Ні, тут не буде по фільму на кожен рік – по-перше, це було б надто формально, по-друге, як ми добре знаємо, на початку Незалежності національна кіноіндустрія тішила знаковими стрічками далеко не щороку. Тим не менш, дібрати 27 стрічок було неабияким викликом – лонгліст перевалив за півсотні, і така кількість картин, про які хочеться говорити у тональності «найкращі серед кращих» не може не тішити, правда?
рік: 1991
режисер: Олесь Янчук
жанр: історична драма
у головних ролях: Олексій Горбунов, Сулима Галина, Георгі Морозюк
головні нагороди:
- Головний приз 1-го Всеукраїнського кінофестивалю у Києві
Тарас Співак
Голод 33
Тема Голодомору лишалася для України напівтабуйованою аж до 2000-х. Тож «Голод-33», що став однією з перших стрічок незалежної України, здійснив такий собі крок у темряву. Знятий за повістю політичного емігранта Василя Барки «Жовтий князь», фільм каже все те, про що можна було лиш мовчати протягом половини століття. І сміливе осмислення трагедії, безперечно, видалося політичним актом – адже автори стрічки хотіли надіслати копію Лазару Кагановичу, одному з організаторів Голодомору. Той помер за день до закінчення зйомок, та це, зрештою, не так вже й важливо – оповідь про страшний голод очима дитини стала важливою частиною дискусії про національну ідентичність, а не іронічним жестом кіноентузіастів.
рік: 1992
режисер: Андрій Дончик
жанр: драма
у головних ролях: Тарас Денисенко, Олег Масленников, Віктор Степанов
головні нагороди:
- приз за найкращу операторську роботу на Венеційському кінофестивалі
Артур Сумароков
Кисневий голод
Перший в кінематографі незалежної України фільм, присвячений темі позастатутних відносин в армії, вийшов якраз після російських картин на цю ж тематику: «Сто днів до наказу» і «Роби – раз!». Не грішачи надмірним натуралізмом, режисер Андрій Дончик для зображення жахів армійського побуту найчастіше користується мовою сюрреалізму і психоделіки, оголюючи, втім, саму деструктивну суть пострадянської армії. «Кисневий голод», знятий за мотивами творів Юрія Андруховича, фокусується на історії рядового Білика, якому належить випробувати усі жахіття кругообігу насильства в армійському середовищі, і при цьому вистояти. Дончик максимально намагається йти від безапеляційністі та безпросвітності, акцентуючи увагу на тому, що армія – мікрокосм країни, яка на той момент часу все ще де-факто лишалася радянською і ураженою метастазами постперебудовних змін.
рік: 2001
режисер: Юрій Іллєнко
жанр: історична драма
у головних ролях: Богдан Ступка, Людмила Єфименко, Микита Джигурда
Богдан Стрільчик
Молитва про гетьмана Мазепу
«Молитва…» – знаковий межовий фільм Юрія Іллєнка, який неможливо обійти увагою, коли говориш про українське незалежне кіно. Остання робота метра органічно говорить із аудиторією виробленою у 90-х шоковою мовою як єдино можливою для посттоталітарного глядача. Масштабна у гріневеївській театральності та історіософських діалогах стрічка, на якій яскраво світить зірка Богдана Ступки – кіноманіфест нового українського кіно. Не документальний, сповнений провокацій, холодний душ для глядача, який іще недавно звикся із радянськими матрицями, без сумніву, одна із найважливіших для України стрічок.
рік: 2014
жанр: мелодрама
у головних ролях: Георгій Делієв, Алла Демидова, Рената Литвинова
Оксана Грушанська
Настроювач
Для того, щоб полюбити цей фільм, особливих дій не потрібно. Достатньо лише налаштуватися на перегляд та приготуватися, що за дві з половиною години Кіра Муратова не просто візуалізує історію про кохання, злочини та дивацтва мільйонерів, а й зробить глядача співучасником цієї шпигунської афери. Серед прийомів режисерки – іронічна ніжність, романтичний артхаус, зіткнення високого і низького. А як інакше, якщо у представників інтелігенції бракує, власне, інтелігентності та вишуканості, зате з надлишком є цікавості до світу та різних дивацтв.
