«Київ – Амстердам»: 5 проєктів української делегації на найбільшому фестивалі документального кіно

Учасники індустрійної секції IDFA про міжнародний потенціал своїх фільмів

Для світової спільноти документалістів IDFA (Міжнародний кінофестиваль документального кіно в Амстердамі) – це найбільший кінофестиваль і найбільший кіноринок. Цьогоріч тут зібралися фізично й онлайн приблизно 1500 кінопрофесіоналів, серед них понад 500 продюсерів, майже 100 сейлз-агентів і 50 баєрів.

Окремому проєкту не так просто привернути увагу людей, які приймають рішення щодо фінансування чи подальшого розповсюдження готового фільму. Тому вже другий рік поспіль Docudays UA збирає українську делегацію на IDFA.

Українська делегація – це добірка вітчизняних проєктів, які в недалекому майбутньому мають високі шанси вийти на міжнародну арену. Зокрема, учасник попереднього відбору вітчизняних проєктів «Цей дощ ніколи не скінчиться» цьогоріч уже змагається в конкурсі IDFA First Appearance й отримав головну нагороду фестивалю dei Popoli.

Ми розпитали учасників української делегації 2020 про їхні майбутні фільми, очікування від IDFA та дату прем’єри.

«Залізні метелики»

режисер: Роман Любий
Розкажіть про свій фільм. Про що він?

Фільм «Залізні метелики» присвячений рейсу MH17, який був збитий влітку 2014 року над Донбасом. Фільм про долю та взаємозв’язки, про природу війни, відсутність кордонів та інформаційну війну.

Чому він може бути цікавим для міжнародної аудиторії?

Оскільки це найбільш резонансний воєнний злочин російсько-української війни, він найбільше обліплений різноманітними фейками. Тож на ньому можна вивчати, як ведеться інформаційна війна. Це має бути цікаво для міжнародної аудиторії. Крім того, літаки тривожать людей як символ. Люди завжди марили польотами, ми літаємо уві сні. Збитий пасажирський літак – це щось більше за воєнний злочин.

Які ваші очікування від віртуальної поїздки на IDFA?

Нам дуже потрібні сміливі голландські копродюсери. MH17 важлива для Нідерландів тема, втім вони не поспішають про неї висловлюватися й уникають її.

Як створюється ваш фільм? Чи підтримувало його Держкіно?

Наш фільм створюється досить нетипово. По-перше, це гібрид – у фільмі є ігрові сцени, зроблені техніками фізичного театру. Але й ігрові сцени ми знімаємо нетипово. Замість блоків фільмуємо поодинокі зміни з перервами в декілька місяців між ними. Це дає можливість видихнути та знову вдихнути з новим баченням.

Документальний складник – це колаж із найрізноманітнішого матеріалу. Це й документальні герої, деякі з яких будуть зняті дистанційно другим юнітом. Це й архів, який ще не бачив світ, і фрагменти телевізійних сюжетів різних країн. Фільм підтриманий Держкіно й Українським культурним фондом.

Коли ми зможемо побачити вашу роботу?

Ми прагнемо мати гучну міжнародну прем’єру до кінця суду, щоби додатково розворушити цю тему в медіапросторі. Приблизно кінець 2021 року.

«Грози шепочуть»

режисерка: Оксана Карпович
Розкажіть про свій фільм. Про що він?

«Грози шепочуть» – це філософський атмосферний фільм про українських жінок середнього віку та їхній досвід насилля і втрати. У фільмі ми почуємо декілька голосів, які в різний спосіб говоритимуть про травму: для когось із моїх героїнь вона пов’язана із сексуальним насильством, для іншої – з війною чи коронавірусом тощо. Ми входимо у фільм через історію моєї прабабці Килини. В 1934 році її пограбували та вбили під час подорожі з рідного села на Черкащині до залізничної станції. Цей фільм розмірковує як про жіночі долі, так і про насилля у світі загалом.

Чому він може бути цікавим для міжнародної аудиторії?

Фільм пропонує інтимний погляд на повсякдення країни й місце жінки в сучасному українському суспільстві. Візуально і структурно я намагаюся транслювати цей погляд у своєрідній, нетрадиційній манері. Мене не цікавить виділення однієї головної персонажки чи сюжетної лінії та драматизація подій, які й без того драматичні. 

