Лук'ян Галкін:
Отож, скоро нам усім буде дуже холодно, а тепло – один з головних лейтмотивів «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Та й ти сама транслюєш тепле і дуже особисте ставлення до своєї стрічки у соцмережах. Що ти любиш у своєму фільмі найбільше?
Надія Парфан:
Банальна відповідь: я дуже люблю своїх героїв, і я їх більше полюбила після фільму. Це мій дебют, він там десь трошки вивалюється, десь трошки так, десь трошки сяк. Тобто він не ідеальний, і я його люблю таким, але я розумію, що його найсильніша риса – це саме герої. І те, що мені вдалося, з чим мені пощастило – це саме з ними, а все решта – похідне від цього. Я їх просто дуже люблю, конкретних людей – Івана Васильовича, Івана Івановича, Галину Омелянівну, Тетяну Петрівну, Геника. Я, знаєш, трошки в них закохана. Можу нескінченно слухати, як Іван Іванович каже: «У-у».
Лук'ян:
Окей, звісно, це дебют, але давай не применшувати його успіху – він все ж одразу потрапив на шаленого престижу швейцарський фестиваль документального кіно Visions du Réel. Як думаєш, там, у Швейцарії, люди взагалі зрозуміли, що це за звір такий – Теплокомуненерго?
Надія:
Ти знаєш, думаю, ні. Я думаю, що вони дивилися більше як кіно про своїх однолітків, їм це більш цікаво. Просто антропологічно це кіно про людей, і для мене воно теж, напевне, більше про людей. Я часто бачу нашу типову українську ситуацію, коли кіно не про кіно, це просто екран, на який кожна людина проектує, що в неї болить. В цьому плані швейцарська реакція уважніша саме до фільму, а не до соціального контексту. Але ідеї центрального опалення у Швейцарії не розуміють абсолютно!
Я дуже люблю своїх героїв, і я їх більше полюбила після фільму
Лук'ян:
Мені поталанило подивитися ще один фільм, який був на Visions du Réel цього року – чудовий азербайджанський фільм «Коли достигла хурма». Це такий кайф – дві години повільного життя, протягом яких тебе заглиблюють у побут азербайджанського селища, де чи то все ще 19 століття, чи то взагалі 12-те. Впевнений, що у Швейцарії таке кіно проходить по квоті фестивальної екзотики. Як ти ставишся до такого статусу щодо твого фільму?
Надія:
Я тобі скажу, що там весь фестиваль такий, він має претензію на глобальність. Тобто коли ти туди їдеш, ти не тільки про франківських комунальників говориш, а про Східну Європу взагалі. І це для них щось таке, що відбувається у постсоціалізмі, в якому була ця форсована індустріалізація, це таке «Discovery» для них. І там я дивилася кіно з Афганістану, з Чилі, з якоїсь чергової російської глибинки, і що сказати? Наша екзотика достатньо неекзотична, можна сказати, ми країна другого світу, а не третього. І думаєш собі: «Ага, ага, вони там вівці пасуть, а ми вже труби латаємо!». Якщо чесно, я не прихильниця цього, мені не дуже подобається глобальність і ця тенденція фестивалів боротися за прем’єрний статус. На Visions класна програма, там небагато прохідних фільмів, але навіть там вони є. І мені здається, що від цієї погоні за прем’єрами просто страждає, не побоюся цього слова, художня якість.
Лук'ян:
Це якось дивно – твій дебют потрапив умовно у документальні Канни, а ти ніби розчарована фестивальною кон’юнктурою.
Надія:
Та ні, я не розчарована, я задоволена фестивальним досвідом. Фестиваль – це таке місце, де тебе як режисерку люблять-голублять. Бо зазвичай режисерська доля – вона така, знаєш, псяча. Тебе всі женуть, ти маєш себе спочатку продати, але при цьому залишитися вірною собі, далі маєш зробити те, що ти продала, а це не виходить. І фестиваль – нарешті таке місце, куди ти як додому прибуваєш. Там тобі не треба нікому нічого доводити, ти вже все довела, попереду зустріч з глядачем.
