Найкращий анімований фільм
Міла Новікова
доцентка кафедри кінознавства КНУТКТ ім.І.К.Карпенка-Карого
Фаворит на премію кіноакадемії в категорії найкращого анімаційного повнометражного фільму 2023 року доволі очевидний – це «Піноккіо» від майстра метанаративу Гільєрмо дель Торо. По-перше, Дель Торо вже має на своєму рахунку два «Оскари» за «Форму води», а кіноакадеміки традиційно прихильні до лавреатів премії.
По-друге, «Піноккіо» вже зібрав значний врожай стратегічних нагород, включно із «Золотим глобусом» і відзнакою Британської кіноакадемії, а також має високі рейтинги на таких впливових ресурсах, як Rotten Tomatoes й IMDB.
По-третє, казка Карло Коллоді дала мексиканському режисерові змогу розгорнути свою фантазію у діапазоні від постмодерної іронії до метамодерної чутливості, яка сягає євангельських мотивів «Пригод Піноккіо», що вельми збагачує стрічку найактуальнішими сенсами ХХІ сторіччя. Для виробника фільму – компанії Netfliх – перемога в оскарівських перегонах вельми важлива, бо стане запорукою успіху серіалу «Кабінет рідкісностей Гільєрмо дель Торо», показ якого стартував восени 2022 року.
Цілком зрозуміло, що Netfliх цьогоріч вирішив посунути досвідчених мисливців на «Оскар» за повнометражну анімацію – Pixar і Walt Disney Pictures – бо прорвався до номінації ще й із фентезі «Морське чудовисько», вщерть переповненим казковими кліше й агресивною політкоректністю. І букмекерські ставки свідчать, що пластикова неоковирність чудовиська анітрохи не заважає йому бути потужним дублером в змаганні за золоту статуетку.
Щодо Pixar і Walt Disney Pictures, то шанси їхнього інь-яньського феміністичного хіта «Я – панда» помітно редуковано загостренням геополітичного протистояння Китаю зі США.
Найкращий документальний фільм
Юлія Коваленко
членкиня спілки кінокритиків України, програмерка Docudays UA
«Завтра – буде останній день» – звучить на початку трейлеру фільму «Вогонь кохання» (реж. Сара Доса). Кадри з цього фільму про вулкани я, відверто кажучи, вперше побачила під час цьогорічного Berlinale – на індустрійній події для діячів(-ок) документального кіно розповсюджували блискучої якості і недешевої товщини каталог, який складався майже на 90% суто із зображень з фільму. Дистрибуцією стрічки займається National Geographic Documentary Films, які вирвали картину у боротьбі з іншими важковаговиками на кшталт Netflix та Paramount Pictures. Тож, в цілому, свій золотий квиток команда цього візуально надзвичайно красивого фільму вже витягла. Мене ж особисто це кіно зацікавило самою темою – вулканами, які можуть знищити життя довкола себе на сотні кілометрів. Власне, головні герої стрічки – французькі вчені та кінематографісти Катя та Моріс Крафт, – загинули у 1991 році в експедиції до японського вулкана Ундзен під час його виверження. І залишили по собі магнетично красиві плівки. Досить поетичний коментар до сучасного світу може вийти, якщо спробувати перенести цю історію на символічний рівень.
У цьому сенсі більш оптимістичним і лагідним коментарем може стати «Усе, що дихає» індійського режисера Шонака Сена. Історія про двох братів у Нью-Делі, які доглядають за пораненими птахами, що не можуть літати, отримала нагороди одразу і на «Санденсі», і в Каннах минулого року. «Ми всі – спільнота у повітрі», – каже один з братів. – «Не можна вводити відмінності поміж усім, що дихає». Чудовий миролюбний меседж. Принаймні, поки не починаєш прикладати його до реальності. У будь-якому випадку, птахи в кадрі і справді чудові.
Документальне кіно, як на мене, дуже даремно недооцінено у сучасному кінопрокаті. Це, звісно, тема для окремого тексту, але якщо підсумувати: саме документальне кіно сьогодні є найбільш живучим і найбільш дієвим (зокрема, в Україні), і саме документальне кіно не пробачає політичної недбалості чи наївності. Кіно не може бути поза політикою апріорі, а документальне кіно – тим більше. Усвідомлюючи це все, досить складно перейти до коментування саме переліку оскарівських номінантів цьогоріч. Бо важко знайти пояснення, як в одній номінації можна було допустити кіно про страждання російської опозиції в обличчі навального («Навальний», реж. Деніел Роер) та кіно про зруйновані російськими ракетами впродовж останніх 9 років життя сімей на сході України крізь призму дітей у притулку («Дім зі скалок», реж. Симон Леренґ Вільмонт). Уявімо на секунду, що перший фільм візьме нагороду – який висновок має з цього зробити світ? Зокрема, чи не стане це сигналом для Ірану, Китаю? Пройшли вже давним-давно часи (якщо вони взагалі колись були), коли мистецькі нагороди існували у прекрасній декоративній бульбашці окремо від дійсного світу – як і давним-давно «культура» перестала означати просто порядок викладання столового приладдя на святковому столі.