Я думаю, що західній аудиторії корисно дивитися українське і східноєвропейське кіно для профілактики – як нагадування про те, якою небезпекою людям загрожують корупція, війна, церква, праворадикальні сили й погляди. Також як урок того, до яких цікавих форм опору спонукає ця вразливість на індивідуальному й соціальному рівнях.

Які ваші очікування від віртуальної поїздки на IDFA?

Я шукаю продюсерів та продюсерок і фінансування одночасно в Україні, Канаді і Європі та сподіваюся, що моя участь у делегації цьому посприяє. Окрім того, хотілося би знайти професійну підтримку фахівців та фахівчинь, які б надавали консультації щодо сценарію.

Як створюється ваш фільм? Чи підтримувало його Держкіно?

Від початку карантину я думала над ідеєю «Грози шепочуть» – темою, стилем, підходом. Улітку мені вдалося зробити невелике дослідження на Черкащині й дещо відзняти. Наразі я шукаю фінансування, яке дасть змогу далі писати й почати знімати. Сподіваюся, що Держкіно підтримає мій проєкт у ролі міноритарної копродукції.

Коли ми зможемо побачити вашу роботу?

Я цілюся на вихід фільму в січні 2023 року. В мене багато енергії, однак стан світу хиткий, тому доводиться плекати внутрішній екзистенційний нігілізм.

«Історії дерев’яного коника»

режисерка та режисер Уляна Осовська, Денис Страшний
Розкажіть про свій фільм. Про що він?

Наш фільм про монаха в миру, який багато років тому дав обітницю знаходити щось добре в кожному дні. Війна на сході України змушує його залишити мирне життя й із волонтерською місією вирушити до маленьких прифронтових містечок і сіл, де його обітниця випробовується реальністю «сірої» зони.

Чому він може бути цікавим для міжнародної аудиторії?

Наш фільм досить незвичний за формою. Анімація, розроблена головним героєм фільму Анатолієм Лютюком і втілена чудовою київською студією RIDNI animation, не тільки проілюструвала те, що не може показати документальне кіно, але й лягла в основу драматургії фільму – мальований уявний світ переплітається з епізодами подорожей «сірою» прифронтовою Україною та мирним монашим життям у старому Таллінні. Також цікава життєва філософія Анатолія – з одного боку, він проста людина, яка в складні часи робить те, що вважає важливим. Але з іншого боку, він поєднує в собі риси й цінності, такі необхідні в наші часи.

Які ваші очікування від віртуальної поїздки на IDFA?

Зважаючи, що даний формат «поїздки» втілюється вперше – складно очікувати чогось конкретного. Індустрія сильно втомилася від онлайн-зустрічей і презентацій – і це зрозуміло – складно прийняти рішення про співпрацю з людиною, якої ти особисто ніколи не бачив поза рамками монітора.

Але, схоже, це наші нові реалії, і тому віртуальна делегація на IDFA – чудовий шанс зазирнути в «майбутнє» кіноіндустрії та спробувати свої сили в новому форматі. Оскільки наш фільм майже завершено – ми не шукаємо додаткове фінансування, але все ж сподіваємося заручитися підтримкою європейських фестивалів і дистриб‘юторів.

Також, хоч і онлайн, ми завжди раді новим знайомствам із нашими українськими колегами-документалістами та їхніми проєктами – спільна участь у фестивальних і навчальних програмах чудово згуртовує однодумців.

Як створюється ваш фільм? Чи підтримувало його Держкіно?

Перші п’ять років від моменту знайомства з головним героєм ми періодично їздили в Таллінн або подорожували Україною своїми силами – Анатолій завжди допомагав із житлом, їжу ділили на трьох, а гроші на техніку і квитки брали з особистих заощаджень. 

Пізніше в 2019-му, маючи велику кількість напрацьованого матеріалу, нам вдалося отримати фінансування на виробництво фільму від УКФ. Це дозволило зібрати потужну команду й нарешті втілити наш сміливий задум – створити повнометражний документально-анімаційний фільм.

Тоді строки на виробництво були короткі – з 300 годин матеріалу мусили зібрати 75 хвилин лише за два місяці. Проте це відкрило нам можливість заручитися підтримкою естонського кіноінституту на правах міноритарного співфінансування та закінчити фільм у команді найкращих спеціалістів не тільки України, але й Естонії. На етапі промоції нас підтримав Український інститут та естонський фонд Eesti Kultuurkapital, тому нам вдалося зібрати весь бюджет без залучення грошей від Держкіно.

