Останній повнометражний фільм Лінча, «Внутрішня імперія», має слоган «Woman in trouble» («Жінка в халепі»), що за сенсом збігається із архетипічним «damsel in distress» («діва у біді»). Світова культура повниться тими дівами – від Андромеди і Сіти з «Рамаяни» до перших діснеївських принцес і Лоїс Лейн, подружки Супермена. Та це класичні приклади образу, впливовість якого не лишила йому шансів уникнути переосмислення. До нього вдається маркіз де Сад, коли знущається з бідолашної Жюстіни, і Людвіг ван Бетховен в своїй єдиній опері, «Фіделіо», коли фактично перетворює на діву в біді героя, змушуючи героїню рятувати коханого. В свою чергу, переосмислення Лінча цікаві жанровою еклектикою – він невимушено змішує мелодраму, обов’язковий компонент його творів, із фільмом жаху, кримінальним трилером і, звісно, нуаром, звідкіля й походить винесений у назву образ фатальної жінки. Та femme fatale Лінча завжди лишаються дівами у біді, викликаючи цілий спектр суперечливих емоцій – пригадайте хоча б Даяну Селвін із «Малголленд Драйву», ката й жертву в одному флаконі. Втім, до неї ще дійде черга – поки маємо познайомитися з першою, якій Лінч у чималому завдячує репутацією провокатора й нонконформіста.
Дороті Веленс
Ізабелла Росселліні, «Синій оксамит»
Дороті Веленс
Ізабелла Росселліні, «Синій оксамит»
Коли для Джеффрі, героя Кайла МакЛаклена, що скидається на молодшу версію агента Купера, настає справжній переломний момент? Може, після того, як він опинився у шафі Дороті, або ж коли демонічний Френк потовк його на м’ясо? Окей, це, безумовно, ключові епізоди, але в першу чергу вони мають стосунок до протистояння із колоритним мерзотником, що його втілив Денніс Гоппер – з шафи Джеффрі, власне, бачить, що діва втрапила у біду, а побиття стає кульмінацією його першого зіткнення із Френком. Чого ж ці епізоди не годяться на роль переломних? Річ у тім, що герої МакЛаклена в фільмах Лінча – Джеффрі, вже згаданий Дейл Купер, а також Пол Атрейдес із «Дюни» – мають вельми подібний імператив: вони архетипічні не менш за дів у біді, тож протистояння могутнім негідникам є обов’язковою частиною їхньої парадигми. Власне, саме завдяки зовнішньому ворогу вони проходять ініціацію, яка закладена в каноні їхніх образів.
Отож, саме існування Френка вимагає від Джеффрі надвчинків, скільки б Дороті не вмовляла його триматися осторонь (втім, не дуже й вмовляла – і не надто й тримався). Структура конфлікту могла б видатися аж надто класичною, коли на виході з драконового лігва героя б чекала та сама Дороті. Але ж ні – вона прописалась всередині та, попри свій статус жертви, все ж належить до темного боку Лінчевої одноповерхової Америки. В одіссеї головного героя є своя Пенелопа – Сенді (Лора Дерн), рафінована мрійниця з трохи шизофренічними фантазіями про вільшанок, що прилетять і щастя принесуть. Спонтанний роман таких різних, але однаково харизматичних Джеффрі та Дороті заплутує глядача й змушує забути, що гармонія між ними неможлива в принципі. Тут і настає той самий переломний момент: Дороті хоче, аби Джеффрі зробив їй боляче, той із відразою відмовляється… а вже за декілька секунд все ж кориться і б’є її по лиці. Десь тут протиріччя стає явним і непереборним – отож ми і бачимо Джеффрі наприкінці фільму в обіймах Сенді. Що поробиш: подібне парується з подібним.
Лінч любить своїх персонажів, та це не заважає йому тонко з них глузувати і вельми ядуче зображувати їх реалії. Комахи, котрими кишить ідилічна галявина на початку, стають ніби красномовним символом того, що в світі Лінча маргінальне є прямим продовженням конформного. Двоєдина сутність явищ і характерів взагалі на чільному місці в режисерському арсеналі, от і з Дороті Веленс не виходить ідеальної жертви: вона то загрожує Джеффрі фізично, немов намагаючись відшкодувати заподіяне їй Френком, то випробовує на міцність моральні ідеали героя – словом, робить усе, що й годиться хорошій femme fatale. Але ми вже не в нуарі, Дороті. Саркастична казка Лінча добігає хепі-енду, і патоковий тон йому задаватиме Сенді – до неї все ж прилетіла вільшанка, та ще й, ніби знущаючись, притягла в дзьобі огидного жука. Символістський натяк на американську мрію, що тимчасово перемагає власний виворіт? Хай там як, а фатальна Дороті Веленс врешті-решт лишається беззубою і наче блаженною матір’ю. Так, із жанром їй точно не пощастило – але будьмо справедливі: вона дійсно намагалася.