Новий фільм найвідомішої американської викривачки усюдисущих таємних служб Лори Пойтрас «Вся краса та кровопролиття» минулого року отримав «Золотого Лева» на 79-му Венеційському кінофестивалі. Фільм, в певному сенсі, ілюструє відірваність глянцевого зображення мистецької богеми від її досить травматичної і непростої дійсності – зокрема, наркозалежності, що інколи навіть виявляється нав’язаною недоброчесними фармацевтичними компаніями. Вочевидь, фільм зайде тим, хто є поціновувачем попередньої роботи режисерки про Едварда Сноудена, бо, судячи з усього, підхід той самий: викриття злочину, що чиниться і покривається широкою мережею інституцій в мистецькому середовищі. Чи стоїть за опіоїдною епідемією в Штатах рука Держдепу – стане зрозумілим лише після перегляду стрічки. Сама ж Пойтрас неодноразово заявляла, що за нею ведеться державне спостереження, і через її фільми Міністерство національної безпеки США внесли американську режисерку до списку людей, що становлять загрозу.
Насправді «Оскар» щороку супроводжується – і цим, власне, живе – низкою скандалів, головна суть яких – відірваність нагороди від реального світу. Щороку небайдужа громадськість виставляє кіноакадемії рахунок за те, що та не реагує на соціальні і політичні рухи в реальному світі. І щороку сама кіноакадемія натякає, що вона не хоче вибиратися зі своєї блискучої затишної бульбашки. Як на мене, цьогорічний «Оскар» – про те саме. Чи наважиться кіноакадемія побачити слона в кімнаті й обрати сторону України, чи знову витисне цю відповідальність зі своєї орбіти і обере якесь красиве абстрактне кіно «за все хороше»? Що насправді теж непоганий результат був би – бо ми ж з вами розуміємо, що є ще третій сценарій, який точно закріпить за кіноакадемією славу нечутливості.
Найкращий міжнародний фільм
Соня Вселюбська
кінокритикиня Фейлетон
Взагалі я трошки ображена на цю добірку номінантів, бо тут немає найкращого міжнародного фільму 2022-го – «Вбивці “Святий павук”» Алі Аббасі. Але добре, що маємо, то маємо.
В ідеальному світі перемагає «Іо», який приніс найбільшу свіжість і оригінальність в цю категорію «Оскара», але мені здається його перемога маловірогідна. «Близько» хочеться насамперед номінувати на найкращу операторську роботу, а за сам фільм я скоріш не вболіваю, хоча прихильників у нього вкрай багато. Фільм «Тихоня» взагалі не дивилась, тут не можу нічого сказати.
Я думаю найбільші шанси на перемогу у «На західному фронті без змін» і «Аргентина, 1985» з перевагою останнього.
«На західному фронті без змін» точно забере не одну нагороду, але мені хотілося б, щоб ці статуетки були насамперед за форму, а не зміст.
«Аргентина, 1985» – це кіно, яке ще у Венеції відвідувачі фестивалю ознаменували як «Оскар-фільм». Це яскрава стрічка про борців за правду і демократію, герої якої схожі на суперменів. Доволі непогане кіно, яке хоч і набридло як жанрове явище (це судова драма), але впевнено підтримує соціально-політичну повістку, що дуже важлива «Оскару».
Найкращий адаптований сценарій
Артур Сумароков
кінокритик Flashforward Magazine
Номінації на «Оскар 2023» за найкращий адаптований сценарій створюють насправді не менше поле для дискусії, ніж інші категорії. Безумовним фаворитом цієї номінації є, на жаль, німецька військова драма режисера Едварда Бергера «На Західному фронті без змін», що стала до того ж першою екранізацією знаменитого роману Еріха Марія Ремарка, знятою саме в Німеччині.