Мені не подобається, куди зараз рухається фестивальна сфера
Напевне, в мені говорить загалом така втома від фестивальної кон’юнктури, бо я в цьому світі вже трошки давно. Я займалася сама фестивальним бізнесом, і для мене ідея фестивалю – це щось прекрасне, така ситуація, коли ти створюєш контекст, коли там «вспахивается поле смысла». Фестиваль – це така романтика побачення з фільмом. На жаль, мені не подобається, куди зараз рухається фестивальна сфера. У ній все більше індастрі, все більше пітчингів, все більше дісіжен мейкерів, ван ту ван мітингів.
Може, я вже як брюзга стара говорю – трава була зеленіша, а вода мокріша. Та я ще пам’ятаю, коли на фестивалях люди просто дивилися кіно. А зараз є така тенденція, що фестивалі – це бізнес і нетворкінг. І глядачі, і сама ситуація перегляду, і ця магія блек боксу, від якої я досі тащусь – це ж якийсь останній храм щастя. І ось це зникає. І я тому вже від фестивалів нічого хорошого, на жаль, не чекаю. Але коли вдається десь у цю романтичну атмосферу потрапити – от тоді я дуже радію.
Лук'ян:
У мене також часто відчуття на фестивалях, що фільм закінчився до прем’єри. Ніби головна подія – це не прем’єра стрічки та її сприйняття, а факт фестивального відбору і в ідеалі нагороди. Сам фільм при цьому лишається поза дужками. Але давай про нові перспективи перегляду: твій фільм купив японський суспільний мовник NHK! Ти вже казала, що це велика робота і велика перемога Іллі Гладштейна, продюсера фільму. Розкажи трохи про цю роботу, як це сталося взагалі?
Надія:
Ілля просуває українське кіно за кордоном, і в нього є ця абсолютно розкішна риса: він не ведеться. Якщо щось фуфлове, то він так і каже: «Це фуфел». І от за цю його таку цілісність, мені здається, його дуже люблять всі індастрі, а ще за те, що він високий і що в нього є вуса. Мені здається, що він теж візуально помітний, і є такий трохи тваринний момент, що він, знаєш, така цікава птиця.
світлини зі зйомок фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
Лук'ян:
Фактично – теж фестивальна екзотика.
Надія:
Фактично так, і такий, знаєш, завжди deadpan (гумористичний стиль, заснований на підкресленій відсутності емоцій, «кам’яному обличчі» – прим. ред.), і ніколи не ведеться на цей пафос. Ілля, наприклад, був у журі Краківського кінофестивалю в один з років. Спеціально для цього, здається, якийсь протокольний собі лук взяв, ну там журі, це теж дуже поважний фестиваль. Але так вийшло, що його забирали на церемонію прямо з аеропорту, і він приїхав у шортах і в сандалях, і всі там на нього такі: «О Боже!», а він такий: «Ну що, ну ви мене так забрали». Тобто повністю антипафосний Ілля притягує до себе певних людей, і з ними будує антипафосні стосунки.
Я думаю, що просто з цими японцями ніхто навіть не пробував вести переговори. Всі, знаєш, йдуть до якогось Arte чи ще когось. А Ілля рік ці переговори вів на різних стадіях, і в якийсь момент це просто вистрілило ось так. В Японії більше розвинений сам ринок, тобто це медійно дуже розвинена країна. Не знаю точних цифр, але думаю, що у порівнянні з будь-якою європейською країною вона всіх взуває. Тому що в них цей ринок є, вони багаті, в них багато грошей у медійній сфері, в них великі збудовані аудиторії, їхній медіасвіт досить герметичний і захищений.