Коли ми зможемо побачити вашу роботу?

Взагалі ми планували реліз фільму на 2020 рік, але пандемія внесла свої корективи. Тому, сподіваємося, кіно буде доступне українському й естонському глядачу в першій половині 2021 року. Але поки рано казати напевне через нестабільну роботу кінотеатрів, без яких кіно як жанр мистецтва значно втрачає свою силу.

«Перлина абсурду»

режисерка: Олександра Чупріна
Розкажіть про свій фільм. Про що він?

Вперті одесити відчайдушно намагаються зберегти матеріальні й нематеріальні пам’ятки міста – їм це не вдається… або вдається.

Чому він може бути цікавим для міжнародної аудиторії?

Одеса – місто-магніт: всесвітньо відоме і знакове з кінематографічної, історичної, політичної й туристичної точок зору. Цей фільм відкриває справжню, нефасадну Одесу: закинуті підземелля, горища, дахи – усілякі архітектурні нутрощі та трагічні історії, що в них ховаються. Джентрифікація, на жаль, глобально зрозумілий феномен. Одеса, разом із одеситами, проходять це випробування.

Які ваші очікування від віртуальної поїздки на IDFA?

Нові знайомства, якісне кіно й успішне виконання дипломатичної місії. Вірю, що наша делегація складе яскраве й сильне враження про українську документальну спільноту. А це зрештою дасть позитивні результати для всієї галузі. Участь нашої спільноти в таких подіях критично важлива, і тому щиро радію можливості бути амбасадоркою.

Як створюється ваш фільм? Чи підтримувало його Держкіно?

Фільм пітчингувався і створювався з компанією «Сучасне Українське Кіно», яка на той момент уже успішно випускала проєкти за підтримки Держкіно. Проєкт  підтримали, і я щиро вдячна тодішній команді Держкіно за це. Цей фільм із часів, коли Держкіно активно підтримувало режисерів-дебютантів і «молоді команди». Для мене це було знаком прогресу, поштовхом для розвитку українського кіно. Сподіваюся, що ситуація із поточними конкурсами зміниться.

Коли ми зможемо побачити вашу роботу?

2021 – рік великих надій 🙂

фото Максим Руденко
фото Максим Руденко
фото Ілля Єгоров

«Закрий рота!»

режисерка Таїсія Кутузова, продюсерка та продюсер Ольга Бесхмельніцина та Стефан Сіоан
Розкажіть про свій фільм. Про що він?

Таїсія: Я почала знімати головного героя фільму Сергія Чагарова, коли йому було 16 років. На той момент він уже рік боровся проти корупції в рідному селі Гатне під Києвом. Зброя Сергія – це інформаційні запити й пости на фейсбуці. Його діяльність не подобається місцевим політикам. Один із них погрожував вибити йому зуби, інший – зробити «інвалідом».

Сергію виповнилося 17, коли невідомі кинули вибуховий пристрій на подвір’я його будинку. Це був той час, коли вбили Катерину Гандзюк. Тобто напади на активістів у Гатному віддзеркалюють ситуацію в усій країні. Тепер Сергію 20 і в нього з‘явилися нові повноваження, з якими він зможе ефективніше впливати на зміни у своїй громаді.

Чому він може бути цікавим для міжнародної аудиторії?

Таїсія: Сергій – українська Ґрета Тунберг. Ще до промови Ґрети Сергій казав, що він не має займатися антикорупційною діяльністю. Казав, що він має навчатися, а дорослі – слідкувати за тим, щоби в громаді було комфортно жити. Втім, Сергію довелося зібрати волю в кулак і піти на вибори кандидатом у депутати разом із командою чесних людей.

Сергій уособлює багатьох із нас – тих, хто хоче змін і йде до них різними шляхами, не лише в Україні. Він веде свій маленький Майдан, світові революції, які ніколи не закінчаться.