Цей фільм дарує глядачам і особливий поцілунок: у сцені, коли головна героїня Ліна просить Андрія нафарбувати їй губи, бо вона забула дзеркальце, Андрій легко торкається нафарбованих губ у поцілунку. І потім ще раз. І ще. Ці напівдитячі поцілунки стали хрестоматійно-еротичними не лише в українському кінематографі.
рік: 2006
жанр: трилер
у головних ролях: Ольга Сторожук, Олексій Забєгаєв, Світлана Артамонова
Богдан Стрільчик
Штольня
Спочатку було дуже весело, прикольно, а потім стало дуже страшно, больно – особливо коли мова заходить про визначення художньої вартості стрічки Любомира Левицького. Попри все, перша спроба натягнути голлівудський канон жахів на реалії українського кіно (тенденція, яку Левицький продовжив у «Тінях незабутих предків») незважаючи на усі можливі кліше та недогляди, стала по-своєму культовою. По-перше, подарувавши нам типаж популярного режисера, на фільмах якого треба запасатись у однаковій кількості терпінням і поп-корном. По-друге, незабутній для другої половини нульових саундтрек, який звучав з кожного третього мобільного пристрою. По-третє, виробникам вдалося майже повністю травестувати сюжет та персонажів британського фільму «Яма» 2001 року – а це означає тяглість славетних традицій вільного переказу у дусі Івана Котляревського.
Артур Сумароков
Назви своє ім’я
«Назви своє ім’я» знаменитого режисера-документаліста Сергія Буковського – по суті, наше українське «Шоа». Той великий фільм Клода Ланцманна при виразному аскетизмі режисури за рахунок тривалих інтерв’ю оголював весь жах Голокосту. От і Сергій Буковський обрав для своєї картини структуру оповідей безпосередніх учасників трагедії в Бабиному Яру. З історій окремих, особистих трагедій формується загальна картина геноциду в урочищі Бабин Яр: кожна нова розповідь буквально вибиває з-під ніг глядача почуття власної впевненості та безпеки. Події в Бабиному Яру, що здаються все-таки вже далекими, оживають, і на фізіологічному рівні починає відчуватися все, про що розповідають вцілілі. Фільм Буковського унікальний як кінодосвід тотального занурення в справжнісіньке пекло, при цьому картина вдало уникає практики реконструкції. Тільки мова, тільки історії, тільки дикий жах, що охоплює протягом фільму неодноразово.
рік: 2008
режисер: Ігор Подольчак
жанр: сімейна драма
у головних ролях: Микола Вересень, Любов Тимошевська, Ганна Яровенко
Анна Шакун
Меніни
Дебютна стрічка авангардного художника Ігоря Подольчака викликала великий резонанс у західного глядача. Ба більше – стрічку було показана на 27 кінофестивалях, у тому числі на Роттердамському, де українське кіно було показано вперше. Фільм впевнено можна назвати експериментальним, адже художні прийоми Подольчака-художника тут превалюють над режисерськими. Та, власне, в цьому і найбільший плюс. Майже безсюжетна оповідь про сім’ю, яка перебуває в добровільному заточенні таємничого маєтку та 30-річного сина, який страждає від безлічі невідомих хвороб, розказана немов через люстерко. Тут це і художній прийом, і головне посилання до однойменного полотна Веласкеса, де художник зобразив сам себе у дзеркалі. Як і головний герой, що майже не присутній у кадрі, глядач немов і сам переживає все новий і новий напад хвороби, знаходячись одночасно у трьох часових проміжках. Кліпова манера зйомки остаточно розриває зв’язок із поетичним радянським кінематографом і впевнено диктує нову моду. Надалі режисери стануть все сміливіше і сміливіше відходити від стандартів як радянського, так і надиктованого Голлівудом стилю.