У тому сенсі, що в них є готова аудиторія у 50 мільйонів, і це тому, що вони островітяни, тому що вони японці, і вони можуть собі шиканути. Тобто для нас це надзвичайна подія, це перший український документальний фільм, який купили. А в них там є такий слот про світ, і вони такі: «Ну, чому б нам не купити фільм про Україну».
Лук'ян:
Ти часто кажеш, що головною валютою в документальному кіно є доступ до героя. По фільму видно, що ти дуже охайно та делікатно повелася з героями. Знаю, що цей доступ у тебе був, бо ти онучка людини, що заснувала Теплокомуненерго. Думаю, у цього є і зворотній бік, принаймні, хочу перевірити цю здогадку. Скажи, чи не доводилося тобі з міркувань етики відмовлятися від цінних епізодів?
Надія:
Ми вирізали багато сцен з нецензурною лексикою, ми вирізали багато сцен з вживанням алкоголю – і все. Герої самі нас про це просили. Наприклад, сцена запуску в котельній – вона гігантська, і в ній працює багато людей. І весь цей запуск дивовижно відбувається, я хотіла б одного дня його зняти ще раз правильно, тому що там у кількох точках паралельні процеси. Але ніхто не хотів бути героєм, на якого ми повісимо мікрофончик і через якого ми це покажемо, тому що всі знали, що вони будуть дуже-дуже-дуже матюкатися.
Це не те, що я хотіла сказати у фільмі – знаєш, ми всі інколи матюкаємося
Тому що це стрес, це жесть, і всі такі: «Не, не, тільки не я!» Вони в принципі не хотіли, щоб їх знімали, і Іван Васильович сказав: «Юро, давай ти!». Ну коротше, бо ти чемний, ти нормально поводишся і фільтруєш базар. В цьому плані так, у нас були якісь більш перчені штуки, але ми їх прибрали не тому, що я цих людей знаю, а тому, що я знаю, що це не є їхньою природою. Це не те, що я хотіла сказати у фільмі – знаєш, ми всі інколи матюкаємося. Можливо, це б було більш сенсаційно і більш прикольно, але в мене фільм просто не про це був, і я не збиралася це робити.
Лук'ян:
Згадую сцену, де твої герої розмовляють по телефону з цією розлюченою жінкою, яка кричить. Боже, як вона кричить несамовито! Так от, чи твої герої дійсно чемні з людьми, що телефонують їм сваритися?
Надія:
Галина Омелянівна, яка у цій сцені знімається, дійсно така чемна. Вона якась янголічна істота. Історія фільму така, що диспетчерська мала бути мета-історією, яка пов’язуватиме все виробництво, бо на ній, по-перше, технологічно зав’язані всі ці процеси, а, по-друге, мені дуже симпатична Галя, і з нею класно працювати. Вона відкрита, дуже спокійна, власне, вона вражає своїм дзеном у цьому дурдомі. Але сталося так, що коли я повернулася вже зі знімальною групою, Галя захворіла на рак. І вона зникла повністю. Я пережила таку велику людську кризу, тому що вона класна людина, і коли класна людина так хворіє, це важко. А ще – дуже цинічну режисерську кризу, бо що мені робити, в мене на ній все зав’язане! На щастя, вона повернулася, одужала, в неї ремісія, і вона така ж прекрасна і дзениста. Але мені довелося змінити дуже концепцію фільму, і роль Галі, і диспетчерської – це лише епізод серед інших.
Лук'ян:
Дуже ціную твій фільм за те, що він не є брудною соціалкою, хоча для цього не довелося б навіть нічого робити – просто увімкнути камеру і дати комунальним будням йти своїм шляхом. Але, здається, тут є заангажованість трохи в інший бік – твоя конструкція Теплокомуненерго видається трохи ідеалізованою. От Іван Васильович – він всіх заманює на хор, він такий класний! Але все ж це спадок радянського минулого, коли всі ці хори, всі ці перетягування канату були добровільно-примусовими, як першотравневі демонстрації. Тобі не здається, що у твоєму герої діє радянська інерція?
