить сили стати на ноги. Це інтерв’ю записали до початку карантину до березневого прокату стрічки. Але пандемія теж внесла свої корективи, тож прокат перенесли на серпень. Оптимізму Михайла Іллєнка можна лише позаздрити. Попри труднощі, яких він зазнав з часів Радянського Союзу, «Толока» врешті-решт відбулася.
фото: Михайло Герасимович
У 2012 році ще перед зйомками ви сказали, що сюжет «Толоки» можна переказати за 20 секунд. Спробуєте зробити це вісім років потому?
Звісно, сам вірш дає таку можливість. Закохалися троє козаків у Катерину. Вона сказала, що віддасть своє серце тому, хто поверне з полону брата. Двоє загинули, поки шукали брата, а один повернувся. Це виявився не брат, а коханий. Мабуть, я вклався.
Чому дія стрічки відбувається впродовж 400 років?
Тарас Григорович не сказав, як довго вони шукали брата. Так він дає будь-який часовий проміжок для тих, хто займається, наприклад, екранізаціями. Я не думаю, що там є сакральний зміст. Просто треба було обмежити цей хронометраж, подій там дуже багато. Як на повнометражний фільм, там приблизно 12 історичних подій, важливих для України. Тому довелося обмежити.
Потреба героя викликала черги в кінотеатри
А хто головний герой у «Толоці»? Хата?
Я збирав свої нотатки й побачив, що з якогось моменту хата й Катерина почали жити разом, і вже не могли одна без одної. Тому я вважаю, що у фільму дві героїні. Й невипадково вони починають між собою спілкуватися.
Сподіваюся, що вдасться зробити телевізійну версію. Там цього спілкування буде набагато більше. За ці довгі роки ми назнімали багато, й залишилися незмонтованими ще майже півтори години. Якщо трохи дозняти хату та Катерину й додати матеріал із фільму, вийде три-чотири серії. І тоді це буде телевізійний жанр, де буде більше пояснення в діалогах, що властиві телевізійному матеріалу. Дозняти треба лише інтер’єри хати для діалогів – це один день роботи. Плюс нічні розмови, де хата звертається до Катерини й навпаки. Інколи вони розмовляють, як свекруха та невістка, сваряться.
Який стосунок до проєкту мав Іван Миколайчук?
Спочатку не було Тараса Шевченка, був Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук. Юрій Іллєнко поділився своїми міркуваннями про українську хату, про толоку, про її таку суперважливу роль в історії України. Толока кожного разу рятувала ситуації, що виглядали безнадійними. Толока збирала людей навколо біди, й усі знали, що в разі біди – прийдуть люди. Це була соціальна неписана програма. Але вона працювала віками. Яка б не була війна – збиралася толока, й життя продовжувалося.
А технічно для толоки потрібні глина, вода, очерет. Це була концепція, а сюжет вельми довго не давався. Сюжет почався, коли я гортав Шевченка й натрапив на вірш, який раніше не помічав. Там дві сторінки. І тоді почався сюжет. Іван Миколайчук додав до сюжету свою історію. Коли він розповідав її, сказав, що не записав її. Невдовзі Іван помер. Але в титрах є Тарас Шевченко, Юрій Іллєнко й Іван Миколайчук. Отак збиралася ця історія – з таких трьох важливих для мене частин.
Чи можлива «Толока» в умовах соцреалізму Радянського Союзу, коли ви вперше подумали про неї в 1967 році?
Це був час, коли доводилося шукати специфічну мову. Мені здається, повернення до поетичного кіно у 1960-ті роки було пов’язано з тим, що прямо не можна було говорити. Але цей сюжет неможливий ані у вигляді поетичного, ані у вигляді соцреалізму. Я й не сподівався. Після 1991 року фільм став реальним завданням, і почалася робота.
Я почав ходити з пропозиціями. Уже і сценарій був. Окрім «Толоки», було ще три фільми, які неможливо зняти в Радянському Союзі. У мене на один із них навіть є відповідь Держкіно СРСР, де красиво написано, що в нас своїх казок повно, й нам ваші українські не потрібні. Це були фільми «Фучжоу», «Сьомий маршрут», «Той, хто пройшов крізь вогонь». Ці фільми я намріяв за 140 років. Узагалі, це для мене один фільм, бо кожен із них я терпляче перероблював у різні версії. А після 1991 року вдалося всі чотири фільми реалізувати.
Хата вперто росте, й кінця цьому не буде
Чи буде прокат «Толоки» за кордоном, чи не хочете ви повезти її на якийсь із фестивалів?
Я вже показував і думаю, що спроби такі будуть. Я робив цей фільм за формулою «ми для нас про себе». От у мене була така мета. Ця мета іноді вступає в конфлікт із західним, іншомовним та іншокультурним глядачем, бо у фільмі я звертався до таких сигналів, які зрозумілі тут. Я показував фільм у Литві й Туреччині.