рік: 2007
режисер: Алан Бадоєв
жанр: мелодрама
у головних ролях: Ольга Макєєва, Олексій Чадов
головні нагороди:
- Приз «за найкращого режисера» кінофестивалю СНД та Балтії «Кіношок-2006»
Богдан Стрільчик
Оранжлав
Одразу після стрічки 2006 року «Помаранчеве небо» Олександра Кірієнка, Алан Бадоєв презентував свою візію кохання на фоні революції. На відміну від попереднього фільму, «orANGELove» (саме на такому написанні акцентували автори) відходить від класицистичного конфлікту покликання та обов’язку, який у сучасних реаліях стає патерном для ідеологічно забарвлених (у цьому випадку – у помаранчеві тони) картин. Катя з Романом – герої радше меланхолійного кліпу про замкнуте кохання, тлом для якого слугують найбільш злободенні на той час теми – революція 2004 року і СНІД. Неоромантична, дещо солодкава мелодрама зафіксувала найбільш гострі зрізи і теми у найменш провокаційному ключі і продемонструвала нові можливості для масового українського кіно, де є місце сентиментальності і наївності.
рік: 2010
жанр: драма
у головних ролях: Віктор Немец, Володимир Головін, Ольга Шувалова
головні нагороди:
- Гран-прі XVII Мінського міжнародного кінофестивалю «Лістапад»
- Гран-прі на українському кінофестивалі Молодість
Лук’ян Галкін
Щастя моє
Ігровий дебют Сергія Лозниці став першим фільмом, що представив Україну в основному конкурсі Каннського фестивалю. Втім, стрічка говорить про Росію, про її репресивний пострадянський простір, відкриваючи дилогію деформації чоловічого і жіночого характерів в умовах жорстокого абсурду та гротескного реалізму, котра за сім років буде продовжена «Лагідною». Може видатися, що Лозниця оперує штампами, притаманними «чорнушним» 90-м і невизначеним нульовим: герой-далекобійник, неповнолітня дівчина, що торгує тілом, еталонні в своїй мерзенності мєнти і насилля, зведене в норму соціальної взаємодії. Проте кожен з цих елементів режисер, користуючись власною вправністю в царині документального кіно, з’єднує з реальністю, не дозволяючи глядачеві відмежуватись від жаху на екрані заспокійливим «це пародія». Хоча у стрічці йдеться про північного сусіда і притаманні йому скрєпи (зокрема про священну корову перемоги у Другій світовій), ця історія цілком могла б мати місце у будь-якій пострадянській державі, тому її терапевтичний ефект важко переоцінити. «Щастя моє» – той випадок, коли ти видаєш чітку дефініцію тому, ким є тут і зараз, реагуючи на екранні події. А такі випадки вельми поодинокі навіть для великого кіно.
рік: 2011
режисер: Володимир Тихий, Віра Яковенко, Мирослав Слабошпицький, Юрій Ковальов, Юлія Шашкова, Жанна Довгич, Вікторія Нестеренко, Роман Бондарчук, Олександр Постоленко, Аксин’я Курінная
жанр: кіноальманах
Артур Сумароков
Мудаки. Арабески
Фільм «Мудаки. Арабески» звертається до рідкісного для українського кіно жанру кіноальманаху, що розповідає ще й про героїв не найсимпатичніших, котрі обрамляють своїм існуванням українську дійсність нульових. Новели в стрічці знаходяться в жанровому діапазоні від чорної комедії («Свєта» Володимира Тихого, «Труси» Жанни Довгич), мелодрами ( «Папа» Вікторії Нестеренко, «Останній лист» Юрія Ковальова) та трилера («Гівно» Володимира Тихого) і суто експериментального і авторського кіно («ММS» Романа Бондарчука, «Глухота» Мирослава Слабошпицького, «Душа в душу» Олександра Постоленка). При цьому саме новели авторські, які грають з можливостями кіномови та наративу, представляють більший інтерес, ніж ті суто жанрові, які прагнуть схопити побутовий контекст максимально точно, але часом програючи сюжетно. Звичайно, не всі новели вийшли вдалими з точки зору самих історій і тих засобів кіномови, якими вони оповідаються. Втім, «Мудаки. Арабески» не намагається бути занадто серйозним фільмом, часто вдаючи із себе дивні, страшні, але досить привабливі замальовки про людей, які немов би застрягли в кафкіанському пеклі (невипадковий же образ старого поїзда, який заїхав в глухий кут), і зовсім не знають як з нього вибратися.