Фільм із яскраво вираженим антивоєнним меседжем і викрученою по максимуму ідеєю про безглуздість будь-яких воєн видається зручним коментарем до нинішньої повномасштабної війни росії проти України. Хоча, з погляду української оптики, стрічка Бергера все ж наполегливо повторює чимало хибних тез левової частки сучасних європейських і американських лівих пацифістів, які заперечують, приміром, колективну відповідальність націй за будь-які вчинені солдатами режимів воєнні злочини.
Для Академії кінематографічних мистецтв і наук також важливо підкреслити свою актуальність, хоча моїми особистими фаворитами є дві протилежні ідеологічно картини: ультрамаскулінний мілітаристський екшен «Топ Ган: Меверік» і феміністська філософська драма «Жінки говорять». Фільм Косінскі – наочний приклад сучасної військової пропаганди здорової людини, що де-факто доповнює і перевідкриває заново оригінальну стрічку Тоні Скотта. Картина ж Сари Поллі – феміністське кіно, що вирізняється не голосними інтонаціями, але заряджене потужною режисурою та ефектним сценарієм, сконструйованим у форматі філософського диспуту про чоловіче і жіноче у світі після патріархату.
Найкращий оригінальний сценарій
Кирило Пищиков
кінокритик Gogol Media
В номінації «Найкращий оригінальний сценарій» цього року зібралася дуже різножанрова компанія. Трагікомедія про феномен дружби і значення мистецтва, постмодерністська фантастика про сімейні стосунки, автобіографічний портрет власної юності з зізнанням у любові до кіно, їдка сатира на сучасний капіталізм і драма-дослідження феноменів слави, влади та мистецтва.
В кращому світі нагороду мав би отримати «Банші Інішерина» Мартіна МакДони – ірландський режисер, сценарист та драматург давно заслужив на визнання призом. Цього разу він написав дійсно блискуче кіно. Однак, як і в багатьох номінаціях, нагороду скоріш за все отримає «Все, завжди і водночас».
Кіноакадемія в останні роки набагато більше звертає увагу на жанрове кіно («Пастка», «Перспективна Дівчина»). Інша тенденція – зміщення фокусу на іноземне кіно та інші культури («Паразити», «Рома»). І стрічка дуету Деніелсів як раз поєднує в собі обидві тенденції. Тут формула проста: беремо абсурдистську фантастику, додаємо перспективу китайської емігрантки в Америці, помножуємо на загальне позитивне сприйняття у широкого загалу (в Кіноакадемії теж люди сидять) – отримуємо «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій.
До речі, стрічка вже отримала нагороду Гільдії сценаристів Америки, результати якої часто співпадають із вибором Академії кінематографічних мистецтв і наук.
Найкраща акторка та найкраща акторка другого плану
Ольга Сидорушкіна
кінокритикиня, програмерка
Насправді цей коментар мав називатися: «Чому “Оскар” за найкращу жіночу роль першого плану має отримати Мішель Єо». Так, при всій повазі й обожнюванні другої вірогідної претендентки Кейт Бланшетт та її неймовірної роботи у фільмі «Тар», де вона зіграла токсичну диригентку оркестру, Мішель з її роллю у «Все завжди і водночас» зробила прорив не тільки у своїй кар’єрі, а й в історії «Оскару». Принаймні, має зробити, з моєї точки зору.
На боці Мішель є дві головні переваги – статистика та емоції. Нещодавно за свій перформанс вона отримала нагороду премії Гільдії кіноакторів SAG, а також Independent Spirit Award. Крім того, нагорода для Єо є найкращим способом продовження політики різноманіття «Оскару», бо соромно сказати, але це може бути перший «Оскар» для акторки азійського походження. Тим часом, у всесвітньо визнаної діви Бланшетт їх вже два.
Ну, а що стосується емоцій, то навколо незалежного хіта «Все завжди і водночас» сформувався справжній ураган рілзів, тік токів, народної любові та гайпу. А як інакше, якщо це фільм в якому є гігантський бейгл, мультивсесвіт, пальці-сосиски та супергероїня з пральні, у виконанні Мішель Єо?
Сподіваюсь, ми всі розуміємо, що Ана де Армас («Білявка»), Андреа Райзборо («До Леслі») і Мішель Вільямс («Фабельмани») раді бути серед номінанток, але перемоги не очікують.
У категорії Найкраща акторка другого плану все не так однозначно. Тут серед п’яти номінанток (Анжела Бассетт («Чорна пантера: Ваканда назавжди»), Хонг Чау («Кит»), Керрі Кондон («Банші Інішерина»), Джеймі Лі Кертіс («Все завжди і водночас»), Стефані Сюй («Все завжди і водночас») майже всі мають високі шанси отримати нагороду. Головний приз, скоріше за все, відійде або Джеймі Лі Кертіс, або Анжелі Бассетт і буде асоціюватися не скільки з конкретною роллю, скільки зі статусом «заслуженої». Адже обидві акторки мають видатну фільмографію, їм по 64 роки та вони досі не отримали свій «Оскар». Моя особиста позиція – неймовірний комедійний талант Джеймі Лі заслуговує на всі золоті статуетки світу!
Найкращий актор та найкращий актор другого плану
Дмитро Сидоренко
кінокритик Kinowar, член спілки кінокритиків України
Андердогами номінації найкращий актор, на мою думку, є Білл Наї та Пол Мескаль. Для 73-річного британця Наї – це визнання заслуг, для 27-річного ірландця Мескала – заохочення перспективної кар’єри.
Куди більше шансів здобути нагороду в Остіна Батлера, який зіграв культового Елвіса у костюмованій драмі База Лурмана. Він вже взяв BAFTA за цю роль, обійшовши іншого оскарівського номінанта – Коліна Фаррелла. Обидва актори цьогоріч виграли «Золоті глобуси» за головні ролі, Батлер – у драмі, Фаррелл – у комедії. Й обидва представляють стрічки, які потрапили в номінацію «Найкращий фільм», що додає їм шансів на перемогу.
Особисто я сподіваюся на успіх Брендана Фрейзера, який після зіпсованої кар’єри повернувся у велике кіно і підкорив серця критиків/критикинь. І нехай він програв Фарреллу «Кубок Вольпі» на Венеційському кінофестивалі, так хочеться вірити, що американські кіноакадеміки відмітять цей камбек статуеткою. Хоча, якщо переможе Фаррелл, я теж не засмучуся, бо 46-річний ірландець з таким творчим доробком заслужив свою нагороду.
Якщо ж казати про найкращого актора другого плану, то тут критики(-ні) майже одноголосно віддають перемогу в номінації Кі Вей Квану з унікального «Все завжди і водночас». Ще б пак, у 1984 році він дитиною зіграв у стрічці «Індіана Джонс і Храм долі», пропав, щоб повернутися на великі екрани у 51 рік і показати, що в кіноіндустрії можливо усе. Наразі в його здобутку «Золотий глобус» і любов критиків/критикинь.
Конкурентами Кі Вей Квана виступають Брендан Глісон і Баррі Кеоґан. Обидва з «Банші Інішерина», що може заплутати кіноакадеміків, за кого із двох їм голосувати. Джудд Гірч неочікувано увірвався в категорію у свої 87 років, хоча з «Фабельманів» усі чекали на Пола Дано, в якого тут більш різнопланова роль.
Та я б віддав перевагу Браяну Тайрі Генрі з незалежної драми «Міст» студії А24. Можливо тому, що його роль вкрай актуальна для нас: американський ветеран навчився жити з інвалідністю й допомагає пережити травму військовій у виконанні Дженніфер Лоуренс. І робить це настільки щиро, що удостоївся номінації.
Найкращий режисер
Денис Кондюк
кінокритик Flashforward Magazine
Останніми роками «Оскари» були в міру логічними і номінували справді непогані кінокартини та цікавих режисерів. Цього року номінанти, на мою думку, досить адекватні. І хоча Рубен Естлунд може здаватися не таким оригінальним, для американської авдиторії це майже як номінувати «Паразитів» Пон Чжун Хо – голос «не американської» соціальної критики.
Я схиляюсь, що переможцями таки стануть Деніели, бо «Все завжди і водночас» покриває всі галочки «сучасних» очікувань. Тут є рідкісна для американського кіно тема обігрування життя азійських мігрантів, популярна в нових фільмах Marvel тема «сильних жінок» та не дуже глибоке, але ж загравання з темою ЛГБТК+. Крім того, стрічка є досить синефільською та повернула на великий екран актора Кі Вей Квана («Індіана Джонс і храм долі»). Водночас, вона виявилася надзвичайно зрозумілою для широкої авдиторії, бо режисура, що балансує на тонкому лезі кітчу та сімейної мелодрами, показала щось нове та свіже.
Якщо хтось й може бути конкурентом, то це, звісно, Спілберг зі своїми «Фабельмани», хоч я його роботу вважаю трохи переоціненою. Але ж «Фабельмани» – це особистий проєкт і відзначити його буде більше, ніж підкресленням гарних сторін стрічки, а й певний ритуал для Спілберга (іронічно, що цього року тридцятирічний ювілей його «Парку юрського періоду»).
Найкращий фільм
Аня Дацюк
кураторка фестивалю Київський тиждень критики
Якщо ви бачили короткі ролики братів Деніелс на Youtube чи Twitter, або ж химерну і не схожу ні на що «Людину-швейцарський ніж», то погодитесь – місце у попкультурному дискурсі для цих хлопців вже зарезервоване. До «оскарівського сезону» тепличними умовами їхнього зіркового статусу була інді-площина, території SXSW, креативний інтернет. Але щойно за промоцію «Все завжди і водночас» взялася студія А24, потенціал фільму виріс до нагородного сезону.
Про таке поняття як «сіра конячка» вже навіть непристойно говорити: так, фільм Деніелсів – це оригінальна робота з практичними ефектами та доволі низькобюджетний sci-fi-інді. Водночас, це зворушлива історія про сім’ю та сепарацію, про хаотичність нашого світу, про американо-азійську ідентичність в кількох поколіннях.
Це вражаючий шоукейс для голлівудських акторів азійського походження та найкасовіше кіно від А24 з бокс-офісом понад $100 млн по всьому світу. А ще він зовсім не oscar material. І саме через це головну статуетку хочеться віддати саме йому. Я дуже сумніваюсь, що режисерська нагорода дістанеться Деніелсам, які ще не зовсім «свої» у цій Голлівудській тусовці, але статуетку за «Найкращий фільм», де відзначають перш за все роботу продюсерів та студії, на мою думку, вже можна відкладати для «Все завжди і водночас».
Ігор Кромф
кінокритик Gogol Media
В цілому, я невеликий мастак у «вангуваннях», але «Оскар» з його номінаціями завжди підкупає це зробити. Беззаперечних лідерів на статуетку в номінації «Найкращий фільм року» два – це сай-фай драмеді «Все завжди і водночас» Дена Квана і Деніела Шайнерта та «Фабельмани» Стівена Спілберга.
Перший фільм – це ще одна історія про мультивсесвіт з Мішель Єо в головній ролі. Фільм студії А24, яка намагається просунути авторське кіно серед масового глядача, зібрав неочікувано велику кількість номінацій та нагород. У стрічки вже є два «Золотих глобуси», одна BAFTA та чотири призи премії гільдії кіноакторів США. Щоправда, жодної нагороди як найкращий фільм чи за режисуру.
Його найбільший конкурент – «Фабельмани» Стівена Спілберга. Дуже тепла і по-спілбергівськи професійно зроблена автобіографія винахідника літніх блокбастерів, яка всім єством зізнається в любові кіно та Голлівуду. «Фабельмани» вже тріумфували на «Золотому глобусі», де стрічка забрала призи за найкращий фільм та режисуру. Тому, цілком очевидно, що може принести і третю статуетку «Оскар» 76-річному голлівудському титану.
Темна конячка цієї номінації – нетфліксівська екранізація «На Західному фронті без змін». Стрічка вже отримала сім премій BAFTA, зокрема за найкращий фільм, найкращий фільм іноземною мовою, найкращу режисуру, сценарій та музику і звук. На тлі війни в Україні, ця екранізація антивоєнного роману Еріха Марії Ремарка може легко повторити досягнення «Паразитів» Пон Чжун Хо, який у 2020 році забрав «Оскари» за найкращий фільм, найкращий міжнародний фільм, найкращу режисуру та сценарій.
Абсолютно без шансів, на мою думку, виглядають всі інші номінанти: задача «Аватара: Шлях води» Кемерона вже досягнута – касові збори продовження саги про синіх прибульців перетнули мільярдну позначку. А найбільше здивування викликає номінація «Топ Ган: Маверік», який попри захоплюючі сцени авіабоїв та вічно молодого Тома Круза на мотоциклі, виглядає ну дуже старомодно.
Перший знизу за шансами отримати статуетку – «Елвіс» База Лурмана зі своєю купою номінацій на «Золоту малину». Також явно без шансів виглядає і переможець цьогорічних Канн – саркастична комедія «Трикутник смутку» шведського режисера Рубена Естлунда, а чорна комедія з яскравим ірландським присмаком «Банші Інішеріна» навряд чи принесе другий «Оскар» Мартіну МакДоні.
Не віриться і, що холодна драматична історія диригентки Лідії з драми «Тар» принесе омріяну статуетку Тодду Філду. Це радше фестивальне кіно, ніж «оскарівське». Так само, при всій мої любові до таланту Френсіс Макдорманд, жодних шансів немає у «Говорять жінки» Саллі Поллі.