Лула Пейс Форчун
Лора Дерн, «Дикі серцем»
Лула Пейс Форчун
Лора Дерн, «Дикі серцем»
В Лінча не так вже й багато стовідсоткових фатальних жінок у твердому розумінні канону – тільки це й дозволило нам додати Лулу до цього пантеону. Як Кайл МакЛоклен щоразу ставав у режисера лицарем без страху і догани, так і Лора Дерн раз у раз прибирала на себе подобу еталонної романтизованої американки – пригадайте, у «Внутрішній імперії» вона злітає «високо над сумними завтра» незгірше, аніж чекає на вільшанку в «Синьому оксамиті». В Андрія Плахова читаємо, що Лула – уособлення образу Мерілін Монро, про це згадувала й сама Дерн. Хіба ж Мерілін асоціюється з фатальною жінкою? Та коли пригадаємо сюжет, виявиться, що саме почуття до Лули запроторили головного героя, Сейлора (одна з небагатьох пристойних ролей Ніколаса Кейджа), за ґрати… фактично, ще й двічі. Чи додає це якоїсь фатальності особисто героїні Лори Дерн? Вочевидь, аж ніяк. Але пов’язаний із нею фатум у подобі знавіснілої матері стає рухомою силою сюжету і створює атмосферу приреченості, в негативному та, як не дивно, позитивному значеннях – чим ще, як не рукою долі, пояснити фінальний прочухан, що прочистив Сейлорові мізки та навернув до Лули? До речі, в романі Баррі Гіффорда, котрий ліг в основу Лінчевого фільму, «Дикі серцем» – усього лиш перша з п’яти частин. І, на відміну від стрічки, закінчується вона аж ніяк не кодою оптимізму.
Лора Палмер
Шеріл Лі, «Твін Пікс»
Лора Палмер
Шеріл Лі, «Твін Пікс»
«Твін Пікс» успадкував чималу кількість мотивів «Синього оксамиту» – взяти хоча б сетинг ідилічного місця, зразкові фасади якого приховують сексуальне насилля і жорстокі вбивства. В такому контексті Лора Палмер вочевидь продовжує лінію Дороті Веленс: демонічний Боб прагне не тільки вдосталь змучити, але й оселитися в ній, вочевидь вбачаючи улюбленицю Твін Піксу дуже перспективною оболонкою, у Чорному ж Вігвамі ми зустрічаємо цілих двох Лор – немов наочне втілення тієї роздвоєності, про яке стільки оповіло розслідування агента Купера. Взагалі перші серії «Твін Піксу» тонкими штрихами змальовують вельми іронічну ситуацію – статус Лори надшвидко міняється зі скорботної безневинної жертви на справжнє яблуко розбрату: пригадайте хоча б кількість коханців зразкової старшокласниці та брудних секретів, у які вона була втаємничена. Опосередковано Лора стає фатальною постаттю навіть для Дейла Купера – це ж бо через її смерть він приїжджає до чарівного містечка із населенням у 52 201 мешканця, де подають збіса добру каву. Окей, згодні, формально в Чорному Вігвамі оригінал Купера лишився через Енні. От тільки скажіть чесно – чи швидко пригадали, що то за така собі Енні?
Рене Медісон / Еліс Вейкфілд
Патриція Аркетт, «Загублене шосе»
Рене Медісон / Еліс Вейкфілд
Патриція Аркетт, «Загублене шосе»
Якщо Лула могла видатися дещо притягнутою за вуха, то тут маємо цілих двох зразкових femme fatale в одній особі. Взагалі цей підрозділ збурює нестримне бажання переказувати близько до тексту «Мистецтво смішного піднесеного» Славоя Жижека, та замість того лише щиро його порекомендуємо – особливо в тому випадку, коли ви все не візьмете до тями, як шедевральне «Загублене шосе» свого часу зібрало аж таку силу-силенну негативних відгуків. Пізніше, коли картина отримала належний статус культової, численні критики порівнювали її зі стрічкою Мьобіуса, і це вкрай вірна характеристика: за складною формою і нескінченними допельгангерами Лінча нерідко ховаються вельми прості історії.