рік: 2011
жанр: драма
у головних ролях: Владислав Жук, Жанна Бирюк
головні нагороди:
- Приз FIPRESCI на Одеському кінофестивалі
Артур Сумароков
Гамер
Дебютний фільм Олега Сенцова, що майже п’ять років перебував в ув’язненні в РФ, є по-справжньому особистим, щирим і позбавленим будь-яких додаткових загравань як з самим собою як з автором, так і з тією реальністю, в яку поміщений геймер Льоша. Комп’ютерні ігри, звичайно ж, є відмінним символом втечі від дійсності, таким собі абсолютним симулякром, які надають можливості нового життя і нового конструювання своєї реальності. Проте у «Гамері» захоплення головного героя комп’ютерними іграми є не манією, але єдиним засобом досягнення успіху на певному (насправді – найважливішому) етапі. Адже потім має початися справжнє життя.
рік: 2012
режисер: Михайло Іллєнко
жанр: пригодницька мелодрама
у головних ролях: Дмитро Лінартович, Віталій Лінецький, Ольга Гришина
головні нагороди:
- Гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю
Тарас Співак
Той, хто пройшов крізь вогонь
Цій стрічці дуже багато пробачали – чи то через прізвище Іллєнко в титрах, чи то через те, що в 2012-му році від українського кіно чекали «голлівудщини». Парадоксально, та стрічку про українського льотчика часів Другої світової, якого заносить аж до північноамериканських індіанців, псують навіть не сентиментальність та спецефекти (направду, краще б їх не було). Доволі самобутню традицію українського поетичного Михайло Іллєнко спробував переплести з канвою типового голлівудського сценарію. І краще б художні прийоми з поетичного кіно просто залишили у спокої без наративу – адже Іллєнкові вони вдаються дуже й дуже добре.
Натомість у стрічці різні за темпоральністю голлівудські та поетичні сцени, які рясніють архетиповими для українського мистецтва символами (лелеки, верба, колосся) поєднані між собою ледь не кліповим монтажем. Тож пронизливий епізод, в якому закохані вчать одне одного своїм рідним мовам, знецінюється епізодом, в якому кулак Івана крупним планом відкидає поганця на кілька метрів. Можливо, стрічка – це знак, що підглядати за Голлівудом не завжди хороша ідея.
рік: 2013
режисер: Володимир Тихий
жанр: психологічний трилер
у головних ролях: Олександра Петько, Юрій Одинокий, Борис Гавриленко
Юрій Самусенко
Зелена кофта
Стрічка Володимира Тихого припаде до смаку перед усім прихильникам творчості Андрія Звягінцева. Обидва режисери препарують один з найцікавіших предметів цивілізації – гнітючу людську байдужість. Так, цинізму у фільмі аж надто багато, але все пасує темі: маленький хлопчик у зеленій кофті зникає і його старша сестра влаштовує пошуки викрадача, якому точно не подасть страву помсти холодною. Важливим у фільмі видається саме контекст, адже фільм вийшов напередодні подій на Майдані, тому в ньому легко можна помітити ще пострадянську свідомість, яка от-от вивільниться від пут симптому «меншого брата». Володимир Тихий відсторонено досліджує українську корупцію та дивовижне нахабство. Взнаки дається досвід документалістики, звідки прийшла значна частина режисерів художнього кіно. Звісно, вибагливому глядачу може не сподобатися гра акторів чи нечіткий наратив, який збивається на події навколо. Однак за досі актуальне відображення домайданівського часу «Зелену кофту» варто подивитися.
рік: 2013
режисер: Дмитро Мойсеєв
жанр: філософська драма
у головних ролях: Поліна Войневич, Олег Стефан, Костянтин Данилюк
Оксана Грушанська
Такі красиві люди
Дебютна стрічка Дмитра Моісеєва «Такі красиві люди» несе особливе відчуття матерії, світла й простору, коли кожен рух людини – синхронізований з навколишнім світом. Герої – не лише красиві. Вони особливо вписуються у красивий світ, що їх оточує: зустрічають схід сонця на березі, йдуть у море ловити рибу, снідають під пронизливим морським вітром, знаходять спільну мову з німим наглядачам маяка і віддаються любові. Не шалено-пристрасній, заради якої «у вогонь та воду», а скоріше – такій, заради якої хочеться кожного вечора повертатися додому.
