Пролог повнометражного дебюту Антоніо Лукіча розпочинається так, що мимоволі хочеться попросити в кінопроєкторній перевірити стрічку. Адже «Мої думки тихі» стартують не зі знайомства з головними героями Вадимом та його мамою. Фільм відкривається чорно-білим зачином, де в Угорському королівстві зразка XV століття двоє монахів вислуховують таємничого продавця. Він пропонує їм молочний зуб Ісуса Христа. І власне, з цього гегу починається знайомство зі світом Антоніо Лукіча, де один вигаданий макгафін замінюється іншим.
Новим об’єктом в основному сюжеті стає рахівський крижень. Щоправда, його вже не треба купувати, як молочний зуб Ісуса, але потреба зловити його для головного героя Вадима коштує чимало – тисячу доларів. Він погоджується на запис звуків закарпатських тварин для канадської комп’ютерної гри «Ноїв ковчег». Вадим працює звукорежисером у рамках фрілансової творчості, тому в цьому образі легко побачити багато знайомих рис мілленіалів. У пошуках рідкісного крилатого протагоніста заїжджає до рідного Ужгорода, де зустрічає свою родину з харизматичною мамою на чолі. І відтепер метушливий крижень міцно асоціюється з Вадимом, адже в сімейному колі він схожий на дику птаху в клітці.
Високий і довговолосий Андрій Лідаговський поряд із Ірмою Вітовською складають чи не найкращу команду в сюжеті, що ганяє їх від однієї локації до іншої. Вочевидь, мати «пиляє» свого сина за примарні амбіції, а син віщує їй сумну самотність, продовжуючи і далі витати у своїх мріях. Власне, вигаданий крижень і стає тим самим символом непосидючості головного героя, який хоче всього й відразу, та ще й за мінімуму зусиль. Кульмінація їхніх взаємин не забариться: мати драматично піддаватиметься небезпеці, щоб викликати співчуття в сина.
Антоніо Лукіч не вигадував велосипед, коли поєднав матір і сина на екрані в пошуках примарних об’єктів. У 2012 році Енн Флетчер посадила в автомобіль Сета Рогена та Барбру Стрейзанд, щоби вони розібралися у взаєминах одне з одним. Щоправда, «Мої думки тихі» мають неабияку перевагу – своєрідне почуття гумору режисера, яке виникає від людської незграбності. Коли герої бачать життя у замиленому люстерці прекрасності, а насправді не можуть заплатити за стоматолога – геги тут будувати не складно. Трагікомічність цілком пасує українським комедіям, але навряд хтось помічав, як фактурно українська глибинка протиставляється столично-ужгородівському Вадиму.
Органічно тут виглядає й саундтрек, у якому достатньо багато іноземних композицій, аби різати вухо. Втім, для Лукіча це не є проблемою, адже музика світу «Моїх думок тихих» додає уявності й без того фантасмагоричному мареву, де угорські прикордонники користуються гігієнічною помадою одне одного, а готель «Твін Пікс» вбирає в собі всі найбільші кошмари самого Девіда Лінча. Реальне у фільмі тісно переплітається з абсурдним, тож коли в церкві чуєш хор, що виспівує «Viva Forever» від Spice Girls, уже й не дивуєшся, адже цей трек емоційно резонує з глядачем. Мама головного героя у захваті від Вікторії Бекхем.
На Київському тижні критики Антоніо Лукіч назвав референсами до своєї стрічки «Паперовий місяць» Пітера Богдановича та «Довгі проводи» Кіри Муратової. Тому після перегляду «Моїх думок тихих» не важко здогадатися, що так вабить режисера в цих фільмах: щирість та видима наївність персонажів, що зачаровують аудиторію від перших кадрів та розчулюють наприкінці. Для досягнення таких цілей Лукіч вибрав найкращих акторів, які кумедно сваряться в кадрі, й головне – відтворюють знайому для всіх двадцятирічних історію: батьки досі бачать у молоді дітей без досвіду та знань, а діти дивляться на старших як на тяжку ношу.
Новозеландський режисер Тайка Вайтіті неодноразово звертався до цієї теми дорослішання. Ба більше, часто користувався схожим інструментарієм. Так само, як і Антоніо Лукіч, Тайці довелося вигадати власну кіномову, щоби новозеландський глядач зчитав його гумор, побудований на незграбних вчинках персонажів. Заразом, цей гумор став впізнаваною візитівкою Вайтіті в усьому світі. Тож це була лише справа часу, щоби режисер знайшов у своїй країні голос, доступний та зрозумілий аудиторії. На противагу Тайці Вайтіті з Нової Зеландії, в Україні навіть не йшлося про вимогу отримати такий голос, адже глядач уже наситився «кварталівськими» шоу на телебаченні, а стрічки в кіно залишалися на програшних позиціях через калькування Голлівуду чи карколомний монтаж.
«Мої думки тихі» – це рішучий крок не вперед, і навіть убік сучасної української комедії, не лише через те, що глядач не переживає іспанський сором. Це ще й інтертекстуальна стрічка, адже вона саме про пошук цього голосу. Як і будь-яке хороше кіно, воно не присідає на одну тему та старанно розгортає її образами й символами протягом двох годин. У «Моїх думках тихих» Вадим буквально та метафорично їде на захід України шукати голос свій та голос рахівського крижня, але знаходить щось дійсно вартісне. Та, чи дійсно ця річ вартісна для глядача, уже потрібно перевірити в кінотеатрі.