Такою виглядає й «Загублене шосе»: сексуально фрустрований Фред Медісон підозрює свою холодну й відсторонену дружину Рене у зраді. Та не надто допомогає впоратися з інтимними проблемами і муками ревнощів, навпаки – то десь тікає з хтивим чолов’ягою прямо посеред концерту Фреда, то фліртує з тим самим пройдисвітом на очах у чоловіка. Врешті-решт й без того психотичний Фред втрачає глузд, жорстоко вбиває дружину і потрапляє на електричний стілець. Фатальна жінка? А як же, можна сказати, класична: тільки пригадайте чорне волосся Рене та її густо нафарбовані губи.
Але між оголошенням вироку і стратою Фред, не найбільший у світі прихильник відповідальності за скоєне, вигадує собі нову реальність. В ній він – привабливий молодик Піт Дейтон, котрий нікого не вбивав, ненавидить саксофон, на якому грає Фред у своїй дійсності, а ще не просто сексуально спроможний – гіперактивний і такий, що користується неабияким попитом. Піт зустрічає Еліс, що виглядає білявою копією Рене, і спочатку відрізняється від неї характером настільки ж, наскільки протилежні Ріта й Камілла з «Малголленд Драйву». Еліс – дівчина містера Едді, мафіозного боса, звички якого вельми припали б до смаку Френкові з «Синього оксамиту». Піт працює на Едді, тож кличте на допомогу весь багаж бачених коли-небудь кримінальних драм і відповідайте – чи колись роман із дівчиною мафіозі був хорошою ідеєю? Додамо до цього, що Фред, ніби прагнучи реваншу, вигадує собі надініціативну копію Рене – от Еліс і стає ведучою в стосунках із Пітом, а потім ще й шепоче йому в блискучому епізоді в пустелі, мовляв, ніколи не буду твоєю. Фатальна жінка? Ба більше – нуари часів Золотого віку Голлівуду, якими серед іншого надихався Лінч, можуть їй неабияк позаздрити.
Камілла Роудс
Лора Геррінг, «Малголленд Драйв»
Камілла Роудс
Лора Геррінг, «Малголленд Драйв»
Уважно роздивилися ілюстрацію й чекали на Наомі Воттс, еге ж? Минулого року Даяна Селвін очолила наш топ Лінчевих мерзотників, та, погодьтесь, дівчина із розбитим серцем – кепський кандидат на посаду фатальної жінки. Але саме в Даяні найнаочніше відбилася підступна сутність Камілли – саму femme fatale в усій красі спостерігаємо на екрані вкрай мізерний проміжок часу. От Камілла кохається з Даяною і каже, що без тями від неї, а за кілька секунд вже відштовхує й проголошує, що більше вони того не робитимуть. Ось стається справжня катастрофа на Малголленд Драйві – лиха Камілла кличе Даяну на вечірку, де відверто з неї знущається, фліртуючи водночас із майбутнім чоловіком та новою коханкою. От режисер Адам Кешер збирається цілувати Каміллу і жене всіх геть зі знімального майданчика, а та вимагає, аби Даяна лишилась і спостерігала… Пекельне стерво, еге ж? Навряд чи хтось справді засуджував бідну Даяну за її непомірковану помсту.
Нагадаємо, здається, вже загальновідомий факт – «Малголленд Драйв» мав бути серіалом, і так, в ньому була Камілла Роудс, от тільки грала її не Лора Геррінг, а Меліса Джордж, і була вона «тією самою дівчиною», на кандидатурі якої так наполягали демонічні продюсери (на кадрі вище вони разом, Геррінг – ліворуч, Джордж – праворуч). Після того серіал закрили (в цьому матеріалі можна дізнатися більше), і Лінч перетворив залишки пілоту на свій, мабуть, найкращий фільм, вигадавши фінал, що ніби став спільним знаменником для всіх сюжетних арок, розрахованих на кілька сезонів. Рішення зробити дві третини «Малголленд Драйву» сном, а залишок пустити на непривабливу реальність, розкриває неабиякий драматургійний потенціал образу femme fatale, на швидкій і стійкій відразі до якої тримається уся конструкція.
Лінч вдався до методу, що його вже випробовував хоча б у тому ж «Синьому оксамиті», тільки от цього разу протиставляє він не двох жінок, а два різні уявлення про одну й ту саму. Тужливе сновидіння Даяни змальовує Ріту безпорадною й пасивною до роздратування – але тим сильнішим буде стрес від знайомства із її прототипом, гострозубою хижачкою Каміллою. Функція femme fatale тут виходить за рамки архетипу та принципово змінює рівень емоційного залучення до історії. Скільки б синіх ключів не знайшли собі відповідних шпарин, а образу фатальної жінки такої сили ми не побачимо ще довго. Власне, якщо надія є, то на сам лиш прийдешній «Твін Пікс».