рік: 2014
режисер: Мирослав Слабошпицький
жанр: драма
у головних ролях: Григорій Фесенко, Яна Новикова, Роза Бабій
головні нагороди:
- Гран-прі «Тижня критиків» Каннського кінофестивалю
- «Золото Лістапада» за найкращий фільм
Лук’ян Галкін
Плем’я
Якщо до якогось з сучасних українських фільмів справді й у повній мірі придатне слово «легендарний», то це, звісно, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, найбільший каннський тріумф національного кіно і найімовірніший шанс отримати номінацію на «Оскар» – принаймні, так стверджує режисер у численних інтерв’ю. Жорстока історія кохання в інтернаті для дітей із вадами слуху майстерно вплітається у традицію європейського екранного насилля та еротики, але побудована, фактично, за правилами американського жанрового кіно – власне, сам Слабошпицький порівнює конструкцію «Племені» із вестерном. Утім, цей фільм справить величезне враження, навіть якщо зовсім не думати про його мистецьку специфіку, настільки універсальними є романтична лінія та її наслідки. Подейкують, якось іще одного співця насилля, Квентіна Тарантіно, запитали, чи не думає він, бува, що не зняв нічого кращого за «Кримінальне чтиво», на що режисер саркастично відповів: «А хіба хтось зняв?» На подібне питання в контексті українського кіно так міг би відповісти і Слабошпицький – і, здається, ще тривалий час виявлятиметься правим, якщо захоче таке сказати.
рік: 2014
режисер: Сергій Лозниця
жанр: документалістика
головні нагороди:
- Найкращий фільм міжнародного кінофестивалю з прав людини у Нюрнберзі
Лук’ян Галкін
Майдан
рік: 2014
режисер: Олесь Санін
жанр: історична драма
у головних ролях: Антон-Святослав Грін, Станіслав Боклан, Джефф Баррелл
головні нагороди:
- Найкраща акторська робота на ОМКФ
Тарас Співак
Поводир
«Поводирю» Олеся Саніна водночас пощастило із глядацьким визнанням та зовсім не пощастило із критикою. З одного боку, свого часу стрічка побила рекорд українського прокату – і при бюджеті у 16 млн грн спромоглася зібрати 14 мільйонів та 96 тисяч глядачів (приблизно як «Великий Гетсбі», з яким фільм зустрівся у прокаті). Історія про винищення кобзарів у Радянському Союзі із пристойними зйомками та Джамалою в ролі головної героїні не віщувала нічого поганого, аж поки Український Оскарівський комітет не висунув стрічку Саніна замість «Племені» Мирослава Слабошпицького, що отримало безліч нагород на міжнародних кінофестивалях, а головне – в Каннах. Скандал набув серйозного розголосу, і розбиратися із тим, який фільм краще сприймуть кіноакадеміки, стало ніколи. через це історія, яку й без того важко було звинуватити в оригінальності задуму, залишила по собі ще й посмак – хоча «Поводир» лишається пристойною історичною стрічкою для масового глядача.
рік: 2015
режисер: Роман Бондарчук
жанр: документалістика
головні нагороди:
- Спеціальний приз журі за найкращий повнометражний документальний фільм
- Амстердамського міжнародного документального кінофестивалю
Артур Сумароков
Українські шерифи
Чарівна документальна стрічка Романа Бондарчука починається як історія двох «шерифів» зі Старої Збур’ївки, Віктора і Володі, що вирішили взятися за забезпечення правопорядку в своєму селі – але завершується як цілісний, виразно викладений політичний фільм про українське суспільство в умовах соціальної турбулентності і військового конфлікту. Тим більше, місце дії – Херсонська область, яка безпосередньо межує із окупованим Кримом. Утім, фільм Романа Бондарчука максимально далекий від прямолінійної політичної маніфестації та лишається перш за все кінотвором про людей, для яких патріотизм і служіння країні – не порожній звук і не маніпуляція. При цьому режисерський стиль Романа Бондарчука відчутно римується з традиціями українського поетичного кіно, тим більше фактура «Українських шерифів» така, що практично кожен кадр стрічки цінний сам по собі завдяки своїй мальовничій виразності.
рік: 2015
жанр: документалістика
головні нагороди:
- Спеціальна нагорода журі Канадського міжнародного фестивалю документального кіно Hot Docs
- Нагорода за операторську роботу на Salem Film Fest
Тарас Співак
Жива ватра
Ще одне приємне підтвердження того, що українська документалістика відкрила в собі друге дихання. Тонка та прониклива розповідь Остапа Костюка про життя карпатської полонини, яку він досліджував чотири роки, не просто актуалізує конфлікт між традиційним та новітнім. За своєю формою це кіно ще й ставить більш складне питання: наскільки доречним є поділ на документальне та художнє в кіномистецтві? Запитання, звісно, риторичне – адже по перегляді з’являється не тільки відчуття цілісно донесеної історії, а й романтичне бажання закинути цивілізацію якнайдалі та хоча б кілька тижнів пожити на карпатській полонині.
рік: 2016
режисер: Олена Дем’яненко
жанр: історична драма
у головних ролях: Катерина Молчанова, Мирослав Слабошпицький, Анна Донченко
головні нагороди:
- Найкращий актор Національного конкурсу на ОМКф у 2016
- «Золота дзиґа» за Найкращий сценарій
Оксана Грушанська
Моя Бабуся Фані Каплан
Режисерка Олена Дем’яненко позиціонує свою роботу як художню версію процесу декомунізації. Та лиш цим не обмежується – а як ще бути, якщо плануєш розповісти історію, яку слухатимуть і діти, і їх батьки, і дідусі з бабусями? Тут і історичний пласт, під яким виявляється пласт любові. І все це в блискучій обгортці таємниці. Картина сповнена метафор, й подекуди аж занадто прямих. Так, Фанні Каплан переживає любов, «яка засліплює все навколо» і в прямому сенсі втрачає зір. Героїня фільму, втілена Катериною Молчановою, сама подекуди не може зрозуміти, що відбувається насправді, а що – уявне, нафантазоване. А якщо врахувати, що вона схильна знов і знов звертатися до спогадів – то не дивно, що з нею у такому ж підвішеному стані знаходиться і глядач.
рік: 2016
режисер: Тарас Ткаченко
жанр: драма
у головних ролях: Римма Зюбіна, Віталій Лінецький, Мауро Чіпріані
головні нагороди:
- Найкращий український повнометражний фільм на ОМКФ у 2016
- Приз екуменічного журі Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг
- «Золота дзиґа» за Найкращий фільм
- «Золота дзиґа» за Найкращого режисера
- «Золоті дзиґи» за весь акторський склад першого та другого плану
Оксана Грушанська
Гніздо горлиці
Стрічка Тараса Ткаченка витримала межу між фестивальним кіно та кіно глядацьким. Актуальна проблема, відома акторка (ця роль принесла Риммі Зюбіній премію «Золота Дзиґа») і та сама чесність, яка спочатку викликає скептицизм – «він точно переживає, чи так заграє з глядачем»? – все це зіграло на користь картини. Драма без трагедії, любовний трикутник без гострого кута та складна ситуація без обов’язкового: «виріши або помри». Над «Гніздом горлиці» важко байдуже пролетіти повз, не зачепивши навіть увагою.
рік: 2016
режисер: Сергій Буковський
жанр: документалістика
у головних ролях: Ніна Антонова
головні нагороди:
- «Золота дзиґа» за найкращий документальний фільм
- Найкращий європейський документальний фільм на ОМКФ
- Нагорода за найкращу акторську роботу на ОМКФ
Юрій Самусенко
Головна роль
Стрічка Сергія Буковського має нечувану для української документалістики межу з художнім. Режисер розповідає про свою матір, її побут, мрії та минулі перемоги з надзвичайною ніжністю. Однак йому постійно доводиться боротися з її акторськими забавками. То в камеру подивиться, то почне грати відчайдушну трагедію. Такий комічний прийом без наміру був по заслузі оцінений на Одеському міжнародному кінофестивалі – стрічка поїхала додому з нагородами за «Найкращий європейський документальний фільм» та найцікавішою – «Найкраща акторська робота». Ніна Антонова грає не просто матір чи саму себе, вона неначе створює цілий кіносвіт навколо своєї особистості. Досвідчений документаліст Сергій Буковський шукає обрамлення для цієї теми, але, по суті, йому це і не потрібно. «Головна роль» – це кіно із досконалим відчуттям міри, іронією та щирістю.