Стефан: Революція Гідності на Майдані 2014 року стала однією з найрезонансніших світових подій останнього десятиріччя. Але цикл революції та постреволюційна депресія, а також труднощі для України в поступі після цих героїчних моментів надзвичайно турбують спільноту за кордоном. Чому блокуються спроби змінити систему зсередини? Чому не зникає корупція? Звідки береться ця бездонна несправедливість, яка гризе суспільство? На мою думку, питання справедливості та несправедливості мало представлене в українському кіно, водночас це щось цікаве для сприйняття міжнародною аудиторією.

Я наведу вам лише один приклад: фантастичний успіх «Колективу» (Colectiv), документального фільму румунського режисера Александра Нанау, який представлятиме Румунію на «Оскарі». Це найкращий документальний фільм, який я бачив за тривалий час, і я сподіваюся, що він виграє премію EFA або «Оскар». «Колектив» розповідає історію групи журналістів у Бухаресті, які розслідували смертельну пожежу та виявили драматичний рівень корупції в медичній системі й те, як корупція буквально вбиває людей. Фільм сколихнув фестивальну публіку й показав, що різні форми боротьби за гідність і справедливість, чи то в Румунії, чи то в Україні, глибоко зворушують людей.

Світ змінюється, і те, що вважалося злом, зарезервованим для Східної Європи, погане управління та корупція, зараз поширюється в Європі й Америці. Українська дитина та мужні антикорупційні активісти мають чого навчити багатьох людей.

Які ваші очікування від віртуальної поїздки на IDFA?

Таїсія: Очікую на палкі враження. Від проєктів, які презентуватимуть режисери зі всього світу, від сильних фільмів із програми Амстердамського кінофестивалю. Сподіваюся дізнатися про підходи інших режисерів до роботи над історіями та, звісно ж, відкрити для них «Закрий рота!».

Як створюється ваш фільм? Чи підтримувало його Держкіно?

Оля: Зараз ми в знімальному періоді, й поки важко сказати, як довго він триватиме. Ми не одержали підтримку Держкіно, хоча після пітчингу були в першій п’ятірці проєктів із одним із найвищих балів усього конкурсу. Нам важко коментувати, чому так сталося, бо ми не отримали ніяких роз’яснень щодо цього. Та навіть ця ситуація нас не зупинила. Наша українська компанія DGTL RLGN збільшила свій фінансовий внесок у проєкт, і ми також розпочинаємо краудфандингову кампанію з підтримки проєкту, до якої можуть долучитися всі охочі.

Стефан: Ми працювали над фільмом у французькій лабораторії Eurasiadoc. Потім Таїсія виграла лабораторію талантів «Схід / Захід» на німецькому фестивалі goEast у 2020 році. Нарешті, Таїсія стала єдиною українською режисеркою, яка отримала фінансову допомогу на розвиток проєкту від IDFA Bertha Fund в Амстердамі у 2020 році.

«Закрий рота!» був представлений цього року на 14-му пітчингу Держкіно в категорії «Міжнародна документальна копродукція», до якого ми готувалися рік. За результатами конкурсу фільм посів четверте місце з 12, отримавши відмінні оцінки. Врешті-решт, сім проєктів були профінансовані, але «Закрий рота!» вилучили зі списку переможців без будь-яких пояснень.

Часто українські документальні фільми можуть отримати доступ до міжнародного фінансування та копродукцій, якщо вони забезпечать собі підтримку вдома. На мій погляд, це серйозний прецедент, оскільки Держкіно робить великий внесок у розвиток національного кіно й донедавна допомагало створювати фантастичні фільми. Але якщо учасники міжнародного ринку зрозуміють, що правила порушуються, та будуть непевні в українській системі, постраждає вся національна кіногалузь.

Фільм Таїсії отримав у листопаді Премію з прав людини Французької Республіки, а також французьке державне фінансування, що дасть нам змогу далі знімати цю історію. Мені здається іронічним, що саме Французька національна комісія з прав людини, а не Держкіно допомагає Таїсії фільмувати те, як українська молодь бореться за краще суспільство та насильство проти активістів громадянського суспільства в Україні. Врешті-решт, я впевнений, що саме українське суспільство дозволить реалізувати «Закрий рота!», а не держава.

Коли ми зможемо побачити вашу роботу?

Таїсія: Це досі відкрите запитання. Після виборів ситуація в Гатному дещо змінилась, Сергій отримав більше повноважень. Щонайменше ще рік ми слідкуватимемо за громадою Гатного й тоді вже зможемо сказати, коли фільм буде готовий.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: