Говорячи про французького режисера Кантена Дюпйо, складно винести за дужки його alter ego – Mr Oizo. Цей електронний проєкт став трампліном для численних авторських експериментів, що передували у тому числі і всі подальші пошуки в кінематографі. В кліпах Mr Oizo головним персонажем є, власне, цей самий містер. Його образ мимоволі змушує пригадати чи то «Вулиці Сезам», чи то (що ближче до правди) – якогось втраченого героя з «Познайомтесь з Фібламі» Пітера Джексона. Самі ж музичні відео сповнені психоделіки та абсурду, хоча і в межах допустимого. Тоді як кінематограф Дюпйо абсолютно не обмежений ані наративними, ані кіномовними правилами.
Зібрали вісім повнометражних робіт режисера, суб’єктивно розташувавши їх від найгіршої до найкращої.
Зміни обличчя
Steak, 2007
Науково-популярна чорна комедій з комедійним дуетом Еріка та Рамзі в головних ролях стала другою повнометражною роботою Дюпйо. І чесно кажучи, не найвдалішою. Сценарій та режисуру в першу чергу обслуговує виконавців головних ролей, які майже не намагаються вийти зі свого звичного амплуа. Стрічка розвалюється на велику кількість гегів, тоді як інша ланка розповіді між ними сплетена з передбачуваних та, м’яко кажучи, позбавлених смаку кліше.
На посту!
Au poste!, 2018
Перехід у чистий жанр для Кантена Дюпйо обертається посередніми результатами. «На посту!» – лаконічна за хронометражем, але сюжетно насичена поліцейська комедія, своєю ненав’язливою стилісткою нагадує класику французької комедії «Обережно поліція!». Втім, а ні виконуючий соло Бенуа Пульворд, а ні стильна режисура ніяк не скасовує того факту, що «На посту!» – вкрай нудне, з нечастими ознаками самоіронії, кіно, в якому до того ж Дупйо використовує аж занадто багато повторює, тепер вже і за самим собою.
Неправильні копи
Wrong Cops, 2013
Знімаючи у США (але не в рамках студійного виробництва), Дюпйо деконструює buddy movie та поліцейські бойовики. «Неправильні копи» – це водночас і неправильне кіно, в якому, якщо не всі, то більшість жанрових кліше вивернуті навиворіт. Канва режисерської кіномови часто-густо розривається за допомогою ілюзій на «Твін Пікс» Девіда Лінча, до того ж, що показово – другорядні ролі виконують «лінчевські» актори Рей Уайз та Грейс Забріскі. «Я з самого початку вирішив зняти такий собі бі-муві, не особливо замислюючись та не занадто багато працюючи. Зробити спонтанне кіно, приблизно так само, як роблю свою музику» – розповідав режисер про створення стрічки, що була зліплена з серії розрізнених короткометражок.
Оленяча шкіра
Le daim, 2019
«Оленячій шкірі» не пощастило де-факто суперничати з куди як більш витонченою картиною Пітера Стрікленда «Маленька червона сукня», де тема фетишизації речей доповнена соціальними портретами. Фільм Дюпйо більшою мірою цікава сінефільська пустунка, в якій в прямому сенсі жива куртка з оленячої шкіри сприймається не більш аніж умовністю в черговому авторському маренні про світ кіно та фантомів, що його населяють.
Реальність
Reality, 2014
Метакіно від Кантена Дюпйо – це, звісно, завжди більше аніж просто цікавий погляд по іншу сторону камери. І alter ego режисера, герой Алена Шаба, поступово, але неминуче розлучається із реальністю довколо себе. Він зростає з непримітного оператора до режисера фільмів жахів, які, втім, кінець-кінцем мало хто побачить. Дюпйо досить самоіронічний, конструюючи свій фільм за принципом тотальної відмови від логіки. Адже, якщо кінематограф це сон, то будь-який горор – його нічний кошмар.
Невірно
Wrong, 2012
Екзистенційна комедія Кантена Дюпйо, в якій головний герой на ім’я Дольф спершу втрачає свого собаку, а потім і самого себе. За всієї глузливої абсурдності того, що відбувається на екрані, «Невірно» – це дуже тривожне та хвилююче своєю хтонічною невідомістю кіно. Ба більше – воно переосмислює гомерівську «Одіссею». «Що важливіше – не згадувати, але розуміти, адже пам’ять має цінність тільки як здатність інтерпретувати деякі знаки; час – як матеріал чи рід тієї чи іншої істини» – писав Жиль Делез в книзі «Марсель Пруст та знаки». І саме відновленням розуміння власного життєвого досвіду займається Дольф, який втратив себе як суб’єкта.
Шина
Rubber, 2010
«Шина» принесла Канетну Дюпйо справжню відомість. А сама стрічка, що досить успішно помандрувала декількома десятків кінофестивалів, стала однією з найбільш помітних кінокультів нового часу. Цей дивний горор про шину-вбивцю навмисно насолоджується власною претензійністю, що межує з авторським самозамилуванням. «Шина» не мала на меті залякати глядача, або ж викликати у нього огиду. Режисерові не притаманні елементи сплеттера, але йому важливо зафіксувати всю цю нісенітницю та знищити її з видимим задоволенням.
Нефільм
Nonfilm, 2002
Режисерський дебют Кантена Дюпйо, про який мало хто згадує. Це при тому, що в цій 48-хвилинній стрічці є все те, що згодом буде часто фігурувати в його наступних роботах. Корені «Нефільму» видно неозброєним оком не тільки в «Реальності», але й в «Оленячій шкірі», які зсередини розглядають кінопроцес. Бентежний головний герой «Нефільму» схожий на усіх одразу персонажів «Невірно» та «Не правильних копів», а гротескне насилля не менш вражає, аніж в горезвісній «Шині». «Нефільм» – це некомфортне кіно творчого пошуку, до якого подеколи дуже важко повертатися.