рік: 2017
режисер: Валентин Васянович
жанр: драма
у головних ролях: Костянтин Мохнач, Катерина Молчанова
головні нагороди:
- Приз ФІПРЕССІ на ОМКФ
- «Золота дзиґа» найкращому режисеру-постановнику
Оксана Грушанська
Через мінімалістичність та відстороненість режисера Валентина Васяновича глядач почергово опиняється по різні боки камери. Дзеркало у дзеркалі, коли відображення важко розгледіти через темряву навкруги. Фільм, знятий без єдиного діалогу, сповнений тексту на іншому, візуальному рівні, рівні метафор. Тут і підвал, що відповідає внутрішньому бажанню героя сховати своє минуле, й захоплення скелелазінням, як демонстрація бажанню все ж рухатися й долати перешкоди. У «Рівні чорного» вчувається, що Васянович був важливим співавтором «Племені» Слабошпицького, над яким працював в якості оператора і продюсера, а за декілька років розповів історію подібним методом, але зі значно більшою делікатністю.
рік: 2017
режисер: Ґеорґ Жено, Єлизавета Сміт
жанр: документалістика
у головних ролях: Даніїл Притула, Єкатерина Сергєєва, Леся Фадіна
головні нагороди:
- Гран-прі міжнародного журі Generation KPlus берлінського кінофестивалю
Тарас Співак
Стрічка Георга Жено та Лізи Сміт показує наслідки війни на Донбасі через конкретні історії містечка Миколаївка. Головна небезпека, що чатує на документалістів на війні, – це співчуття та втрата балансу. Режисерка стрічки каже, що все ж не змогла уникнути ангажованості – та йдеться зовсім не про сторони конфлікту, а про спорідненість, яку вона відчула з героями, звичайними школярами школи №3 в маленькому містечку. Війна для них – це зовсім не лозунги, різні боки барикад чи політичні інтриги, а аж занадто конкретні травми та переживання, які зазвичай не доходять до заголовків медіа. Та головне, що містить «Школа №3» – просте нагадування про те, що нова для нас війна насправді аж ніяк не є новою.
рік: 2017
режисер: Ахтем Сеїтаблаєв
жанр: військова драма
у головних ролях: Макар Тихомиров, Андрій Ісаєнко, Віктор Жданов
головні нагороди:
- «Золота дзиґа» за Найкращий фільм
- «Золота дзиґа» за Найкращого актора у головній ролі
- «Золота дзиґа» за Найкращого сценариста
Богдан Стрільчик
Кіборги
Ахтем Сеїтаблаєв продемонстрував дива кіноеквілібристики у своїй стрічці 2017 року, адже говорити про кіно виявилось обов’язковим, штовхаючи об’єктивну критику у прірву заполітизованості і заангажованості. Якщо у випадку зі стрічками на тему Помаранчевої революції негативний відгук розцінювався як негативний відгук, то із «Кіборгами» неприйняття художніх якостей кіно набуває рис політичного жесту. Проте, враховуючи усі кінематографічні умовності та недогляди, актуальне кіно про війну зберігає у дечому ремарківський ритм та естетику «чорного гумору війни» у побутових проявах. Не можна недооцінювати «Кіборгів» і в плані охоплення аудиторії, і в комунікації із наболілим, і в медитації на болючі теми. Стрічка також продемонструвала і високий технічний, операторський рівень кіномови, тому у неї є всі шанси увійти у канон українського кінематографу Незалежності не як політичної заяви, а як своєчасного і необхідного висловлювання.