Надія:
Ну ти знаєш, ми ж додали сцену (з пошуком учасників перетягування канату – прим. ред.) на сам початок, і вона для мене дуже важлива. Це такий діалог між таким імпозантним, прикольним і класним Іваном Васильовичем – і Іваном Васильовичем трошки функціонером. Для мене це нашпиговане величезною іронією щодо масових заходів, і до цієї обязаловки, нашпиговане і любов’ю, але іронією також. Тобто я маю одночасно ці два ставлення, але чомусь глядачеві хочеться такої однозначності, чорно-білості. Що він має бути або класний, або, значить, такий совок. А якщо він і те, і те?
Просто настільки карикатурно у сучасному світі звучить, коли ми кажемо «профспілка» у пострадянській Україні, це ха-ха. Ти уявляєш собі чомусь совок, і ідея профспілок, ідея захисту праці виявляється глибоко дискредитованою саме цим радянським профспілковим досвідом. У нас зараз така алергія, це декомунізація нами говорить, коли ми кажемо: «О Боже! Профспілка!» А я все-таки вірю в те, що профспілка – це прикольна штука.
Настільки карикатурно у сучасному світі звучить, коли ми кажемо «профспілка» у пострадянській Україні
Лук'ян:
Відійдемо від радянського минулого, яке шулікою ширяє над словом «профспілка» і над словосполученням «Теплокомуненерго». У фільмі вбачаю трохи і міфологічний пласт, бо в епізоді, коли комунальники вперше їдуть на виїзд, вони фактично спускаються у таке собі царство Аїда. Ба більше, люди, які звертаються до них, не розуміють систему центрального опалення, хоча впевнені, що знають про неї все. І вони не просто викликають комунальників – вони їх ніби закликають, як викликали камланнями колись дощ.
Надія:
Мега вдячна тобі, Лук’яне, за цей коментар, тому що для мене абсолютно так і є. Насправді, вона, можливо, не така складна, та система опалення, може, вони і справді трохи розбираються в ній. Загалом у Західній Україні багато малого бізнесу, люди трошки менше покладаються на державні структури, і я не здивуюся, якщо вони справді знають. Але оскільки цю штуку збудував мій дід, я знаю про це як про справу життя мого діда, і я як його онучка не можу повірити в те, що він зробив якесь зло чи фуфел.
Я до цього ставлюся так, що це був певний цивілізаційний прорив у 60-х, бо до того в людей взагалі не було опалення. Була така ж погода, як зараз, але вони там мерзли чи в якихось буржуйках палили щось, тож в опаленні точно є якась магія. Тому сцену запуску котла я дуже люблю, і намагалася нею показати, що подивіться, це ж насправді і красиво, і прикольно.
Так, у підвалах інколи тече, але це не означає, що там прямо аж такий морок. Просто це затоплений підвал, і просто так виходить, що інколи підвали затоплює, і ці люди їх ремонтують. Проблема не в мороці, не в треші, проблема в тому, що ця магічна штука не підтримувалася у належному стані 60 років. От як мій дід її збудував у 60-х, так зараз 60 років минуло. Ми ж вдома у себе прибираємо, ми ж міняємо сантехніку, ми ходимо пломбуємо зуби. Ми ж не кажемо, що зуби погані – ми йдемо до стоматолога і ставимо пломбу.
Лук'ян:
Можливо, це ідол у тому сенсі, що це ще одна штука, на яку нас вчили сліпо покладатися протягом існування радянської імперії замість того, щоб вчитися рахувати свої кошти.
Надія:
Скоріше це навіть у тому сенсі, що ті люди, що покладаються на Теплокомуненерго – їм же нічого не заважає відрізатися від системи, зробити свій пасивний будинок, поставити сонячні батареї. Але вони підключені до тої державної системи, яку вони ненавидять. І от це постійна діалектика – ми їх ненавидимо і від них вимагаємо.