В основі проста історія. Зруйнували хату, вона зібрала толоку і відновилася, зруйнували – і знову. Хата вперто росте, й кінця цьому не буде. Але частина сигналів призначена для нашого глядача. За кордоном глядачі питають після показу, і я розумію, що вони просто цих шифрів не знають. Ми заборгували глядачу дзеркало, щоби дивитися в нього час від часу. Так розвивалися події: не було грошей знімати кіно, потім були інші спокуси, коли гроші з’явилися. Але «ми для нас про себе» активно з’являється останнім часом.
Мені здається, повернення до поетичного кіно у 1960-ті роки було пов’язано з тим, що прямо не можна було говорити
Пісню «Чорні очка, як терен» виконала вся знімальна група. Це ще один спосіб згуртуватися під час виробництва, чи в такому виконанні закладений інший сенс?
Там не зовсім знімальна група. Її виконували наші відомі музиканти Сергій «Фома» Фоменко, Фагот, Тарас Компаніченко та Роман Коляда. Я не всіх згадав, але це була цікава компанія музикантів. І ця пісня була в сценарії від початку. Насправді коли я її почув, вона мені страшенно сподобалась, але там буквально чотири-п’ять куплетів, і вона закінчується сумно: «Чужа хата не своя». Я вирішив дописати її, зробити з неї такий фінальний акцент фільму, який підказує глядачу, що останнього куплету не буде в ній. Вона трохи зухвала вийшла. І називається вона «Українська народна камасутра». Пісня нагадує про те, що хата – це добре, але треба кохатися всіма можливими способами.
У «Толоки» було багато назв. Моя улюблена «Подивитися й померти». Вона водночас шле привіт братам Коенам із їхнім «Прочитати і спалити», і думаю, будь-який український фільм із такою назвою подивилися би багато українців. Вибір назви для стрічки – це спосіб докопатися до єдиної або викидання зайвих варіантів із можливих. Які ще варіанти мали?
У титрах фільму написано «Толока. Житіє однієї хати». «Подивитися й померти» відповідає сюжету вірша, бо Катерина, усвідомлюючи, чим це для неї може закінчитися, зробила все, щоби побачити свого коханого живим. Це самопожертва. Були ще й назви «Продається незакінчена війна. Недорого й у хорошому стані». Фільм робився довго, й ми на різних етапах вигадували різні назви.
Я розмовляв із Володимиром Тихим про «Наших котиків», і йому важко давався постпродакшн через велику кількість візуальних ефектів. «Толока» теж здається фільмом, який довго лежить на монтажному столі. Як ви переносите цей період, і на якому з етапів виробництва почуваєтеся найкомфортніше?
Коли вже все відзнято, починається фаза, про яку довго мріяв, і нарешті вона відбувається. Постпродакшн – це казкова фаза, бо ти переповнений надіями, і на цьому етапі можна багато чого зробити. У нас теж було чимало комп’ютерних кадрів. Я радий, що ми співпрацювали з Дмитром Даниловим.
Ці кадри довго виготовляються, бо вони створюють нереальну реальність врешті-решт. І насамперед тому, що вона нереальна, треба зрозуміти, як її ліпити, і якою вона має бути. А потім уже починається етап, коли задум перетворюється в матеріал. Це процеси за межами мого розуміння. Це настільки цікаво і фантастично.
Коли я прийшов на студію вперше, там сиділи якісь діти за комп’ютером. Думаю, може, це внуки майстрів. А коли вони на мене дивилися, думали, що дідусь прийшов принести режисеру бутерброди. Вони виявилися фантастичними, бо вміють таке, що неможливо описати словами. Думаю, в нас дуже хороші комп’ютерники, просто бувають складні ефекти, і їх важко за один раз зробити.
Насправді незадовго до прем’єри в Україні 2019 року почалася нова хвиля популярності Тараса Шевченка. Олександр Грехов створив серію його портретів в неочевидних образах. Як ставитеся до такого переосмислення постаті Шевченка?
Версії його образу Шевченка різні: наближені до біографії, символічні, алегоричні тощо. Це добре, бо фігура монументальна, актуальна. Одна з перших куль, що з’явилася на Майдані, наче летіла на звуки поеми Шевченка «Кавказ». Знаєте, у цьому є символіка. Прозвучали на Майдані ці вірші, і куля, як «Стінгер», шукала того, хто це прочитав. І знайшла.
