Сер Кадзуо Ішіґуро, лауреат Нобелівської премії з літератури 2017 року – фігура доволі самобутня. Критики часто зараховують Ішіґуро до ряду письменників не-британського походження, які міцно закріпилися на Альбіоні в другій половині минулого століття. В цей ряд, наприклад, входять такі видатні автори, як Салман Рушді або Відьядхар Сураджпрасад Найпол – також володарі Нобелівських медалей та потужні контрибутори іншої традиції письма зокрема в британську і в цілому англомовну літератури.
Народжений в Нагасакі, в п’ятирічному віці Ішіґуро разом з батьками переїжджає до Сполученого Королівства і здобуває освіту в престижних університетах Кента й Східної Англії. Японець за походженням, але британець за духом після декількох романів з головними героями-японцями, в 1989 році пише чисто англійський роман – «Залишок дня» (The Remains of the Day). Книга отримує Букерівську премію і буде чотири роки потому екранізована досвідченим аристократом від кіно Джеймсом Айворі. Другий важливий роман – «Ніколи не відпускай мене» (Never Let Me Go), Ішіґуро пише у 2005 році. Книга приносить йому ще більше визнання, любов критиків і місце в списку «100 найкращих англомовних романів з 1923 до 2005 за версією журналу «Тайм» (TIME 100 Best English-language Novels from 1923 to 2005). Через п’ять років його адаптує Марк Романек, який більш відомий своїми відеокліпами, ніж фільмам.
Герметичну, хоч і розділену на три частини, але пов’язану плавністю плину часу, історію Романек також розрізає на три шматки. Першу третину фільму режисер показує невелике тоталітарне суспільство в декораціях звичайної британської школи. Другу – намагається помістити конфлікт персонажів у середину любовного трикутника, тоді як в книзі основний конфлікт полягає в дихотомії «секс-любов» або «тілесне-душевне». Саме тоді фільм перетворюється на низку епізодів, пов’язаних між собою швидше настроєм і бежево-сірою гамою, ніж причинно-наслідковим зв’язком. У сюжеті ж з’являється безліч логічних лакун. Епізоди з касетою Джуді Бріджвотер та її піснею «Never Let Me Go», порножурналами, човном на мілині або малюнками Томмі (наріжним каменем дії) не рухають глядача до фатальної розв’язки, а залишаються просто намистинами, нанизаними на біжутерну нитку сценарію. У фінальній третині стрічка наповнюється скорботним мовчанням, яке повинно багато чого прояснити для глядача. Але не прояснює.
«Не відпускай мене» показовий явно невдалим сценарієм Алекса Ґарленда й абсолютно чудовим акторським складом. Хоча, на жаль, ніхто з цього складу не розкриває своїх талантів на повну. Невже Кіра Найтлі за три роки після «Спокути» втратила свій шарм? А може Кері Маліган так виросте за рік, що блисне в «Драйві» Рефна? Ендрю Гарфілд ще не уявляється в образах людини-павука, ченця-героя або воїна-праведника. Режисер не вибудовує цікаві стосунки між трьома персонажами, їхній підлітковий конфлікт просто не розкривається у зрілому віці, якщо світ цього фільму дозволяє використовувати подібне словосполучення. І якщо книга є глибокою філософською драмою з біоетичними проблемами, а за формою – антиутопією, то фільм прикидається артхаусом, коли він по суті є мелодрамою.
А ось «Залишок дня» не намагається загравати з глядачем. Це ретельно вибудувана трагікомедія (більше трагі- ніж комедія) із блискавичною зав’язкою та розв’язкою. Якщо в книзі мікроодіссея дворецького містера Стівенса довжиною в кілька сотень кілометрів більше схожа на подорож вниз за течією Темзи із «Троє у човні», то подорож кіношного дворецького у виконанні сера Ентоні Гопкінса до колишньої економки, зіграною Еммою Томпсон – це лише одна з двох реальностей, в якій відбувається дія фільму. Книжкові роздуми про те, що таке бути хорошим дворецьким перетворюються в екранні роздуми про те, що таке бути хорошою людиною. А також чи можливо це взагалі, якщо життя та світ диктують умови, за яких потрібно зрадити своїй служивій відданості та вірності принципам.
У книзі на першому плані стоїть одна трагедія маленької людини, дворецького, який жив-жив і не прожив, дивився-дивився та й нічого не побачив. У фільмі – спільна трагедія народу і приватні трагедії тих його представників, які були ошукані з власної недалекоглядності. «Інші великі нації прекрасно усвідомлюють, що зустріти виклик кожної нової епохи можна, лише відкинувши старі, часом дорогі серцю порядки. Але тільки не ми, не британці», – саме в цій фразі персонажа лорда Дарлінгтона й полягає загальне політичне висловлювання твору.
При бюджеті в 15 мільйонів доларів, «Не відпускай мене» зібрав у прокаті лише близько 10. «Наприкінці дня» з тим самим бюджетом – крім майже 64 мільйонів бокс-офісу, ще й вісім номінацій на «Оскар», але пішов без жодної статуетки. У 2004 Ішіґуро ще напише сценарій для фільму Айворі «Біла графиня», який не матиме такого успіху, як минулий плід їхньої співпраці. Тож одна вдала екранізація, а інша не дуже – такий доробок наразі має Кадзуо Ішіґуро. Не так вже й погано, оскільки, наприклад книгам згаданого на початку сера Салмана Рушді пощастило набагато менше. Але це вже, так би мовити, зовсім інша історія…
А як же сценарій до фільму “Найсумніша музика на світі”, написаний у кооперації?