Лук'ян:
Вдала прокатна історія документального українського фільму у рідних кінотеатрах – звісно ж, оксюморон. З іншого боку, я бачу, що ваша команда серйозно підготувалася до прокату. Ви розраховуєте на те, щоб донести фільм до тих, кому він болить, або все ж таки думаєте і про можливість фінансового успіху?
Нашою метою є все ж донести цю історію, розказати і показати, що відбувається по той бік, коли ви дзвоните у Теплокомуненерго
Надія:
На мою думку і з моєю обізнаністю, це буде єдиний український документальний фільм, який поверне якісь гроші Держкіно. Тому що частина прав належить Держкіно, і з цього японського продажу держава Україна, платники податків щось отримають. Ось і буде наш фінансовий успіх. Звісно, комерційного успіху у прокаті цей фільм не має і не може мати, тому що для такого фільму в Україні немає збудованих аудиторій. Такою аудиторією може похвалитися аж один «Жовтень». Це дуже важко – привести людей на це кіно, пояснити їм, для чого його дивитися, а потім пояснити їм, як його дивитися.
Тому нашою метою є все ж донести цю історію, розказати і показати, що відбувається по той бік, коли ви дзвоните у Теплокомуненерго. Для мене є також і певна соціальна місія, тому що Івано-Франківськтеплокомуненерго затримує зарплати, з серпня, здається, людям ще не платили. Не знаю, яка зараз конкретно ситуація з хором, тому що зараз всі знову зайняті опалювальним сезоном, і не до хору трошечки. Але сподіваюся, що фільм допоможе їх соціально захистити. Що він якось підніме взагалі питання гідності оплати праці, якихось гідних умов для людей, які у пенсійному віці забезпечують нас теплом.
Лук'ян:
Впевнений, ти стежиш за своїми героями – не вірю, що ти могла втратити контакт. Що з ними відбувається зараз?
Надія:
Іван Васильович ішов-ішов на пенсію – і не пішов на пенсію! Він більше не є головою профспілки і більше не очолює хор, але працює майстром. Івана Івановича підвищили, тому що у Теплокомуненерго страшний кадровий голод. Там якісь, по-моєму, ледь не 50 вакансій, на які ніхто не хоче йти працювати, тому ті працівники, що є, мають такий промоушен.
Галина Омелянівна захворіла на рак, повернулася, у неї ремісія, виглядає чудово, почувається добре. У неї родичі у Парижі, і вона пропускає Івано-Франківську прем’єру, бо їде до родичів. Це вже вдруге за рік вона вирушає у Париж, безвіз у цьому дуже допоміг. Вони всі їздили на прем’єру у Краків, що було надзвичайно зворушливо, бо дехто з них вперше побував за кордоном, або вперше за довгий час. Правда, Іван Іванович не зміг поїхати – його не пустила дружина, бо у нього багато хатніх обов’язків, город і всякі такі справи. Загалом з ними конкретно все нормально, але ось їм затримують зарплату, і зараз всі у страшній запарі, бо опалювальний сезон у Івано-Франківську починається раніше, ніж у Києві.
Лук'ян:
Розкажи наостанок про секретну лав сторі, що лишилась за кадром.
Надія:
Одна з героїнь, як виявилося, мала роман, і це відбувалося паралельно зі зйомками фільму. І відбувалося на таких дуже напівтонах, на маленьких діалогах, які ми, захоплені процесом зйомок, не помічали. А коли синхронізували звук і почали віддивлятися, розслухали і зрозуміли, що на наших очах розгортається лав сторі, історія кохання одної героїні і одного героя. Не всі у Теплокомуненерго про це знали, і ми не знали, тому що про це не говорили. Герої більше не разом, і ця лінія мала мелодраматичну інтонацію, зовсім іншу, ніж решта фільму, тому ми її не включили. Але лав сторі була, тиха і таємна!