А парадокс от у чому: є Шевченко, а є його твори. От твори Шевченка, його сюжети і його герої у кінозалах України не були 60 років. Це ж в Україні, не у Гваделупі. В Україні це просто неприпустимо. Остання екранізація, яку ніхто не бачив, була в 1987 році – «Капітанша». Не бачили, бо тоді вже українське кіно не дивилися. Це був хороший телевізійний фільм. Мабуть, тому що заборона писати й малювати далі діяла. Тому наш фільм для кінотеатрів розгортає таку сторінку.
Тобто «Толока» – це перша екранізація Тараса Шевченка в незалежній Україні.
Ні, не перша. Але перша, створена для широких екранів. Один мій студент зняв п’ятихвилинний фільм на сюжет вірша Тараса Шевченка «Молитва». Це теж абсолютно монументальний вірш. Маленький, на долоні можна шпаргалку записати. Режисер – Максим Буйницький. От усе, що я знаю про екранізацію творів Шевченка в незалежній Україні. Дай Боже, щоб і далі про Шевченка було щось. Це загадкова постать, унікальна, але мені потрібно дотримуватися якогось балансу. Бо він писав хороші сюжети. Чому б його не екранізувати?
А парадокс от у чому: є Шевченко, а є його твори
Головну ідею «Толоки», мабуть, можна сформувати як «У єдності сила». І є іронія в тому, що сама стрічка стала толокою, адже постійно розбивалася об недофінансування, анексію Криму чи війну на Донбасі. Навіть був досвід Спільнокошту. Чому попри всі невдалі спроби ви так прикипіли до цього проєкту?
Це через ту розмову з братом, коли він сказав, що в старенькій хаті, де ми сиділи, закладено таємницю – стратегію виживання України, яка врятувалася завдяки толоці.. Жодна хата в Україні не була скраю – завжди в центрі громади, бо збиралися на порожньому місці, хата воскресала, відбитки рук багатьох людей у стінах залишилися. Це соціальна програма, що об’єднувала країну. Ми в ній і залишилися. Майдан – це теж толока, добровольці – теж толока, волонтери – теж толока. Цей механізм спрацьовує й буде спрацьовувати. Можна толокою робити багато хороших справ.
Можна знімати кіно.
Можна, і журналістика – це теж толока. Я розумію, що тут уже різні точки зору. Вони змагаються, конфліктують. Хата піднімалася мовчки. Всі знали, що хата – це споруда стандартна, але страшенно індивідуальна, бо вона ліпилася, як скульптура. І кожний свій штрих залишався. Потім почалися події 2013-2014 років, фільм зупинився на якийсь час, але не зупинився сценарій. До нього почали додаватися сигнали з вулиці, з Майдану, з війни. Тому ці 400 років закінчуються в наші дні, але не закінчується історія в цій пісні, що звучить у фіналі. Принаймні я так запланував і сподіваюся, що так воно й буде.
Постпродакшн – це казкова фаза, бо ти переповнений надіями, і на цьому етапі можна багато чого зробити
Наразі в Україні бум українського кіно. Ви організатор та й засновник «Відкритої ночі». Чи помічаєте якісь зміни або тенденції в українському кіно з перспективи власного фестивалю?
Був великий стрибок за останній час після початку Майдану. Така кіношна толока, й знімали всі, в кого були камери, і потім монтували. Усе це виростає в сюжети. Працювала група «Вавилон’13», і результатом цієї роботи була велика кількість важливих та цікавих для нас фільмів, які зафіксували ці події. Це такий стрибок документального кіно. В ігровому теж із якогось моменту сюжети, фільми та їхні автори подивилися в бік героя – героя як статус. Героєм у кіно може бути й собака або дитина. Яким був герой за часів імперії? Наприклад, у кінематографі Латвії? Не було його. А в Молдові? А в Україні? Герої могли бути тільки в метрополії, тільки в центрі. Не було українців-героїв.
Тепер цей вакуум нарешті чітко сформувався, й почали з’являтися цікаві фільми, де шукають героїв. Але що тут шукати? У нас повно героїв. Я страшенно пишаюся тим, що у 2012 році глядачі відгукнулися на героя у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь». Це наш український хлопець, який став важливим для нас в Україні. Тільки потреба героя викликала черги в кінотеатри. Нас привчили до недолугого «хохла». Ця традиція почала зухвало порушуватися, зокрема й у «Наших котиках» – яскраво та навіть цинічно. Ми маємо відгукуватися на те, що відбувається на війні.
Ця тенденція відгукується й у репертуарі фестивалю «Відкрита ніч». Вночі дивиться фільми після другої-третьої години все-таки важко. Але коли з’являється фільм із героєм, усе оживає. Це один із таких моментів, який ми шукаємо у фестивальному кіно. Крім того, стрічок більше, ніж було на першому фестивалі. Тоді ми ледве зібрали короткометражних робіт на одну ніч. Зараз буває 100-120 пропозицій, а відібрати треба 30.