рік: 2018
режисер: Роман Бондарчук
жанр: драмеді
у головних ролях: Віктор Жданов, Сергій Степанський, Христина Дейлик
головні нагороди:
- Гран-прі «Золотий абрикос» міжнародного кінофестивалю в Єревані
Юрій Самусенко
Вулкан
Після показів «Dixie Land» та «Українських шерифів» Роман Бондарчук попрямував у повнометражне художнє кіно. Разом Дар’єю Аверченко та Аллою Тютюнник він написав сценарій, який здобув премію «Коронації слова», а прем’єра стрічки відбулась на фестивалі у Карлових Варах. Хоча у «Вулкані» йдеться про сучасне українське середовище, режисер вміло і детально промальовує портрети людей, які змирилися зі становищем речей. Ба більше, він їх навіть не осуджує і добре розуміє їхні обставини. Головний герой Лукас потрапляє за напівтаємничих обставин до містечка Берислав, де час неначе зупинився, і там зустрічає мешканців, які у фільмі втілили самих себе. Тобто остаточно Роман Бондарчук від документалістики таки не відійшов, однак медитативні випробування, якими режисер проганяє Лукаса, скидаються на вигадані, хоча серцем відчуваєш їхню реальність. Цінність «Вулкану» полягає не у його естетиці дикого півдня України, але у зображенні чеснот відокремленого від цивілізації поселення. Та викидати з поля зору вищезгадану поетичність, яку Бондарчук накреслив ще в «Українських шерифах», аж ніяк не хочеться.
рік: 2018
режисер: Сергій Лозниця
жанр: драма
у головних ролях: Валеріу Андрюце, Борис Каморзін, Сергій Колесов
головні нагороди:
- Нагорода за найкращу режисуру у секції «Особливий погляд»
Лук’ян Галкін
Донбас
Чекаєте на жовтень, аби побачити цей фільм у широкому прокаті? Тоді приготуйтесь: найбільший фестивальний тріумф Сергія Лозниця («Донбас» отримав нагороду за найкращу режисуру у секції «Особливий погляд») доводить фантасмагорію фіналу «Лагідної», своєї попередньої ігрової стрічки, до абсолюту. Парадоксальним чином це не означає, що Лозниця викривлює реальність – хоча б тому, що представляючи фільм на Одеському кінофестивалі, режисер зазначав: більшість історій відтворив з документального матеріалу, який знайшов на YouTube. «Донбас» – 13 епізодів про моральну деконструкцію і ядучу міфологізацію, що деформувала окупований Схід нашої країни. На тій самій презентації Лозниця казав, що розповідати світові про події на Донбасі має Міністерство закордонних справ, але поки його картина впоралася із цим краще. Що ж, «Донбас» і справді стає промовистим і ясним посланням світові, що в саркастичній манері розставляє крапки над «ї» в низці питань – включно з воєнною агресією Росії.
Також маємо згадати
Богдан Стрільчик
Йшов трамвай дев’ятий номер
2002, Степан Коваль
Шістнадцятирічна відстань до анімаційного фільму Степана Коваля не відчувається навіть сьогодні – усе такі ж знайомі до болю ситуації, люди-стереотипи і балаган ранкового транспорту. Дивовижно, як пластилінова стрічка віддзеркалює іронічну природу життя міста без героя, моралі чи чітко окресленого сюжету. Тьмяні кольорові вибори, діалоги-уривки та загальна сіро-бура маса персонажів, що кудись поспішають і діляться подекуди актуальним, але здебільшого геть непотрібним досвідом лише підсилюють сугестію ранкової метушні та маячні. «Трамвай дев’ятий номер» попри невелику тривалість – Декамерон побутових історій, унікальна урбаністична замальовка, яка стала однією із візитівок української анімації зі Срібним ведмедем Берлінале у кишені.
Анна Шакун
Подорожні
2005, Ігор Подольчак
Ігор Стрембіцький став першим українцем, який отримав Золоту пальмову гілку у Каннах, щоправда, за короткий метр. «Подорожні», що так вразили європейського глядача, демонструють у вельми стислій формі споглядання режисера за пацієнтами психоневрологічного диспансеру та старими акторами, що доживають останні дні у Будинку ветеранів. Режисеру вдалося зануритися у реалії «зайвих людей», яких не помічають, хоча вони і знаходяться вкрай близько. І хоча тематика стрічки вельми песимістична, режисер подає її, немов історію за чашкою кави – легко і невимушено, з долею посмішки. Стрембіцький ніби навмисне вводить до фільму безліч кінематографічних кліше, аби краще роздивитися структуру кожного образу. Саме таким запам’ятовується українське кіно: гірко-правдивим і водночас іронічним.
